Раді Вас бачити!

Маленьке туристичне містечко зустріло їх прохолодним вечірнім повітрям і запахом хвої, який швидко змішався з ароматами смажених горішків та карамелі. Коли вони підійшли до головних воріт парку атракціонів, сонце вже сховалося за горизонтом, і простір спалахнув тисячами яскравих, теплих вогнів.

Навколо вирувало справжнє свято. Грайливі, строкаті вогні пульсували у такт гучній музиці, переплітаючись із безтурботним дитячим сміхом та ритмічним гуркотом американських гірок, що мчали десь над головами.

Морган ішла поруч із Хлоєю, м'яко притримуючи її за лікоть, щоб не загубитися в натовпі. Її очі звично, на автоматі, сканували простір: виходи, сліпі зони, камери спостереження, люди, чия хода чи погляд вибивалися із загальної розслабленої картини. Професійна параноя найманки працювала у фоновому режимі, але більша частина її уваги була прикута до дівчини поруч.

Хлоя стискала в руках гігантську хмаринку рожевої солодкої вати. Спочатку галасливий натовп трохи дезорієнтував її після тихого передмістя, але вона не озиралася щосекунди через плече і не втягувала голову, чекаючи удару, як робила б це ще місяць тому. Тримаючись за Морган, вона відчувала себе захищеною. І чим далі вони занурювалися в цей яскравий хаос, тим більше брюнетка розслаблялася.

Коли повз них пробігла зграйка підлітків у кумедних капелюхах, а слідом за ними — розгублений аніматор у костюмі гігантського хот-дога, який ледь не перечепився через власні ноги, Хлоя не витримала.

Вона зупинилася, прикрила рот рукою, але звук усе одно вирвався назовні. Це був дзвінкий, щирий і неймовірно світлий сміх. Він йшов із самої глибини, змиваючи з її обличчя останні тіні минулого. Вона сміялася так, як сміються люди, які нарешті дозволили собі повірити, що вони в безпеці.

Від цього звуку всередині Морган щось солодко защемило. Вона завмерла, дивлячись на те, як у темних очах Хлої відбиваються вогні каруселей, як вітерець розвіює її волосся. Найманка усвідомила страшну для себе річ: вона ладна спалити цей парк дощенту, якщо це допоможе зберегти цю усмішку на її обличчі.

— Тобі личить, — тихо сказала Морган, нахиляючись і зубами відриваючи шматочок солодкої вати просто з хмаринки, яку тримала Хлоя.

— Що саме? — дівчина повернула до неї сяюче обличчя, її дихання було трохи збитим від сміху.

— Свобода, — просто відповіла білявка. Вона провела великим пальцем по щоці брюнетки, стираючи невидиму цукрову пудру. — Я ж казала, що тобі тут сподобається.

Хлоя кивнула, її погляд став м'яким і неймовірно теплим. Вона зробила крок ближче, скорочуючи відстань між ними, і вільною рукою торкнулася талії Морган. Натовп вирував навколо них, але в цю секунду для Хлої існувала лише ця жінка з холодними очима і гарячими руками.

Ідилія розбилася на друзки всього за одну мить.

Натовп хитнувся, пропускаючи галасливу компанію. Один із чоловіків різко повернув голову, підкурюючи сигарету. На частку секунди спалах запальнички та світло неону вихопили жорстку лінію підборіддя, глибоко посаджені очі та характерний крій темної шкіряної куртки.

Для Морган це був просто черговий турист напідпитку. Її натренований зір за мілісекунду зчитав розслаблену моторику, злегка невпевнену ходу і відсутність будь-якої прихованої зброї під одягом — нульова загроза.

Але для Хлої цей випадковий ракурс став тригером, який безжально зірвав чеку.

Хмарка солодкої вати випала з її ослаблих пальців просто на асфальт. Хлоя зробила крок назад, ледь не перечепившись через чийогось песика. Усі яскраві звуки парку — святкова музика, крики з американських гірок, гул голосів — раптом злилися в один оглушливий, нестерпний дзвін, що бив по барабанних перетинках. Повітря миттєво стало густим і гарячим, наче пісок, перекриваючи горло.

Вони знайшли її. Він тут. Це кінець.

— Хлоє? — голос Морган пролунав глухо, ніби з-під товщі води.

Дівчина судомно втягнула повітря, але легені відмовлялися працювати. Вона вчепилася збліднілими, крижаними пальцями в рукав куртки Морган. Її очі були широко розплющені, зіниці поглинули райдужку від паралізуючого жаху. Тіло била дрібне, неконтрольоване тремтіння. Вона намагалася щось сказати, крикнути, попередити про небезпеку, але з горла вирвався лише жалюгідний хрип.

