Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку замок оповила важка, майже загрозива тиша. Слуги пересувалися коридорами навшпиньки, боячись зайвий раз грюкнути дверима, адже королівський гнів усе ще відчувався в повітрі, наче статична електрика перед бурею. Проте в оранжереї у Віки панував свій, ізольований світ. Тут пахло вологою землею, свіжою м’ятою та солодкуватим нектаром нічних лілій, які розпускалися лише під світлом магічних кристалів.
Віка сиділа на низькому дерев'яному стільці, закинувши ногу на ногу, і робила нотатки у своєму старому земному блокноті. Після нічного тріумфу адреналін остаточно спав, залишивши по собі приємну втому та гостре усвідомлення: вона змогла. Вони з Мортімером не просто вижили — вони переписали сценарій, який їм нав'язували.
Раптом важкі дубові двері оранжереї тихо рипнули. Віка миттєво напружилася, її рука автоматично стиснула олівець. Вона очікувала побачити похмуру постать Вальтазара, який знову прийшов бурчати про безпеку, або задоволене обличчя Мортімера.
Але на порозі стояла Ліліт.
Сьогодні на ній не було тієї викликаючої, криваво-червоної сукні, яка різала око на балу. Демониця обрала сукню глибокого смарагдового відтінку з витонченим, скромним коміром, що повністю прикривав шию. Її довге темне волосся було заплетене в косу, яка м’яко падала на плече, а на обличчі не було й сліду тієї звичної зверхності чи холодної люті. Навпаки, її губи були злегка підібгані у виразі глибокого, майже дитячого збентеження, а в руках вона тримала невеликий плетений кошик.
Віка повільно підвелася, не зводячи з гості настороженого погляду. Усе шпигунське єство, загартоване прочитанням детективних сюжетів, кричало про те, що тут щось не так.
— Ліліт? — Віка підняла брову, не поспішаючи робити крок назустріч. — Не чекала побачити тебе тут. Тим паче так рано. Оранжерея зазвичай зачинена для випадкових відвідувачів.
Демониця зробила кілька повільних, невпевнених кроків уперед, тримаючи кошик обома руками перед собою, ніби захищаючись ним від можливого удару.
— Я знаю, Вікторіє, — її голос звучав м’яко, тихіше, ніж зазвичай, і в ньому чулися дивні, майже благальні нотки. — Я знаю, що я остання особа, яку ти хочеш бачити. І я повністю розумію твою недовіру. На твоєму місці я б уже викликала варту або... або кинула в мене чимось важким.
Віка мовчала, уважно розглядаючи суперницю. Блеф? Очевидно. Але виконано було настільки чисто, що навіть професійний актор засумнівався б.
— Тоді навіщо ти прийшла? — прямо запитала Віка, схрестивши руки на грудях.
Ліліт глибоко зітхнула, опустивши плечі, наче скидаючи важкий тягар. Вона підійшла до дерев'яного столу, де стояли горщики з молодими пагонами, і обережно поставила кошик. В середині, на м'якій тканині, лежали дивовижні рослини з блідо-рожевими пухнастими суцвіттями, які випромінювали ледь помітне сріблясте сяйво.
— Я прийшла вибачитися, — тихо промовила вона, не піднімаючи очей. — І принесла це. Це «Срібні дзвоники» з моїх особистих садів у Нижніх долинах. Я знаю, що ти любиш рідкісні рослини... Вони приживаються в будь-якому ґрунті, якщо про них дбати.
Віка злегка нахилилася, розглядаючи квіти. Вони справді були прекрасними і, судячи з усього, абсолютно безпечними — жодної темної аури чи отруйних випарів. Вона знову подивилася на Ліліт.
— Вибачитися? За що саме? За те, що ти намагалася одягнути на мене прокляте кольє, чи за те, як ти дивилася на мене вчора на балу, ніби мріяла розчинити мене в кислоті?
Ліліт сумно посміхнулася, і в її червоних очах на мить з'явилася дивна волога, схожа на сльози. Вона сіла на край сусідньої лавки, зсунувши коліна, і безпорадно заламала пальці.
— За все, — прошепотіла вона. — За кольє, за погляди, за мою дурість. Віко... можна я буду звати тебе Вікою? При цьому дворі так важко... Ти навіть не уявляєш, як це — народитися демоницею вищого стану. Нас із дитинства вчать, що ми маємо вигризати своє місце під сонцем. Нас вчать бачити в кожній жінці суперницю, ворога, якого треба знищити, поки він не знищив тебе. Коли ти з'явилася тут... така незвичайна, впевнена, не схожа на жодну з нас... я злякалася.
