Раді Вас бачити!

Сонце вже піднялося високо над горизонтом, коли чорний позашляховик повільно в'їхав на територію студентського містечка. Осінній кампус жив своїм звичним, галасливим життям: зграйки студентів поспішали на лекції, хтось пив каву на лавочках під пожовклими кленами, а десь вдалині лунали крики з університетського стадіону.

Ця нормальність здавалася Хлої чимось сюрреалістичним після всього, що вони пережили за останні дні.

Морган вела машину максимально обережно, насунувши на очі темні окуляри і злившись із натовпом батьків чи випадкових відвідувачів. Її погляд, проте, безупинно сканував простір: дахи, вікна гуртожитків, припарковані авто.

— Факультет прикладної хімії має бути десь у північному крилі, — промовила Хлоя, звіряючись із картою кампусу, яку вона завантажила на телефон ще в машині. — Повертай на наступному перехресті праворуч. Там є окрема парковка для викладачів.

Позашляховик плавно звернув на вузьку алею. Парковка виявилася невеликим, обгородженим майданчиком, заставленим здебільшого недорогими седанами та гібридами, які зазвичай обирають професори.

Морган не стала заїжджати всередину. Вона припаркувала машину вздовж тротуару, за кілька десятків метрів від в'їзду, звідки відкривався ідеальний огляд.

— Як ми знайдемо його машину? — запитала Хлоя, вдивляючись у ряди автомобілів. — Ми ж навіть не знаємо, на чому він їздить.

Морган вимкнула двигун і ледь помітно всміхнулася:

— А нам і не треба знати. Дивись на таблички. В таких консервативних коледжах у кожного викладача є своє персональне місце з прізвищем. Це їхня маленька академічна гордість.

Вони вийшли з машини. Вітер тут же заплутався в їхньому волоссі, принісши із собою запах сухого листя і студентської кав'ярні. Дівчата неквапливо рушили вздовж металевої огорожі, вдаючи, ніби просто прогулюються і про щось розмовляють.

Хлоя уважно читала таблички на асфальті біля бамперів припаркованих авто. Доктор Сміт. Доктор Гарсія. Професор Мітчелл...

— Знайшла, — тихо, майже не розмикаючи губ, промовила брюнетка.

У третьому ряду, в самісінькому кутку біля цегляної стіни лабораторії, стояв старенький, непримітний темно-синій "Вольво". На вицвілій табличці перед ним чітко значилося: Доктор А. Кентон.

— Чудово, — так само тихо відповіла Морган, не зупиняючи кроку і м'яко беручи Хлою під руку, щоб це виглядало природно. — Машина тут, значить, і він у корпусі. Далеко не відходь. Знайдемо сліпу зону, станемо так, щоб бачити вихід, і просто почекаємо, коли він...

Найманка раптом замовкла на півслові. Її пальці, що тримали лікоть Хлої, миттєво перетворилися на сталеві лещата. Та ледь не скрикнула від несподіваного болю — пальці Морган стиснулися так, що на шкірі, напевно, залишаться синці.

— Морган, що... — почала було брюнетка, але різкий, крижаний шепіт найманки змусив її миттєво замовкнути.

— Не зупиняйся. Не дивись туди прямо. Продовжуй іти і всміхайся, ніби я щойно розказала тобі жарт.

Хлоя змусила себе натягнути на обличчя посмішку, хоча серце з розгону вдарилося об ребра і впало кудись у шлунок. Уся та мирна, сонячна ілюзія студентського кампусу розлетілася на друзки за одну секунду.

— Що ти бачиш? — так само пошепки запитала вона, дивлячись прямо перед собою.

— Двоє біля головного входу в хімічний корпус. Ще один нібито читає оголошення на стенді праворуч від парковки. Вони не студенти і не викладачі, — голос Морган був рівним, але Хлоя відчувала, як кожна молекула в тілі білявки напружилася, готуючись до стрибка.

Морган сканувала їх краєм ока. Для звичайного перехожого це були просто троє хлопців, які чекали на когось після пар. Але для професіонала їхня мова тіла кричала про небезпеку так гучно, ніби завила сирена. Вони стояли занадто нерухомо, не переминалися з ноги на ногу, не відволікалися на дівчат, що проходили повз. На них були завеликі, об'ємні осінні куртки — ідеальні, щоб приховати тактичні кобури.

Але найгіршим було інше. Їхні очі. Вони методично, сектор за сектором, розтинали натовп.

Хлоя, не витримавши напруги, мимоволі кинула короткий погляд у бік входу. І саме цієї секунди сталася катастрофа. Один із «студентів» — чоловік із жорстким обличчям — перевів погляд на неї.

Він завмер. Морган чітко побачила, як змінився вираз його обличчя: від монотонного сканування до абсолютної, хижої впізнаваності. Він дивився не на білявку. Він упізнав Хлою.

— Вони чекали на тебе, — вилаялася Морган.

Чоловік біля входу коротко кивнув своїм напарникам. Троє стрільців синхронно рушили в їхній бік. Їхні руки блискавично пірнули під куртки, дістаючи зброю. Жодних попереджень. Жодних спроб узяти живими.

— Лягай! — гаркнула Морган на весь голос.

