Спочатку:
На сторінку книги
Підготовка до балу йшла повним ходом. Віка вже звикла до того, що в кімнаті постійно хтось бігає, міряє, шиє чи підносить їй піднос з кавою. Вона стояла на п’єдесталі, поки пані Ельза чаклувала над її сукнею, коли двері відчинилися знову.
Але цього разу це був не Вальтазар.
Ліліт увійшла плавно, наче хижак, що зайшов на територію слабшої здобичі. В руках вона тримала футляр, обтягнутий чорною шкірою.
— Я тут подумала, — промуркотіла вона, навіть не дивлячись на кравців, які миттю схилили голови, — ти виглядаєш надто блідо. Ця сукня... вона потребує якогось акценту.
Ліліт відкрила футляр. Всередині лежало кольє, яке виглядало неймовірно красиво, але буквально пульсувало темною енергією. Віка, яка передивилася купу серіалів про детективів, відчула підступ.
— Дякую, — Віка не ворухнулася, — але у мене алергія на біжутерію, яка виглядає так, ніби її носив останній лиходій у фентезі-фільмі.
— Не будь невігласкою, — Ліліт наблизилася, її очі звузилися. — Це мій тобі подарунок. Давай ти приміряєш це кольє, щоб подивитись, як воно пасуватиме до твого плаття.
Ліліт зробила крок уперед, і її рухи стали напрочуд плавними, майже хижими. Вона прикинулася, що хоче поправити комір сукні, щоб виміряти, де краще виглядатиме прикраса. Її пальці, холодні, мов лід, наблизилися до шиї Віки, і дівчина відчула, як волосся на потилиці стало дибки — інстинкт кричав про небезпеку.
Коли Ліліт різко смикнула кольє, намагаючись застебнути його на шиї Віки, та не розгубилася. Вона встигла перехопити зап’ястя Ліліт, не давши прикрасі торкнутися шкіри.
— Ти сказилася?! — вигукнула Віка, відштовхуючи її.
Ліліт розлючено замахнулася, але в цей момент двері вилетіли з петель. Вальтазар увірвався до кімнати, його очі палали фіолетовим полум’ям, а роги були повністю випущені — ознака того, що він готовий до вбивства.
— Ліліт! — його голос прокотився залом, як грім. — Ти перейшла межу.
— Я лише хотіла прикрасити цю... дівчину! — Ліліт зневажливо відкинула кольє, яке на підлозі миттєво перетворилося на купу чорного попелу. — Тобі не соромно, Вальтазаре? Ти охороняєш це непорозуміння?
Вальтазар підійшов до неї впритул.
— Забирайся з моїх покоїв. Якщо ти ще хоч пальцем торкнешся її, я особисто простежу, щоб твоє прізвище стерли з усіх реєстрів Попелястих земель.
Ліліт розсміялася, але в її очах було стільки ненависті, що Віці стало незатишно.
— Це ще не кінець, принце. Бал вже дуже близько.
Коли вона пішла, Вальтазар нарешті видихнув і повернувся до Віки. Він виглядав наляканим — не за себе, а за неї.
— Вона не зупиниться так просто. Ліліт небезпечніша, ніж я думав.
Він клацнув пальцями. З тіней коридору, ніби матеріалізуючись із самого мороку, безшумно вислизнули дві постаті. Це були демони Тіньової Варти: худорляві, але жилисті, в облягаючому чорному обладунку, що не обмежував рухів. За спинами у них були витончені, вигнуті леза, приховані в піхвах. Їхні обличчя були спокійними, а погляди — холодними, як у хижаків, що звикли до полювання.
— Це Крош і Брут, — сказав Вальтазар, не зводячи очей з Віки. — Відтепер вони — твоя особиста тінь. Вони не відійдуть від тебе ні на крок до самого балу.
Віка подивилася на двійню. Ті мовчки кивнули їй.
— Вальтазаре, ти серйозно? — Віка глянула на нього. — У них що, немає більше ніякої роботи, крім тієї, щоб стояти і вичікувати, коли на мене нападуть?
— Це не обговорюється— Вальтазар дивився прямо їй в очі і пояснював, як малій дитині. — Я не можу бути постійно поруч, а Ліліт на цьому не зупиниться. Тому поруч завжди будуть охоронці.
— Хлопці? — Віка повернудась до демонів і вп'ялася в них поглядом. — У вас є якесь хобі?
Брут, той, що стояв ліворуч, хрипко промовив, не змінюючись в обличчі:
— Ми любимо в’язати, панно. Це заспокоює нерви.
Крош, той, що стояв праворуч, навіть не кліпнув, але в його голосі відчулася ледь помітна нотка роздратування:
— Замовкни, Брут! Ми — елітна охорона, а не гурток рукоділля.
Віка ледь не розсміялася.
— Окей, елітна охороно, слухайте мене уважно. Якщо ви хочете вижити поруч зі мною, вам доведеться навчитися не тільки охороняти і битися, а й бути моїми спільниками. Вальтазаре, — вона глянула на принца, — дякую. З ними я буду «королевою з особистими бодігардами».
Вальтазар лише похитав головою, виходячи з кімнати. Він не знав, чи вони захистять Віку, чи вона перетворить їх на своїх особистих слуг, але одне він знав точно: нудно в замку більше не буде.
