Спочатку:
На сторінку книги
Зора завжди знала, що королівська бібліотека — це найкраще місце для підслуховування. Тут панувала вічна тиша, а особливе магічне відлуння під високим склепінням дозволяло чути розмови навіть з іншого кінця залу. Але того вечора, коли Верховний жрець Малфас увійшов до приміщення разом зі своєю донькою Селеною, Зора затамувала подих і сховалася за найвищою полицею з магічними трактатами.
— Ти все приготувала? — голос Малфаса звучав як скрегіт металу по склу.
— Так, батьку, — голос Селени тремтів. — Есенція «Квітів забуття» зібрана. Але чи впевнений ти? Якщо принц Мортімер дізнається...
— Він нічого не дізнається, — жрець підійшов до доньки і різко схопив її за підборіддя, змушуючи дивитися собі в очі. — Під час ритуалу ти непомітно виллєш це в чашу з вашою кров'ю. Магія замку сприйме це як безумовний зв'язок. Ти станеш істинною Мортімера, і ніхто — навіть сам Вальтазар чи король — не зможе це оскаржити. Ми контролюватимемо молодшого принца, а через нього — і все королівство.
Зора відчула, як у неї холоне кров. Вони не просто хотіли "передбачати" істинність для молодшого принца — вони збиралися зварити магічний приворот, який назавжди позбавить Мортімера власної волі і приведе жреця до влади над королівством.
Як тільки зрадники вийшли з бібліотеки, Зора, не озираючись, кинулася геть. Вона знала, що треба шукати Віку.
Віка сиділа у своїй кімнаті, розглядаючи ескізи сукні, коли двері відчинилися, і ввалилася захекана Зора. Вона була біліша за привидів, що блукали замковими коридорами.
— Панно Віко... — вигукнула бібліотекарка, зачиняючи двері. — Вони... вони брешуть! Жрець Малфас! Він готує есенцію «Квітів забуття». Він змусить принца Мортімера прийняти її на балу, щоб прив’язати до своєї доньки Селени!
Віка повільно відклала ескізи. Її обличчя стало кам'яним.
— Есенція забуття? Зоро це щось на кшталт наркотику, який стирає волю?
— Це магічний зв'язок, — Зора тремтіла. — Після нього принц бачитиме в Селені свою єдину істинну пару. Він навіть не зрозуміє, що це обман.
Віка згадала слова Мортімера в оранжереї: «Я не хочу бути королем... Він бачить у мені лише невдаху». Це було жахливо. Його власна магія, його власне походження могли стати його в’язницею через звичайний магічний підступ.
— Крош! Брут! — гукнула Віка, і охоронці миттєво з’явилися з-за дверей із в’язанням в руках. — Відкладіть свої спиці. У нас є робота.
— Що ми маємо робити, панно? — запитав Крош, напружуючись.
— Ми не дамо цьому ритуалу відбутися, — Віка подивилася на Зору. — Зоро, ти сказала, що есенція вже готова. Де вони її тримають?
— У крипті під вівтарем, — відповіла дівчина. — Але там охорона, і...
— Охорона — це проблема Вальтазара, — Віка підвелася і рішуче пішла до виходу. — Ми не будемо красти цю есенцію. Ми зробимо щось краще. Ми її замінимо.
— На що? — не зрозумів Брут.
— На щось, що змусить Малфаса та Селену пошкодувати, що вони взагалі народилися, — Віка хитро посміхнулася. — Зоро, чи є в бібліотеці рецепт чогось... ну, дуже проносного? Або такого, що змушує шкіру на кілька годин стати яскраво-зеленою?
Зора на мить задумалась, а потім в її очах спалахнув вогник азарту.
— Здається, я пам’ятаю книгу про отруйні рослини боліт... там було дещо про «сльози дракона», які викликають нестримну гикавку.
— Ідеально, — підсумувала Віка. — Починаємо операцію «Врятуй принца».
За чверть години в покоях Віки панувала напружена атмосфера. Дівчина скликала термінову нараду.
За круглим столом сиділи всі свої: Зора, яка щойно закінчила ще раз свою розповідь; старий Грок, який тривожно стискав кулаки; та Крош і Брут — двоє елітних гвардійців Тіньової Варти, які стояли за спиною Віки, намагаючись непомітно сховати в рукава спиці та мотки вовни.
— Значить так, — повільно промовила Віка, схрестивши руки на грудях. — Це дуже підло так поступати.
— Це державна зрада, панно, — тихо, але твердо промовив Грок. — Якщо жрець підкорить розум принца, замок опиниться в руках Малфаса. А Вальтазара просто знищать.
— Ми не можемо діяти самі, — Віка підвелася і підійшла до вікна. — Тут вирішується доля не лише Вальтазара. Мортімер — головна жертва цієї схеми. Він має знати. Гроку, приведи його сюди. Тільки тихо. Зроби так, ніби ти несеш йому вечірній чай і будь-яким способом вмов прийти сюди.
Грок кивнув і безшумно зник за дверима.
Чекати довелося недовго.
