Спочатку:
На сторінку книги
Ніч перед засіданням Ради Старійшин обіцяла бути найдовшою в житті Мортімера. Навіть не постукавши в покої Вальтазара, він буквально влетів усередину, тримаючи в руках сувій, який Зора поспіхом переписала зі старовинного фоліанта.
Вальтазар сидів біля каміна, занурений у мовчазну лють. Його фіолетова аура тьмяно виблискувала в напівтемряві, реагуючи на кожен шурхіт. Побачивши молодшого брата, він навіть не поворухнувся, але його очі небезпечно звузилися.
— Брате, у нас немає часу на дипломатію, — важко дихаючи, випалив Мортімер, кидаючи сувій на стіл прямо перед носом першого принца. — Ліліт винесла з таємних фондів Малфаса «Закляття Порожнечі». Я бачив книгу в її руках. Вона не збирається вбивати Віку фізично, а хоче виштовхнути її душу з нашого світу — зробити розрив закликання. Для батька і всього двору це виглядатиме так, ніби магія виклику просто розвіялася, а смертна повернулася туди, звідки прийшла або просто зникла в небутті.
Вальтазар підвівся так різко, що крісло за його спиною з гуркотом відлетіло до стіни. Меблі навколо затремтіли від раптового сплеску його темної енергії. Його обличчя спотворилося від такої дикої люті, якої Мортімер не бачив навіть під час найкривавіших битв.
— Я спопелю її, — проричав Вальтазар, і чорне полум'я спалахнуло на його долонях. — Я особисто розірву Ліліт на шматки прямо в її маєтку.
— І спровокуєш війну з її родом та повстання Старійшин? — Мортімер сміливо перегородив йому шлях до дверей. — Батько тільки й чекає приводу, щоб звинуватити тебе в неконтрольованій агресії через смертну. Ти втратиш корону, а Віку все одно знищать, бо ти не зможеш її захистити! Послухай мене, Зора знайшла інший вихід. Ритуал «Якоря крові».
Вальтазар завмер, і полум'я на його руках повільно згасло, залишивши лише тонкі цівки диму.
— «Якір крові»? Це древня магія зв'язування душ.
— Саме так, — кивнув Мортімер, указуючи на сувій. — Якщо ти зв'яжеш ауру Віки зі своєю власною силою, закляття Ліліт просто розіб'ється об твою магію. Вона не зможе виштовхнути Віку, бо та буде міцно прикована до тебе в цьому світі. Але є одне «але». Зв'язок має бути добровільним. Віка повинна погодитися і впустити твою магію в себе.
Вальтазар важко вздихнув, зважуючи усі слова брата. Гордий демон, який звик брати все силою, зараз опинився перед необхідністю просити про добровільну згоду дівчину, яку він ще вчора довів до сліз своїми доріканнями.
— Йдемо до неї, — глухо промовив Вальтазар, накидаючи на плечі темний плащ. — Зараз же.
Віка ще не спала. Вона сиділа за своїм робочим столом під кришталевим дахом, намагаючись зосередитися на нотатках, але постать Ліліт із її солодкою мовою та розлючений Вальтазар раз у раз поставали перед очима. Коли двері її покоїв відчинилися, і всередину швидким кроком увійшли обидва принци, вона миттєво підвелася, готова до нової суперечки.
— Вальтазаре, якщо ти знову прийшов кричати про квіти... — почала вона, але замовкла, побачивши вираз обличчя Мортімера та блідість старшого принца.
— Віко, послухай мене дуже уважно, — Мортімер вийшов уперед, випереджаючи брата. — Твоя «подруга» Ліліт сьогодні вночі викрала з архівів Малфаса закляття, яке має стерти твою душу з цього світу. На твоєму наступному чаюванні вона планує завершити свій план. Вона маніпулювала тобою, щоб підібратися до тебе і нанести удар в спину.
Віка відчула, як усередині все похололо, а серце збилося з ритму. Її внутрішній детективний радар, який вона так необачно заглушила вранці, тепер забив на сполох на повну силу.
— Стерти душу? Але як...
Вальтазар підійшов до неї майже впритул. У його погляді більше не було тієї зверхності чи гніву, з якими він зазвичай дивився на дівчину. Там був чистий, неприхований страх втратити її.
— Мені потрібна твоя згода, Віко, — тихо, майже прошепотів він, і його голос здригнувся. — Я можу захистити тебе. Ми можемо провести ритуал «Якоря крові». Моя магія стане твоїм захистом, вона прив'яже твою душу до моєї, і Ліліт нічого не зможе зробити. Але ти маєш довіритися мені і зробити це добровільно.
Віка подивилася в його фіолетові очі. Вона побачила перед собою не грізного принца Пекла, а чоловіка, який зараз уперше відкривав перед нею свою вразливість. Дівчина розуміла, що цей зв'язок — це не просто магічний щит. Це означало впустити його в свій простір, в свою душу, стати частиною його світу не за примусом виклику, а за власним вибором. Це означало визнати, що він їй не байдужий.
— Що мені потрібно робити? — запитала Віка, і її голос звучав впевнено і твердо.
Мортімер з полегшенням видихнув і швидко розгорнув сувій Зори на столі:
— Так, слухаємо усі уважно. Вальтазар має зробити невеликий надріз на своїй долоні і на твоїй теж, Віко. Тоді, тобі потрібно буде торкнутися своєю долонею його крові й дозволити магії пройти крізь твої канали. Головне, щоб ти не чинила опір, коли відчуєш холод його сили.
Вальтазар дістав короткий ритуальний кинжал. Лезо блиснуло в напівтемряві кімнати, і тонка смужка темної, майже чорної демонічної крові з'явилася на його долоні. Віка протягнула свою руку і відвернулась від нього. Їй було страшно, але Вальтазар зробив надріз різко і майже без болі.
Демон протягнув руку Віці. Його пальці злегка тремтіли.
Віка зробила глибокий вдих. Вона повільно підняла свою руку і впевнено поклала свою долоню в його.
Контакт був миттєвим. По кімнаті прокотилася хвиля гарячого повітря, змушуючи фіранки затріпотіти. Віка відчула, як крізь руку в її вени затікає щось неймовірно потужне — густа, темна магія Вальтазара, яка спочатку здалася крижаною, але за секунду розлилася по тілу приємним, захисним теплом. Її аура спалахнула яскравим фіолетовим світлом, змішуючись із його силою, створюючи навколо дівчини невидимий, але абсолютно непробивний кокон.
Вальтазар заплющив очі, міцно стискаючи її пальці. Він відчував кожне биття її серця, кожну емоцію — її страх, її рішучість і її... довіру.
— Якір закріплено, — тихо промовив Мортімер, закриваючи сувій. На його обличчі з'явилася полегшена, але серйозна посмішка. — Тепер Ліліт може готувати свій чай. Вона навіть не підозрює, що її отрута розіб'ється об стіну, яку ви щойно збудували разом.
Віка повільно відкрила очі й подивилася на їхні з'єднані руки. Магія згасла, сховавшись глибоко всередині її єства, але це відчуття захищеності та невидимого зв'язку з принцом залишилося.
— Ну що ж, — Віка підняла голову, і на її губах знову з'явилася та сама зухвала, впевнена посмішка, яка так подобалася Вальтазару. — Не будемо змушувати нашу любу подругу чекати. Завтра ми вип'ємо цей чай разом.
