Раді Вас бачити!

Ранок у мотелі почався з сірого, непривітного світла, що пробивалося крізь шпарини щільно запнутих штор. Коли Хлоя розплющила очі, Морган уже була на ногах. Вона сиділа в кріслі біля вікна, повністю одягнена, з пістолетом під рукою. За її зібраним виглядом було неможливо визначити, чи спала вона взагалі цієї ночі.

— Вставай, — спокійно сказала білявка, побачивши, що Хлоя прокинулася. Вона простягнула їй вимкнений смартфон. — У тебе є рівно дві хвилини на один дзвінок. Вмикай гучний зв'язок. Щойно закінчиш — ми викидаємо апарати.

Хлоя швидко сіла на ліжку, накинувши на плечі кофту. Пальці трохи тремтіли, коли вона затискала кнопку ввімкнення. Екран засвітився, показуючи кілька пропущених дзвінків. Усі від їхньої кото-няні Мії.

Брюнетка глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати серцебиття, і натиснула виклик. Мія відповіла після першого ж гудка.

— Хлоє! О, слава Богу! — її голос дрижав, зриваючись на істеричні нотки. На тлі було чутно тривожне нявкання Рамзеса. — З вами все добре? Ви з Морган?

— З нами все гаразд, Міє. Ми в родичів, — Хлоя намагалася говорити максимально м'яко, хоча внутрішньо вся стиснулася. Вона кинула погляд на Морган, яка уважно слухала кожне слово. — Що трапилося? Як Рамзес?

— Рамзес цілий, він у мене на руках. Але ваш будинок... Господи Ісусе, Хлоє, це якийсь жах! — дівчина схлипнула в слухавку. — Вранці офіцер Картер патрулював вулицю і побачив, що ваші вхідні двері просто винесені. Розтрощені на друзки! Він викликав підкріплення. Там усередині все перевернуто догори дриґом, меблі поламані... Як добре, що вас там не було!

Хлоя відчула, як по спині поповз крижаний холод. Вона уявила цю картину: Зачищувач увійшов у їхній дім, не ховаючись, змітаючи все на своєму шляху.

— Але це ще не все, — голос Мії перейшов на переляканий шепіт, ніби вона боялася, що її хтось почує окрім Рамзеса. — Неподалік від вашого будинку, в кінці вулиці... Картер знайшов фургон. А в ньому... мертвого чоловіка. Кажуть, це той кур'єр, що останні тижні розвозив посилки в нашому районі. Поліція оточила всю вулицю, там стільки крові...

Повітря в легенях Хлої раптом закінчилося. Вона завмерла, дивлячись на екран телефону. Кур'єр. Артур. Агент ФБР, який мав би її захищати, або ж зрадник, який працював на Замовника. Ким би він не був, Зачищувач прибрав його без жодних вагань, просто щоб не залишати свідків або позбутися відпрацьованого матеріалу.

Морган ледь помітно кивнула і провела ребром долоні по горлу, подаючи знак закруглятися.

— Мія... послухайте мене дуже уважно, — голос Хлої раптом набув тієї ж сталевої, холодної впевненості, яку вона так часто чула від Морган. — Нікому не кажіть, що я вам дзвонила. Навіть поліції. Ми з Морган у безпеці, але ми поки не зможемо повернутися. Подбайте про Рамзеса. Я вас дуже прошу.

— Звісно! Він буде зі мною стільки, скільки треба... — Мія хотіла сказати щось ще, але Морган рішуче натиснула кнопку відбою і вирвала телефон з рук Хлої.

У тісному, прокуреному номері мотелю запанувала важка, гнітюча тиша.

Хлоя підняла очі на найманку. Ілюзій більше не залишилося. Там, у їхньому тихому передмісті, щойно відбулася справжня бійня. Картер залишився живим лише тому, що приїхав уранці, а не вночі.

— Він вбив агента ФБР, — тихо вимовила брюнетка, немов перевіряючи ці слова на реальність.

— Він прибирає всіх на своєму шляху, — холодно констатувала Морган, швидко витягаючи з телефону Хлої акумулятор. — Замовник замітає сліди. Артур відіграв свою роль, злив інформацію і став непотрібним. Якщо в когось і були сумніви щодо того, наскільки високі ставки в цій грі, то тепер їх немає. Збирай речі. Нам треба збити їх зі сліду, поки вони не дізналися про цей дзвінок.

Морган діяла блискавично. Щойно вони покинули прокурений номер, позашляховик зірвався з місця, залишаючи мотель далеко позаду. За пів години вони вже паркувалися біля галасливої міжміської автостанції. Навколо вирував натовп, гули двигуни, а з гучномовців лунали нерозбірливі оголошення диспетчерів — ідеальне місце, щоб загубитися.

— Залишайся в машині і не опускай скло, — скомандувала Морган.

Вона дістала з кишені свій важкий зашифрований тактичний смартфон — єдину ниточку, що пов'язувала її з куратором і Замовником. Не вагаючись ні секунди, Морган поклала його на асфальт між колесами машини і з усієї сили опустила на нього важкий черевик. Хруснуло броньоване скло, тріснули мікросхеми. Кілька впевнених ударів перетворили апарат на купу мертвого пластику й металу, які вона просто відкинула ногою в найближчу зливову решітку.

Потім настала черга «магії». Морган повернула акумулятор у телефон Хлої і ввімкнула його, так само, як і свій звичайний цивільний апарат. Обидва екрани засвітилися. Тепер вони знову з'явилися в мережі, як дві яскраві, привабливі мішені для будь-якого хакера Замовника.

