Спочатку:
На сторінку книги
Віка відчувала, що ще один урок етикету — і вона почне кидати в Калісту тарілками. Крош і Брут, її нові "тіні", йшли слідом, гучно тупаючи чобітьми та обговорюючи переваги різних видів спиць.
— Слухайте, хлопці, — зупинилася Віка біля розкішних скляних дверей, — вам не здається, що для елітної охорони ви занадто голосні? Я йду в оранжерею. Посидьте тут, пов'яжіть щось. А мені потрібна тиша. Я хочу відпочити від усього, що відбувається навкруги мене.
Охоронці перезирнулися і слухняно сіли під дверима, дістаючи з кишень клубки. Віка, відчувши полегшення, відчинила двері й увійшла в оазис.
Тут пахло вологою землею, екзотичними квітами, що світилися м’яким синім світлом, і спокоєм.
Вона пройшла вглиб, до фонтану, але раптом завмерла. На лавці, сховавшись за величезним папоротеподібним листям, сидів Мортімер. Віці здалося, що він не був схожий на того пихатого принца, якого вона бачила на прийомі. Зараз він згорбився, тримаючи в руках стару книгу, і його обличчя виглядало... просто спокійним. Без зверхньої посмішки.
Він почув її кроки, здригнувся і миттєво "надягнув маску". Випрямився, закинув ногу на ногу і кинув на неї презирливий погляд.
— О, це ти, людська помилко природи. Заблукала? — він зневажливо хмикнув. — Чи прийшла повчитися вбранню у фіалок?
Віка навіть не моргнула. Вона підійшла і без запрошення сіла на край лавки.
— Вчуся у фіалок, бо вони принаймні не намагаються здаватися кращими, ніж є насправді. А ти, Мортімере, чому так нервуєш? Ти вже десяту хвилину тримаєш книжку на одній сторінці.
Він зблід, ледь стиснувши книгу.
— Не твоя справа, смертна.
— Звісно, не моя. Просто цікаво: навіщо прикидатися павичем, коли ти в душі — книголюб? Тебе ніхто не бачить, можеш розслабитися.
Він різко повернувся до неї, його очі на мить спалахнули червоним, але Віка лише спокійно дивилася на нього. Вона бачила не гнів, а його страх.
— Ти нічого не розумієш, — тихо сказав він, і маска почала тріщати. — Якщо я буду таким, як є — ніхто мене не помітить. Батько дивиться крізь мене. Він бачить у мені лише невдачу, яку треба виправити ритуалами. Він хоче, щоб я був сильним і жорстоким... а я не такий. Я не хочу бути королем!
Віка здивовано підняла брову. Вона очікувала чого завгодно, але не цього.
— То чому ти просто не скажеш йому про це?
Мортімер засміявся, і цей сміх пролунав для неї так гірко.
— Сказати? Королю демонів? Він просто стер би мене, як непотрібний запис у чернетці. Тому я граю цю роль. Я намагаюся бути настільки гучним і нахабним, щоб він хоча б звернув на мене увагу. Навіть якщо він мене ненавидить — принаймні, я для нього існую.
Віка відчула, як її серце стиснулося. Це було банально, боляче і до болю знайомо.
— Ти намагаєшся вибити любов через роздратування батька. Це як підпалити власний будинок, аби він просто подивився у твій бік. Можливо, на тебе і подивляться, але жити тобі потім буде ніде.
— А ти маєш кращий план? — він дивився на неї, чекаючи на сарказм.
— Є один, — Віка нахилилася ближче. — Перестань бути його іграшкою. Якщо ти не хочеш трону — живи так, щоб він зрозумів: ти не підходиш для цього, але ти — особистість. Стань собою. Це найбільше лякає таких, як твій батько.
Мортімер дивився на неї довгу хвилину. Здавалося, він вперше бачив її не як "помилку Вальтазара", а як людину.
— Ти небезпечна, Вікторіє, — нарешті прошепотів він. — Ти говориш речі, за які в нашому замку відрубують язики.
— Ну, тоді добре, що я не місцева, — підморгнула вона. — Домовимося? Ти перестанеш поводитися як павич, а я не розкажу твоєму батькові, що ти читаєш книги, а не будуєш плани завоювання світів.
Він ледь помітно посміхнувся — це була справжня, а не театральна посмішка.
— Домовилися. Але якщо ти комусь про це скажеш...
— То ти перетвориш мене на підставку для парасоль? Ліліт вже погрожувала, не вигадуй нічого нового.
Мортімер щиро розсміявся. Віка зрозуміла: вона щойно здобула союзника, якого навіть Вальтазар не міг передбачити.