Вона рвучко смикнула Хлою за собою, жбурляючи її за масивний кузов припаркованого поруч пікапа. Тієї ж миті повітря над їхніми головами розірвалося сухим, глухим тріском — стріляли зі зброї з глушниками. Заднє скло машини, біля якої вони щойно стояли, розлетілося на тисячу сліпучих осколків.

Кампус вибухнув панічними криками. Студенти з вереском кинулися врозтіч, падаючи на газон і ховаючись за деревами.

Морган уже сиділа навпочіпки за колесом пікапа. В її руках ніби з нізвідки з'явився чорний «Глок». Вона пересмикнула затвор, і цей металевий звук у хаосі паніки прозвучав для Хлої як найбажаніша музика.

Кулі з глухим, металевим брязкотом впивалися в товстий кузов пікапа, за яким вони ховалися. Кожне влучання відлунювало у вухах Хлої, змушуючи її інстинктивно втискатися в холодний асфальт. Навколо панував абсолютний хаос: крики студентів, виття автомобільних сигналізацій і дзвін розбитого скла.

Морган діяла з лякаючою холоднокровністю. Вона швидко витягла з прихованої кобури на щиколотці свій запасний компактний пістолет — невеликий «Вальтер» — і різко, але впевнено втиснула його в тремтячі долоні Хлої.

— Зніми із запобіжника! — перекрикуючи шум, скомандувала найманка. — Тримай його двома руками. Сиди тут і не висовуйся, поки я не скажу. Зрозуміла?!

Хлоя судомно кивнула, її пальці намертво вчепилися в прохолодне руків'я зброї.

Морган не стала чекати, поки стрільці візьмуть їх у кліщі. Вона низько пригнулася і блискавично перекотилася за сусідній мінівен. Її рух був настільки швидким, що нападники не встигли зреагувати. Найманка випірнула з-за капота і зробила два короткі, ідеально точні постріли. Чоловік із жорстким обличчям — той самий, що впізнав Хлою, — впав на асфальт, як підкошений.

Але двоє інших виявилися більш спритними, вони миттєво розосередилися, беручи Морган у перехресний вогонь.

Хлоя важко дихала, притискаючись спиною до колеса пікапа. Вона чула свист куль і бачила, як від бетонної клумби, за якою тепер ховалася Морган, відлітають шматки кришива.

Раптом пролунав здавлений звук, схожий на злісне шипіння, і Морган різко осіла за укриттям. Хлоя з жахом побачила, як на світлій тканині куртки найманки, трохи нижче лівого плеча, почала швидко розпливатися темна кривава пляма. Куля зачепила її, прорвавши тканину.

Один із стрільців, високий чоловік у темній куртці, побачив, що ціль поранена. Він покинув своє укриття і почав швидко обходити клумбу з флангу, тримаючи пістолет на витягнутих руках. Він збирався добити Морган. Вона ж, затиснувши рану рукою, намагалася перехопити зброю, але втрачала дорогоцінні секунди.

Він був за п'ять метрів від неї. Чотири. Три.

«Ні,» — ця думка пронизала мозок Хлої, як блискавка. Вона не дозволить їм забрати її.

Адреналін витіснив страх, залишаючи після себе лише рішучість. Хлоя різко піднялася з-за пікапа. Вона не цілилася довго — просто направила тремтячий ствол «Вальтера» в бік нападника і натиснула на спусковий гачок.

Віддача боляче вдарила в зап'ястя. Куля розтрощила дзеркало машини всього за пів метра від голови стрільця. Він від несподіванки відсахнувся, інстинктивно розвертаючись на новий звук і втрачаючи Морган із прицілу.

Цієї секунди заминки найманці вистачило. Ігноруючи пекучий біль у плечі, вона різко висунулася з-за клумби. Її «Глок» виплюнув дві кулі, які безпомилково знайшли свої цілі. Високий стрілець упав спиною на капот машини, а його напарник, що намагався втекти до входу в корпус, звалився на сходинках.

Тиша, що настала після цього, здавалася ще гучнішою за постріли. Тільки десь вдалині, за межами кампусу, вже почало зароджуватися виття поліцейських сирен.

Морган важко сперлася спиною на бетонну клумбу. Вона перевела погляд на Хлою. Брюнетка все ще стояла на рівних ногах, тримаючи пістолет у витягнутих руках. Її груди важко здіймалися, а очі були величезними.

Найманка сховала зброю, затиснула скривавлене плече здоровою рукою і, зціпивши зуби, підвелася. Вона підійшла до Хлої, м'яко накрила її долоні своїми, змушуючи опустити пістолет, і забрала зброю.

— Ти врятувала мені життя, — хрипко промовила Морган. У її очах читалася не просто вдячність, а справжня, глибока гордість.

Хлоя кліпнула, ніби виходячи з трансу, і її погляд упав на кров, що просочувалася крізь пальці Морган.

— Ти поранена... Господи, Морган, у тебе кров! — голос дівчини нарешті зірвався на паніку.

— Просто подряпина, навиліт. Нічого життєво важливого не зачепило, — найманка поморщилася, кидаючи швидкий погляд на хімічний корпус. Сирени вили все ближче. — У нас є максимум три хвилини до приїзду копів. Вони чекали на нас тут, Хлоє. А це означає, що Кентон у небезпеці. Ходімо! Ми маємо витягти його звідти прямо зараз.

Морган схопила Хлою за руку, і вони кинулися до скляних дверей факультету прикладної хімії, залишаючи позаду розбиті машини та тіла людей Замовника.