Спочатку:
На сторінку книги
Поки на північному кордоні Мортімер готувався перетворити ущелину на криваву пастку, у робочому кабінеті Вальтазара повітря, здавалося, загусло від надлишкової магічної напруги. Віка сиділа на краєчку глибокого крісла, затамувавши подих. «Якір крові» у її грудях більше не пульсував м’яким теплом. Він поводився як скажений метроном — кожна секунда відгукувалася важким, рваним ритмом, що віддавав у самі ребра.
Це не був її власний страх. Через магічний зв'язок до неї долітали відлуння емоцій тих, хто зараз готувався до запеклого бою. Вона чітко розрізняла холодну, концентровану лють Мортімера та залізну, зосереджену готовність гвардійців на передовій.
Вальтазар стояв біля центрального обсидіанового столу, впершись у нього обома руками. Його фіолетові очі світилися так яскраво, що практично повністю витіснили природний колір білків. Він тримав ментальний зв’язок із лінією оборони, координуючи траєкторії магічних щитів на відстані. Кожен його м’яз був напружений, камзол знову застебнутий на всі ґудзики, а аура навколо постаті тремтіла дрібними, гострими голками сили.
— Почалося, — тихо, ледь чутно промовив Вальтазар, навіть не повертаючи голови до Віки. — Авангард Малфаса повністю зайшов у низину. Мортімер дав наказ замкнути кільце.
Віка підхопилася з крісла, миттєво опинившись поруч із ним.
— Ти бачиш, що там відбувається? Мортімер у порядку?
— Мій брат зараз не просто в порядку, він нещадний, — куточок губ Вальтазара смикнувся у ледь помітній усмішці. — Він активував каскад південних щитів. Відступники затиснуті між скелями, шлях назад у Попелясті Землі для них відрізано. Геометрія пастки спрацювала ідеально. Але...
Принц раптом замовк, і його фіолетовий погляд різко згас, звузившись до двох гострих точок. Він раптово вирівнявся, важко дихаючи, і схопився рукою за груди — якраз туди, де під тканиною камзола ховався магічний відбиток «Якоря крові».
Віка скрикнула від несподіванки, адже в ту ж саму секунду її власне серце прошив гострий, крижаний біль, від якого перехопило подих. Це не була бойова тривога з півночі. Цей імпульс прийшов зсередини самого замку. Він пахнув солодкуватою, нудотною магією ментального впливу — тією самою, яку вони щойно заблокували в покоях Селести.
— Що це? — прохрипіла Віка, хапаючись за плече Вальтазара, щоб не впасти від раптової судоми зв'язку. — Це Селеста? Вона вирвалася?
— Ні, Селеста під антимагічним обсидіаном, її сили заблоковані моєю печаткою, — Вальтазар швидко переборов біль, і його обличчя знову стало жорстким, як скеля. Фіолетові іскри на кінчиках його пальців спалахнули з новою, агресивною силою. — Цей сплеск... він іде з нижніх казематів, але з іншого сектора. Там, де тримають Ліліт.
Віка здивовано округлила очі.
— Ліліт? Але вона ж була просто інструментом Малфаса! Вона не знала вищих ритуалів роду!
— Вона не знала, але Малфас міг залишити в її аурі «сплячий» магічний контур, який мав активуватися в момент, коли Селесту буде ізольовано, — Вальтазар різко розвернувся до дверей кабінету. — Старий жрець прорахував, що якщо його доньку викриють, замок спробують зачистити. Ліліт — це його запасний детонатор. Вона щось робить зі своєю охороною прямо зараз.
— Я йду з тобою, — Віка навіть не збиралася питати дозволу, її земна інтуїція буквально кричала, що залишатися в кабінеті зараз — це підставити себе під удар підступного закляття жреця.
Вальтазар на мить затримав на ній погляд. «Якір крові» між ними пульсував дикою, некерованою загрозою, і він розумів, що розділяти їх зараз, коли всередині периметра активувався новий ментальний хаос — це найбільша помилка.
— Гроку! — рявкнув принц у бік тіні біля дверей. — Тримай зброю напоготові. Рухаємося в підземелля Ліліт. Швидко.
Вони вилетіли з кабінету, залишаючи позаду карти й креслення. Поки на півночі Мортімер нищив армію Малфаса, в самому серці обсидіанового замку відступники намагалися підірвати оборону зсередини, і Ліліт готувала свій останній, найнебезпечніший хід.
Далі буде...