— Ти злякалася мене? — Віка мимоволі відчула, як її внутрішній захист починає давати ледь помітну тріщину. Людська емпатія, про яку Ліліт так точно говорила в кабінеті жерця, починала працювати.
— Так, — Ліліт підняла на неї повний смутку погляд. — Я злякалася, що Вальтазар... що він назавжди відвернеться від мене. Я стільки років намагалася бути для нього ідеальною. Намагалася відповідати його стандартам, його темряві. А потім з’являєшся ти, порушуєш усі правила, і він... він дивиться на тебе так, як ніколи не дивився на мене. Моя лють була просто прикриттям для мого розпачу. Мені здавалося, що якщо я позбудуся тебе, все повернеться на свої місця.
Вона зробила коротку паузу, дозволяючи Віці переварити почуте. Сцена була розіграна бездоганно. Ліліт била по найчутливішому — по жіночій солідарності та розумінню того, як важко бути відкинутою.
— А що змінилося сьогодні? — запитала Віка, хоча її голос став помітно м’якшим.
— Вчорашній бал, — Ліліт гаряче подалася вперед. — Коли Мортімер уступив чашу Селені... Боже, Віко, я ж знаю, що це не його розум. Мортімер ніколи б не додумався до такого витонченого і красивого ходу. Це була ти, правда? Тільки людина з твоїм складом розуму могла перетворити пастку Малфаса на його власну труну. І коли я побачила, як Селена зеленіє та гикає на очах у короля... я спочатку злякалася, а потім... мені захотілося аплодувати. Селена завжди була пихатою вискочкою, яка вважала себе кращою за всіх нас лише тому, що її батько — жрець. Ти поставила її на місце. Ти змила з неї весь цей фальшивий пафос.
Ліліт підвелася, підійшла до Віки і обережно, ледь торкаючись, поклала свою тонку прохолодну долоню на її руку.
— Я зрозуміла, що воювала не з тією людиною, — тихо і переконливо сказала демониця. — Смертна ти чи ні, але ти розумніша за половину нашої Ради Старійшин. І ти чесна. Ти не плетеш брудних інтриг за спиною, ти б'єш відкрито. При цьому дворі немає друзів, Віко. Тут кожен готовий встромити ніж у спину. Я так втомилася від цієї самотності. Я не прошу тебе ставати моєю найкращою подругою прямо зараз. Я просто прошу дати мені шанс. Дозволь мені допомогти тобі розібратися в цьому світі. Я знаю всіх лордів, усі їхні слабкості, усі таємниці двору. Ми могли б... ми могли б просто спілкуватися. Без масок.
Віка дивилася на руку Ліліт, що лежала на її зап'ясті. В голові гарячково прокручувалися варіанти. З одного боку, це могла бути надзвичайно тонка пастка. З іншого — Ліліт виглядала настільки зламаною та щирою, що не повірити їй було важко. Зрештою, тримати ворога близько — це золоте правило будь-якої стратегії. Якщо Ліліт справді хоче миру, Віка отримає цінного інсайдера. Якщо це гра — Віка зможе контролювати її, тримаючи демоницю на очах.
— Твої квіти справді гарні, Ліліт, — нарешті промовила Віка, злегка посміхнувшись і прибираючи руку, щоб не створювати зайвої близькості. — Я приймаю твої вибачення. І я не проти спілкування. Але попереджаю одразу: я не люблю брехні. Якщо я відчую хоча б натяк на чергове прокляте кольє...
— Обіцяю, ніякої брехні, — радісно, майже по дівчачому посміхнулася Ліліт, і в її очах спалахнув такий щирий вогник, що Віка остаточно розслабилася. — Дякую тобі, Віко. Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене означає. Знаєш що? Давай завтра влаштуємо невелике чаювання тут, в оранжереї? Я принесу особливий гірський чай з лілій, він дуже заспокоює. Поговоримо про... про земні книги. Мені так цікаво, що там в них пише.
— Добре, давай спробуємо, — погодилася Віка, повертаючись до свого блокнота.
— Тоді до завтра! — Ліліт злегка вклонилася і легким, майже невагомим кроком попрямувала до виходу.
Коли двері оранжереї зачинилися, маска глибокого жалю та дівочої радості миттєво злетіла з обличчя демониці. Ліліт зупинилася в тіні коридору, і її губи розпливлися в хижій, задоволеній посмішці. Її червоні очі спалахнули справжньою, пекельною люттю.
— Яка ж ти наївна, смертна дурепо, — прошепотіла вона, стискаючи в кишені ключ Малфаса від секретних архівів. — Ти проковтнула наживку разом із гачком. Насолоджуйся своїм останнім спокійним днем. Завтра наш чай буде дуже... незабутнім.
