Спочатку:
На сторінку книги
Ранок настав швидко. Він зустрів замок оманливим спокоєм. Оранжерея, залита м'яким сонячним світлом, здавалася куточком миру посеред похмурого Пекла. Але під цим кришталевим дахом повітря було наелектризоване так, наче ось-ось мав ударити блискавичний розряд.
Віка сиділа за столиком біля пишних кущів м'яти. Зовні вона виглядала абсолютно розслабленою — улюблена постава, легка посмішка, невимушений жест, яким вона поправляла волосся. Але глибоко всередині, під її ребрами, тихо пульсувало чуже, захисне тепло. «Якір крові» діяв. Вона фізично відчувала невидиму нитку, яка зв'язувала її єство з Вальтазаром. Це знання додавало їй такої впевненості, якій заздрили б найдосвідченіші дипломати демонічного світу.
Двері тихо відчинилися, і Ліліт увійшла в оранжерею. Сьогодні на ній була легка сукня глибокого смарагдового відтінку, яка підкреслювала її витонченість, а в руках вона тримала ту саму срібну баночку з гірським чаєм. На її обличчі застигла маска щирої приязні, але в глибині червоних очей причаївся холодний, розважливий хижак.
— Доброго дня, Віко, — м'яко промовила Ліліт, сідаючи навпроти. — Сподіваюся, ти сьогодні відпочила вже краще. Цей замок іноді буває надто гнітючий вночі, але ранок тут завжди прекрасний.
— Твоя правда, Ліліт, — посміхнулася їй Віка, спостерігаючи, як демониця тонкими пальцями насипає заварку в порцеляновий чайник. — Ранок справді приносить багато... несподіваних прояснень.
Ліліт на мить завмерла, але одразу ж продовжила заливати листя окропом. Терпкий, медовий аромат знову заповнив простір. Вона налила чай у чашку Віки, а потім і у свою. Все виглядало ідеально чисто, без жодної ознаки отрути. Ліліт вела свою гру витонченіше, ніж завжди.
— Знаєш, — почала Ліліт, піднімаючи свою чашку, — я багато думала про те, що ти сказала минулого разу про свободу. Про те, як важко бути чужою серед тих, хто бачить у тобі лише інструмент для досягнення влади. Я підготувала для тебе особливий подарунок. Це не просто квіти. Це щось, що допоможе тобі відчути себе... як удома.
Віка зробила повільний ковток чаю. Теплий напій ковзнув по горлу зігріваючи її.
— Справді? І що ж це за такий подарунок?
Ліліт поставила чашку і повільно опустила руку в кишеню сукні. Коли вона витягла її, на стіл ліг тонкий фоліант у палітурці з темної луски підземного гада. Віка миттєво впізнала його за описами Мортімера.
— Це книга з найдавніших архівів, — тихо, майже заворожуюче прошепотіла Ліліт, підсуваючи фоліант ближче до дівчини. — Тут зібрані знання про те, як розривати кайдани, які нав'язують нам інші. Тобі варто лише покласти руку на обкладинку, Віко. Відкрий її і знайди свободу, на яку ти так заслуговуєш.
Ліліт почала ледь помітно ворушити губами, шепочучи древні рунічні символи активації. Магія «Закляття Порожнечі», прихована в палітурці, зреагувала на голос і почала повільно підніматися у повітря гнильним, темно-зеленим туманом. Демониця очікувала, що людська душа дівчини миттєво здригнеться від жаху і почне відшаровуватися від тіла, повертаючи її в небуття.
Віка спокійно подивилася на зелений туман, що поповз до її пальців. Вона повільно підняла руку і... впевнено ляснула долонею прямо по обкладинці книги, ніби вбиваючи набридливу муху.
У ту ж секунду гнильне зелене світло зіткнулося з невидимим бар'єром. Оранжерею струсонув потужний спалах яскраво-фіолетової енергії. Закляття Порожнечі з диким свистом розбилося об абсолютний захист, як хвиля об скелю. Зелений туман розлетівся на дрібні іскри і згас, не завдавши Віці жодної шкоди.
Ліліт різко відсахнулася, її порцелянова чашка з гуркотом упала на стіл, заливаючи скатертину чаєм. Очі демониці округлилися від дикого, неприхованого жаху.
— Що... Що це?! — закричала вона, дивлячись на фіолетове сяйво, яке тепер щільним коконом огортало Віку. — Це неможливо! Смертна не може заблокувати Закляття Порожнечі!
— Смертна — ні, — пролунав важкий, крижаний голос від входу в оранжерею.
Двері злетіли з завіс від удару темної магії. На порозі стояв Вальтазар. Його обладунки виблискували, а фіолетові очі палали такою люттю, що повітря навколо нього почало плавитися. Слідом за ним увійшов Мортімер, тримаючи руку на руків'ї меча, а з-за кущів м'яти миттєво вискочили Крош і Брут, тримаючи Ліліт на прицілі своїх бойових артефактів.
— Але вона під захистом моєї крові, Ліліт, — процідив Вальтазар, роблячи крок уперед. Кожен його крок віддавався важким відлунням у підлозі. — «Якір крові». Твоє витончене закляття вигнання щойно розбилося об мою власну силу.
Ліліт зблідла так, що стала схожою на привида. Вона гарячково озирнулася, розуміючи, що потрапила в ідеальну, заздалегідь підготовлену пастку. Її "подруга" Віка сиділа навпроти, спокійно допиваючи свій чай і дивлячись на неї з холодною, тріумфальною посмішкою людини, яка розкусила чужу брехню і нарешті почувалася в повній безпеці.
— Ти думала, що ти найрозумніша в цьому замку? — тихо запитала Віка, відставляючи чашку. — Гра в шляхетність закінчилася, Ліліт. Твій чай виявився надто гірким.
Мортімер підійшов до столу і одним рухом забрав фоліант у палітурці з луски гада.
— Закляття Порожнечі, викрадене з таємних архівів Малфаса. Чудовий речовий доказ для Ради Старійшин. Твій рід дуже довго намагався підібратися до трону, Ліліт. Але сьогодні ти сама підписала вашому дому смертний вирок.
— Взяти її, — віддав наказ Вальтазар, навіть не дивлячись на демоницю. Його погляд був прикутий до Віки — він перевіряв, чи справді з нею все гаразд.
Крош і Брут миттєво заклали руки Ліліт за спину, блокуючи її магічні канали важкими залізними наручниками. Вона навіть не чинила опору — її величний статус розсипався на попіл, залишаючи лише злість та безсилу лють у палаючих червоних очах.
Коли зрадницю вивели з оранжереї, в кімнаті нарешті запала тиша.
Вальтазар підійшов до Віки і без зайвих слів протягнув їй руку. Вона впевнено вперлася у його долоню, відчуваючи, як магічний якір усередині її тіла тихо заспокоюється, залишаючи після себе лише глибоке, надійне відчуття безпеки.
