Спочатку:
На сторінку книги
Сонце давно перевалило за зеніт, але в замку час ніби застиг. Віка не могла більше сидіти в кімнаті й чекати невідомо чого. Вона була людиною дії: якщо ти потрапила в інший світ, то принаймні мусиш знати, як тут працюють правила гри.
— Гроку, — Віка перехопила слугу в коридорі, — мені потрібна бібліотека. Якщо ви хочете, щоб я не спалила цей замок через свою необізнаність, ведіть мене до книг.
Грок повагався, але, знаючи впертість своєї «панни», зітхнув і кивнув. Шлях до бібліотеки був довгим, повним похмурих портретів демонів, які, здавалося, проводжали її засудливими поглядами. Нарешті вони зупинилися біля масивних дверей, прикрашених печаткою, що нагадувала розколоте серце.
Всередині пахло старовиною. Це був справжній лабіринт із стелажів, де на кожній полиці лежали магічні фоліанти. За столом, ледь видніючись з-за стосів паперів, сиділа дівчина з копицею волосся, схожою на хмару.
— Це Зора, моя племінниця, — тихо сказав Грок. — Вона тут за головну. Зоро, панна Вікторія хоче знати більше про наш світ.
Зора, яка спочатку злякалася, почувши про «істинну принца», швидко заспокоїлася, побачивши, що Віка просто гортає підручники з історії.
— Вам щось конкретне? — запитала вона, поправляючи окуляри.
— Все, — Віка посміхнулася. — Як ви живете? Звідки береться магія? Що таке ці «істинні пари» і чому навколо них стільки галасу?
Зора виявилася чудовим провідником. Вона не ставила зайвих питань, а просто підсовувала Віці потрібні сувої. Віка з головою поринула в читання, намагаючись зрозуміти структуру цього суспільства. Вона не шукала змов — вона шукала відповіді. Вона читала про традиції, про важливість ритуалів і про те, наскільки висока ставка в демонів на «чистоту лінії».
Віка так захопилася читанням, що не почула кроків.
Двері бібліотеки з гуркотом відчинилися, і в зал увійшов Вальтазар. Він виглядав жахливо: плащ був пом’ятий, роги напружено виступали, а очі горіли тим самим фіолетовим вогнем, який він завжди намагався приховати. Він шукав її.
— Вікторіє? — його голос прозвучав глухо.
Віка відклала книгу і підвелася. Вона одразу помітила, що з ним щось не так. Він виглядав не розгніваним, а розбитим.
— Валік? Що сталося? Ти знову виглядаєш так, ніби програв цілу війну.
Вальтазар підійшов до столу, не звертаючи уваги на Зору, яка миттєво зникла в глибині бібліотеки. Він сперся руками на стіл і важко видихнув.
— Батько... Він прийняв рішення, — почав він, дивлячись у порожнечу. — В день повноліття Мортімера буде велике свято. І батько... він наказав готувати ритуал підтвердження істинності для брата.
— Це ж добре, хіба ні? — обережно запитала Віка. — Ну, свято, ритуал...
— Ти не розумієш, — він різко підняв погляд на неї. — Жрець Малфас переконав батька, що видіння вказало на появу істинної пари для Мортімера саме в цей день. Для батька це означає, що магія підтримує молодшого сина. А я... я привів у замок людську дівчину, яка не має магії, не має титулу і постійно намагається підірвати мій авторитет.
Він підійшов ближче, і Віка вперше побачила в його очах відчай.
— Якщо магія обере пару для Мортімера, а в мене залишишся лише ти... для двору це буде остаточний сигнал. Я стану спадкоємцем, від якого відвернулася доля. Моє місце на троні... воно вислизає. Батько вже дивиться на мене як на невдачу, Вікторіє. Як на помилку.
Віка мовчала. Вона вперше бачила цього гордого демона таким маленьким і беззахисним. Вона нічого не знала про плани жреця, вона не знала як відбувається ритуал виклику пари, але вона бачила, що Вальтазар зараз бореться не з ворогом, а зі своїм власним страхом бути непотрібним.
— Слухай, — тихо сказала вона, торкнувшись його рукава. — Можливо, ти просто боїшся не того, чого треба? Якщо ця магія така впевнена у своєму виборі, то чому ти так боїшся результату?
Вальтазар гірко всміхнувся.
— Бо в цьому світі, Вікторіє, правила пише не магія. Їх пише той, хто стоїть поруч із королем.