Білявка впевнено рушила в натовп. Вона виглядала як звичайнісінька пасажирка, що шукає свій рейс. Проходячи повз відкритий багажний відсік автобуса, що прямував на південь, до спекотної Флориди, вона ніби випадково перечепилася і, спираючись рукою на чиюсь валізу, непомітно поклала телефон Хлої глибоко між сумками.

За кілька хвилин той самий трюк вона провернула з автобусом, який вирушав на захід, до Чикаго. Її власний телефон безшумно опинився на дні напіввідкритого дорожнього рюкзака якогось заспаного студента.

«Щасливої дороги», — подумки побажала вона своїм віртуальним привидам. Замовнику знадобиться час, щоб відстежити ці сигнали, зрозуміти, що вони розходяться в протилежні боки країни, і зрештою усвідомити, що це пустушка.

Перед тим, як повернутися до позашляховика, Морган заскочила до привокзального кіоску. Вона кинула на прилавок кілька купюр і взяла найдешевший сенсорний смартфон у прозорій пластиковій упаковці, який продавався без жодних контрактів.

Коли вона сіла за кермо і кинула новий апарат на коліна Хлої, на її обличчі грала легка, хижа усмішка.

— Усе. Ми офіційно стали привидами, — Морган завела двигун. — А тепер поїхали знайдемо місце, де можна нормально поїсти. Я вмираю від голоду, і нам треба нарешті з'ясувати, хто такий цей Кентон.

За годину вони з'їхали з траси до класичного американського дайнеру, обшитого блискучим алюмінієм. Усередині пахло смаженим беконом, свіжою кавою та солодким кленовим сиропом. Морган вибрала найвіддаленішу кабінку в кутку, звідки ідеально проглядалися вхідні двері та парковка.

Вони замовили величезну тарілку панкейків із сиропом і два ситні крабові сендвічі — явна ознака того, що вони невблаганно наближалися до Східного узбережжя.

Поки Хлоя з насолодою відкушувала сендвіч, відчуваючи, як до неї нарешті повертаються сили, Морган увімкнула новий телефон. Вона швидко завантажила захищений браузер і поклала апарат на стіл.

— Отже, Кентон, — промовила найманка, роблячи великий ковток чорної кави. — Знаєш, найсмішніше те, що я чула це слово від тебе раніше. Кілька місяців тому, коли в тебе був кошмар. Але тоді ти пробурмотіла його так невиразно, що мені почулося «Кемден». Я перевірила всі міста з такою назвою в радіусі тисячі миль, думаючи, що там твоя схованка або якийсь зв'язковий. Навіть при тобі це слово казала, але ти ніяк не відреагувала взагалі.

Хлоя ледь не похлинулася кавою. Вона витріщилася на білявку:

— Ти слухала, що я говорю уві сні?

— Я професіонал, Хлоє. У моєму світі ти або аналізуєш кожне слово об'єкта, або провалюєш завдання, — Морган ледь помітно, тепло всміхнулася. — До того ж ти дуже мило сопеш, коли тобі не сняться жахи. Але повернемося до справи. Хто цей Кентон? Які є ідеї?

— Ну... — Хлоя замислилася, відсуваючи тарілку. — Може, це якийсь політик? П'ять років тому він міг бути просто чесним, непримітним чиновником, якого професор знав особисто.

Морган похитала головою, швидко друкуючи щось на екрані:

— Навряд чи. Політиків постійно світять у медіа. Якби він був у новинах, ти б за п'ять років точно натрапила на це прізвище і склала пазл.

— Тоді, можливо, якийсь геніальний хакер? — не здавалася брюнетка. — Професор міг знайти його в дарк-неті, щоб той анонімно злив формули полімерів куди слід.

— Ні. Професор був людиною старої школи. Він би не довірив справу всього свого життя і таку небезпечну зброю аноніму з інтернету, — Морган продовжувала гортати сторінки пошуковика, її очі швидко бігали по рядках тексту. — Він би довірився лише тому, чий інтелект і порядність знає особисто. Комусь зі свого кола. Комусь такому ж...

Морган раптом завмерла. Її пальці зупинилися над екраном.

— Бінго, — тихо видихнула вона, повертаючи екран телефону до Хлої.

На дисплеї світилася стаття з якогось вузькопрофільного наукового вісника п'ятирічної давнини. Заголовок кричав: «Скандал у дослідницькому інституті: Доктора Артура Кентона звільнено через звинувачення в порушенні етики».

— Доктор Артур Кентон. Видатний хімік, спеціаліст із полімерів, — Морган почала швидко складати шматочки мозаїки вголос. — П'ять років тому — якраз тоді, коли почалася вся ця заварушка з твоїм професором і Замовником — його зі скандалом звільняють із провідної лабораторії. Його репутація знищена. Б'юся об заклад, що Замовник доклав до цього руку, бо Кентон міг щось підозрювати або заважати їхнім експериментам.

Хлоя вчиталася в дрібний текст на екрані, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

— Він колега професора...

— Саме так. Звільнений, дискредитований, але абсолютно чесний колега, якому професор довіряв на сто відсотків, — Морган перегорнула сторінку, знайшовши свіжішу інформацію. — Через зіпсовану репутацію він не зміг влаштуватися у велику науку. Зараз він викладає хімію в маленькому, нікому не відомому коледжі. Вгадай, де?

— У Массачусетсі? — затамувавши подих, спитала Хлоя.

— Передмістя Бостона, — Морган задоволено відкинулася на спинку диванчика, переможно дивлячись на дівчину. — Спочатку ми заїжджаємо до твоєї Люсі Бредфорд за флешкою, а потім їдемо прямо до доктора Кентона. У нас є чіткий план, Хлоє. Ми переходимо в наступ.