Морган усе зрозуміла миттєво. Ніяких убивць. Ніякого переслідування. Лише понівечена психіка, яка видала жорсткий збій. Але панічна атака розгорталася абсолютно реально. Якщо її зараз не витягнути з цього стану, Хлоя просто знепритомніє посеред натовпу.

— Ти зі мною. Подивись на мене. Це просто перехожий, — твердо, але тихо сказала найманка.

Хлоя замотала головою, її очі гарячково бігали по натовпу, шукаючи фантомну загрозу. Морган не стала витрачати час на вмовляння. Вона рішуче обхопила дівчину за талію, підтримуючи її майже всією своєю вагою, і швидко повела геть від галасливої головної алеї. Її мозок безпомилково знайшов найближчу сліпу зону — вузький, неосвітлений технічний прохід між зачиненим павільйоном «Кімнати страху» та якимось складом.

Тут не було неону. Лише густа, рятівна тінь, прохолода бетону та приглушений шум парку, що залишився десь позаду.

Морган притисла Хлою спиною до стіни павільйону, повністю закриваючи її своїм тілом від усього світу. Та продовжувала хапати ротом повітря, її грудна клітка ходила ходором, а по щоці вже котилася самотня сльоза відчаю. Вона все ще була там, у своєму персональному пеклі.

— Хлоє, дихай. Дихай зі мною, — голос Морган був низьким, він вібрував прямо в груди Хлої.

Вона міцно обхопила обличчя дівчини долонями, змушуючи ту дивитися прямо на себе. Але очі Хлої були порожніми, затягнутими каламутною пеленою жаху. Вона все ще бачила того привида з минулого, а не реальність.

Морган знала: слова більше не допоможуть. Потрібен був шок. Сильніший імпульс, який змусить мозок Хлої переключитися з фантомного болю на реальне задоволення.

Вона рвучко подалася вперед і накрила губи Хлої своїми.

Це був жорсткий, вимогливий, майже грубий дотик, що мав на меті лише одне — витіснити страх. Хлоя здригнулася, її тіло на мить заціпеніло, але Морган не відступила. Вона притиснула її до холодного бетону ще сильніше, запускаючи пальці у волосся, відтягуючи його назад, відкриваючи доступ до шиї.

І раптом щось клацнуло.

Хлоя судомно втягнула повітря через ніс, і її пальці, що досі безпорадно тремтіли, раптом з силою впилися в плечі Морган. Жахливий, паралізуючий холод змінився обпалюючим жаром. Адреналін, який щойно гнав її в прірву паніки, змінив напрямок, перетворюючись на шалену, відчайдушну жагу життя.

Хлоя відповіла на поцілунок з такою жадобою, ніби від цього залежав її наступний подих. Вона цілувала Морган так, наче намагалася випити її всю, стати з нею одним цілим, сховатися всередині цієї сильної жінки.

Руки Морган ковзнули під тонку куртку Хлої, безпомилково знаходячи гарячу шкіру. Вона відчувала, як шалено б'ється серце Хлої — уже не від страху, а від збудження, що накрило їх обох, мов лавина.

— Я тут. Я справжня. Відчуй мене, — прошепотіла Морган у самі губи Хлої, і її рука владно ковзнула нижче, притискаючи стегна брюнетки до своїх.

Хлоя видала короткий, хрипкий звук — суміш стогону і схлипу. Вона закинула голову, впираючись потилицею в шорстку стіну, поки губи Морган безжально досліджували її шию, залишаючи гарячі сліди на чутливій шкірі. Навколо панувала густа темрява, яку лише зрідка прорізали далекі промені прожекторів, а повітря було наелектризоване їхнім спільним диханням.

Там, десь за рогом, продовжувала грати весела ярмаркова музика, а люди сміялися і купували попкорн. Але тут, у тіні «Кімнати страху», час зупинився. Існувало лише це тертя тканини об тканину, гаряча шкіра, запах парфумів Морган і цей божевільний, темний потяг.

Хлоя вже не пам'ятала, кого вона побачила в натовпі. Вона не пам'ятала свого імені. Була лише ця жінка з крижаними очима, яка щойно витягла її з пекла і кинула в полум'я. І Хлоя була готова згоріти в ньому дотла.

Її пальці гарячково блукали під одягом Морган, бгаючи тканину, шукаючи контакту, вимагаючи більшого. Паніка остаточно капітулювала перед пристрастю. Хлоя повністю розчинилася в Морган, віддаючи їй залишки свого контролю, не підозрюючи, що ще тиждень тому її «рятівниця» саме цього і домагалася.

Але зараз, стискаючи Хлою у своїх обіймах і відповідаючи на її відчайдушні поцілунки, Морган відчувала не холодний тріумф мисливця. Вона відчувала гіркий, пекучий відчай жінки, яка розуміла, що її гра зайшла занадто далеко.