Раді Вас бачити!

За вікном холодний осінній вітер шмагав гілки дерев, але у вітальні панував приємний затишок. На журнальному столику стояла відкрита коробка з піцею, поруч — два келихи червоного вина. На екрані телевізора Сильвестр Сталлоне в ролі Джона Спартана щойно ефектно розніс половину будівлі, недбало тримаючи важку автоматичну зброю однією рукою.

Морган зручно вмостилася на дивані. Її голова лежала на колінах у Хлої, а довгі ноги були витягнуті вздовж спинки. Вона почувалася настільки безпечно, наскільки це взагалі було можливо для людини з її минулим. У цьому будинку, під теплим пледом і з ніжними пальцями Хлої, що перебирали її довге волосся, всі її радари загрози були вимкнені. Вона просто насолоджувалася вечором, сирною скоринкою і дурнуватим фільмом з дев'яностих.

Хлоя механічно погладжувала білявку по голові. Зовні вона виглядала втіленням домашнього спокою, але її розум працював із точністю швейцарського годинника. Вона чекала на ідеальний момент.

На екрані Спартан зробив черговий неймовірний кульбіт: стрибнув в укриття і, перебуваючи в повітрі під абсолютно неприродним кутом, випустив чергу куль, ідеально вразивши трьох поганців.

Хлоя тихо пирхнула, відпиваючи вино.

— Слухай, — протягнула вона задумливо, наче ця думка щойно спала їй на думку. — А так взагалі реально влучити?

Морган ледь помітно повела плечем, не відриваючи погляду від екрана.

— Ну, це ж Слай, у нього свої закони фізики, — ліниво відгукнулася вона, потягнувшись за шматочком піци з пепероні.

— Ні, я серйозно, — Хлоя зробила невинні очі, злегка нахилившись над Морган. В її голосі звучала чиста дитяча цікавість. — Подивися, як він тримає ту штуку. Він же навіть не дивиться в приціл, і кут такий... ніби він просто навмання стріляє. Виглядає якось абсолютно неправдоподібно, правда? Хіба віддача не мала б просто вирвати зброю з рук або відкинути його назад?

Хлоя затамувала подих. Наживка була закинута прямо в ідеально розслаблену свідомість професійної найманки.

Морган навіть не встигла подумати. Її багаторічний досвід, м'язова пам'ять та вбиті на підкірку балістичні таблиці спрацювали набагато швидше, ніж легенда звичайної адміністраторки ветеринарної клініки.

Вона зневажливо пирхнула і навіть трохи підвелася з колін Хлої, спираючись на лікоть. Її голос раптом втратив домашню розслабленість і зазвучав сухо, чітко, по-військовому, інструкторськи.

— Ні, це повна маячня, — безапеляційно видала Морган, критично примружившись на екран. — При такому куті нахилу і масі цієї зброї віддача просто виб'є йому плече, а ствол миттєво підкине, тож куля гарантовано піде вище цілі.

Щоб довести свою думку, вона підняла обидві руки, рефлекторно складаючи пальці так, ніби стискала невидиме руків'я важкого автомата. Її рухи були скупими, ідеально вивіреними.

— Йому треба було жорстко зафіксувати зап'ястя, ось так, — Морган показала правильний хват у повітрі, — змістити вагу тіла вперед, брати лівіше і...

Морган замовкла на півслові.

Її пальці, що завмерли в повітрі в ідеальному тактичному положенні, раптом здалися їй величезною неоновою вивіскою «Я — ПРОФЕСІЙНА ВБИВЦЯ». Вона відчула, як по спині поповз холод.

Вона повільно, дуже повільно перевела погляд на Хлою.

Дівчина дивилася на неї зверху вниз. Її очі були широко розплющені, а губи ледь розтулені в ідеальній масці абсолютного здивування і щирого захоплення. Жодної підозри, жодного страху — лише враження від того, якою несподівано обізнаною виявилася її дівчина.

Всередині Морган усе обірвалося. Сирена внутрішньої тривоги заверещала так сильно, що заглушила навіть вибухи в телевізорі. «Ідіотка. Яка ж ти розслаблена ідіотка», — подумки вилаяла вона себе, відчуваючи, як пульс стрибає до небезпечної позначки.

Вона різко опустила руки, незграбно засунувши їх під плед, і нервово сіпнула плечем, намагаючись повернути на обличчя свою звичну, безтурботну усмішку.

— Ну, я... е-е... — Морган затнулася. Вона, людина, яка могла виплутатися з допиту, зараз гарячково і жалюгідно підбирала слова. — Я просто бачила документалку про це минулого тижня. Про зброю в кіно. Випадково натрапила... Такий брєд, якщо чесно.

Хлоя розсміялася — дзвінко, щиро і абсолютно природно. Цей сміх м'якою хвилею розкотився по напруженій вітальні.

— Ого, яка ти в мене розумна! — промуркотіла брюнетка з непідробленим захопленням.

Вона потягнулася, зручніше вмощуючись на дивані, і міцно обхопила Морган руками, притиснувшись до неї ще сильніше.

Зовні це виглядало як ідеальний жест закоханої жінки, яка шукає затишку. Але її серце билося рівно, мов метроном — жодного зайвого удару, жодної краплі адреналіну. Вона притискалася до Морган, відчуваючи крізь тонку тканину домашньої футболки не лише гаряче тепло її тіла, а й те, як під шкірою закам'яніли м'язи.

Білявка була дуже напружена. Цей фізичний прояв її внутрішньої паніки став для Хлої найсолодшим тріумфом. Тепер не було жодних сумнівів, жодних припущень. Морган не "бачила документалку". Вона знала, як віддача б'є в плече, бо сама це відчувала. Вона знала правильний хват, бо її життя залежало від цієї точності.

Хлоя заплющила очі, ховаючи тонку, майже хижу усмішку. Вона насолоджувалася цією миттю повної таємної влади. Тепер вона знала слабкість свого мисливця. Мисливець вразливий тоді, коли свято переконаний, що його маскування ідеальне, а жертва — сліпа й наївна.

Морган повільно, судомно видихнула, змушуючи себе розслабити плечі. Вона обережно опустила долоню на спину Хлої, погладжуючи її крізь м'яку тканину светра.

«Все добре. Вона нічого не зрозуміла. Вона просто вірить мені», — мантрою повторювала собі найманка, дивлячись немигаючим поглядом на екран, де Сталлоне якраз перезаряджав зброю. Хлоя була такою спокійною, такою теплою і розслабленою в її обіймах. Вона просто вражена "ерудицією" своєї дівчини. Криза минула.

Але десь глибоко на периферії свідомості, там, де роками кувалися її найтемніші параноїдальні інстинкти виживання, зародилося крихітне, надокучливе відчуття. Свербіж, який неможливо було вгамувати ніякими логічними поясненнями.

Чому вона запитала саме про хват і кут нахилу? Чому її голос прозвучав саме в ту мілісекунду, коли Морган максимально розслабилася?

«Це просто збіг. Не накручуй себе», — жорстко наказала собі Морган, роблячи великий ковток червоного вина.

«А чи точно збіг?» — тихо, але надзвичайно чітко прошепотів її внутрішній голос.