Спочатку:
На сторінку книги
Вальтазар завмер, вслухаючись у слова Віки, і його зазвичай суворе обличчя пом'якшало. Великі долоні першого принца перемістилися на її щоки, обережно, ніби він тримав найцінніший і найтендітніший кришталь у всьому Пеклі, а не дівчину, яка щойно допомогла йому перевернути дошку в грі проти первісного хаосу.
— Знаєш, — Віка тихо хмикнула, дивлячись прямо в його глибокі фіолетові очі, де зараз замість математичних матриць вирувала чиста, концентрована ніжність. — Коли я тільки потрапила сюди, я щодня думала про те, як повернутися на Землю. Шукала формули, прораховувала варіанти... А зараз я розумію, що мені там більше нічого робити. Мій дім тут. Поруч із тобою, мій занадто правильний принце.
— Ти впевнена, Вікторіє? — його голос пролунав низько, з легкою хрипотою. Через їхній зв'язок «Якоря» вона відчула, як його серце пропустило удар від цих слів. — Там твій рідний світ. Без попелу, без заколотів і без демонів.
— Там немає тебе, Валіку, — Віка тепло посміхнулася, навмисно використовуючи це суто земне, лагідне скорочення, від якого перший принц Пекла щоразу на мить губився, втрачаючи всю свою королівську велич. — А без тебе будь-який світ для мене — просто порожня геометрія. Я кохаю тебе.
Вальтазар більше не сказав ні слова. Його раціональний розум капітулював безповоротно. Він схилився нижче і накрив її губи своїми у глибокому, палкому й водночас неймовірно ніжному поцілунку. Це не було магічне злиття чи активація рун — це був прояв кохання, яке виявилося сильнішим за будь-які стародавні закляття.
Мітки Істинних на їхніх руках спалахнули в останній раз — уже не боляче, а м'яким, теплим золотом, повністю фіксуючи цю нову, непорушну земну константу в самому серці обсидіанової вежі.
Кінець
