Раді Вас бачити!

Напруга у вітальні досягла точки кипіння. Здавалося, повітря іскрить від адреналіну. За стінами будинку вже чітко чувся гуркіт важких черевиків спецназу по асфальту і крики в мегафон. Час ішов на секунди.

Френк Гаррісон важко зітхнув. Він повільно, демонстративно опустив дуло свого дробовика до підлоги. Потім зробив широкий крок уперед, надійно перекривши своєю масивною фігурою лінію вогню між Люсі та дівчатами.

— Опусти ствол, Бредфорд, — прогримів його низький, спокійний голос.

— Френку, відійди! — Люсі не зрушила з місця, хоча її руки ледь помітно тремтіли. — Я коп. Ти теж був копом. Ти знаєш правила. Вона наймана вбивця!

— Я знаю правила, Люсі. А ще я знаю, що вони сьогодні не працюють, — Грізлі подивився їй просто в очі поглядом старшого, навченого життям наставника. Він вказав вільною рукою на зв'язаного начальника служби безпеки, який злісно шкірився з підлоги. — Подивись на цього виродка. Він купує таких, як ми з тобою, оптом і вроздріб. У нього в кишені федерали. Якщо ти зараз заарештуєш цих двох, ти підпишеш їм смертний вирок. І доктору Кентону. І, швидше за все, собі.

Люсі стиснула щелепи, переводячи погляд з Френка на Хлою. Дівчина дивилася на неї благально, але без страху. Вона міцно трималася за рукав куртки Морган.

— Вони зробили те, на що в нашої системи не вистачило б ані сил, ані яєць, — жорстко продовжив Френк, підступаючи до детектива ще на крок. — Вони розкрили справу, яка висіла п'ять років. Вони принесли тобі на блюдечку головного архітектора тієї бійні в лабораторії Девідсона, а головне — його хазяїна, замовника, якого тоді так і не змогли вирахувати. В моєму сейфі лежить флешка зі зброєю масового ураження, яку ти зараз особисто передаси найвищому командуванню, минаючи всіх місцевих пацюків. Це справа століття, Люсі.

Грізлі поклав свою важку, теплу долоню на пістолет детектива і м'яко натиснув вниз.

— Ти отримаєш свою відзнаку, а цей покидьок — довічне, та ще й потягне за собою багато кого. Але ці двоє... вони свою війну закінчили. Дай їм п'ять хвилин, Люсі. Скажеш, що ти дивилася в інший бік. Я підтверджу. Кентон підтвердить.

У вітальні запанувала важка тиша, яку порушував лише гул сирен знадвору. Люсі дивилася в очі свого старого друга. Поліцейський устрій, інструкції, клятва — все це зараз боролося в ній із простим розумінням справедливості. Вона згадала мертве тіло професора Девідсона та його колег. Згадала, як вперше побачила перелякану Хлою в кутку підсобки. І прийняла рішення.

Детектив Бредфорд повільно опустила зброю і поставила її на запобіжник. Вона не сказала жодного слова, лише коротко, рвучко кивнула Морган.

Найманка відповіла їй таким самим скупим, поважним кивком. У цьому жесті двох жінок по різні боки закону було більше розуміння, ніж у тисячах слів.

— Дякую, Люсі, — тихо прошепотіла Хлоя, відчуваючи, як по щоках котяться гарячі сльози полегшення.

Морган міцно схопила дівчину за здорову руку.

— Йдемо. В темпі, — скомандувала вона. — Френк, дякую за все.

Вони розвернулися і миттєво зникли в темряві заднього коридору, звідки Морган нещодавно починала свій танець із Зачищувачем. За кілька секунд тихо рипнули зламані бронедвері чорного ходу. Нічні тіні лісу поглинули їх, не залишивши й сліду.

— Поліція! Відчиняйте або ми застосуємо силу! — пролунав гучний голос у мегафон просто за розбитими воротами. Спецназ почав штурм периметра.

Люсі глибоко вдихнула повітря, пропахле порохом, заховала пістолет у кобуру і перевела холодний, сталевий погляд на зв'язаного начальника охорони.

— Ну що ж, — сказала вона, дістаючи наручники. — А тепер поговоримо з тобою.

Яскраве, майже стерильне світло люмінесцентних ламп цілодобової пральні різало очі після густої темряви бостонського лісу. Рівномірне гудіння старих центрифуг і запах дешевого миючого засобу з ароматом «Гірської свіжості» здавалися зараз найкращим, що було у світі. Вони ідеально витісняли сморід пороху, бензину та крові.

Морган сиділа на жорсткому пластиковому стільці, відкинувши голову на пофарбовану стіну. На ній була безглузда, на два розміри більша чоловіча фланелева сорочка в червону клітинку, яку вони прихопили на найближчій заправці. Лівий рукав довелося незграбно розрізати ножем, щоб звільнити місце для масивного гемостатичного бандажа.

Хлоя сиділа поруч, підібгавши під себе ноги і загорнувшись у таке ж безрозмірне сіре худі. Вона заворожено, не кліпаючи, дивилася в круглий ілюмінатор найближчої пральної машини. Там, у густій мильній піні, крутився їхній одяг, забарвлюючи воду в блідо-рожевий колір. Це був такий разючий, сюрреалістичний контраст із тим пеклом, з якого вони щойно вирвалися, що в нього важко було повірити.

Морган повільно потягнулася до кишені сорочки і дістала дешевий одноразовий телефон-розкладачку — ще одну покупку із заправки. Набрала номер, який пам'ятала напам'ять. Кілька довгих гудків.

— Маркус, — її голос миттєво втратив залишки тепла, знову ставши крижаним тоном легендарного «Привида». — Так, це я. Ні, ніяких звітів, деталі подивишся в вечірніх новинах. Слухай мене дуже уважно: я виходжу з гри. Назавжди.

Вона витримала коротку паузу, слухаючи обурений голос куратора на тому кінці дроту.

— Мої рахунки на офшорах трохи зменшилися сьогодні, але те, що там залишилося, можеш забрати собі як чайові, — спокійно перебила його Морган. — Мене більше не існує. Якщо Агентство або ти особисто спробуєте зі мною зв’язатися... повір, Маркусе, вам дуже це не сподобається. Прощавай.

Не чекаючи відповіді, вона вимкнула телефон, без жодного зусилля переламала його навпіл здоровою рукою, мов дешеву пластикову іграшку, і кинула уламки до смітника, просто поверх зім'ятих паперових стаканчиків з-під кави.

Усе. Гра закінчилася. Вона важко видихнула, і вперше за дуже довгий час її плечі розслабилися.

Хлоя перевела погляд від центрифуги на Морган. Адреналін остаточно покинув тіло дівчини, залишивши по собі лише ниючий біль у м'язах і бажання заснути просто тут, під гудіння пральних машин.

— Морган?.. — тихо покликала вона.

Найманка розплющила очі і подивилася на неї. В її погляді більше не було ані льоду, ані зброї, ані готовності вбивати. Лише неймовірна, безмежна і тиха ніжність.

— Що ми тепер будемо робити? — запитала Хлоя, ховаючи замерзлі руки в довгі рукави худі.

Губи Морган повільно розтягнулися в дуже втомленій, але абсолютно щасливій усмішці.

— Ми поїдемо додому, — м'яко відповіла вона. — Приберемо все, викличемо електрика, а потім приймемо гарячий душ, підемо до котоняні і заберемо нашого Рамзеса. Думаю, він там уже добряче засумував.