Раді Вас бачити!

Бостон. П'ять років тому…

Хлоя відкинулася на спинку лабораторного стільця і солодко, з насолодою потягнулася, розминаючи затерплу спину. Настінний годинник показував десяту вечора, але яскраве флуоресцентне світло в лабораторії біохімії стирало відчуття часу.

Вона була єдиною, хто сьогодні залишився на понаднормові. Хлоя, якій щойно виповнилося двадцять чотири, щиро обожнювала свою роботу. Їй подобався цей стерильний запах реактивів, тихе гудіння центрифуг і мірна, заспокійлива рутина перевірки зразків. Для дівчини з простої родини отримати місце молодшого лаборанта в такому престижному дослідницькому центрі Бостона було справжнім квитком у життя.

Хлоя зняла захисні окуляри, потерла очі і подивилася на стопку заповнених журналів перед собою. Вона була неймовірно втомленою, але щасливою.

«Ще один звіт, і можна замовляти піцу», — подумала вона, усміхаючись власним думкам.

Вона підвелася, щоб налити собі кави з автомата в коридорі. На ній був завеликий білий халат, з-під якого визирали улюблені потерті джинси та яскраві жовті кеди. Волосся було зібране в кумедний, трохи розпатланий хвостик. Вона була простою, світлою дівчиною, чиєю найбільшою проблемою на той момент був вибір між сирною піцою та пепероні, а найбільшою мрією — колись нарешті завести рудого кота.

У коридорі було тихо. Основний персонал пішов ще о шостій, залишилися лише кілька старших наукових співробітників у крилі «Б», доступ до якого був закритий для молодших лаборантів. Хлоя знала, що там, за важкими броньованими дверима, її безпосередній керівник, доктор Девідсон, проводить якісь надскладні дослідження на замовлення приватних фармацевтичних компаній. Девідсон був трохи буркотливим, але добрим чоловіком, який щоранку пригощав її пончиками з шоколадною глазур'ю.

Хлоя кинула монетку в кавовий автомат і натиснула кнопку подвійного еспресо. Пластиковий стаканчик із тихим клацанням впав у гніздо.

Саме цей звук — сухий клік пластику — став останнім нормальним звуком у її житті.

Кава почала литися в стаканчик, але Хлоя цього вже не побачила.

Глухий, але неймовірно потужний вибух струснув будівлю з такою силою, що дівчина ледь не втратила рівновагу. Зі стелі посипалася тонка біла пилюка.

Світло миттєво згасло, поступившись місцем пульсуючому, криваво-червоному сяйву аварійної сигналізації. Наступної секунди завила сирена — її пронизливий звук вдарив по барабанних перетинках, викликаючи фізичний біль.

З боку крила «Б», звідти, де знаходилися броньовані двері, почувся скрегіт металу, брязкіт розбитого скла і... постріли. Це зовсім не було схоже на те, що показують у голлівудських бойовиках. Звуки були сухими, жорсткими і страшно лункими. Вони розривали простір коридору з методичною, безжальною регулярністю.

Гаряча кава хлюпнула на пальці Хлої, стаканчик вислизнув із рук і з глухим стукотом упав на лінолеум, але вона навіть не відчула опіку. Первісний жах паралізував її тіло. Вона завмерла, не в змозі зробити й вдиху.

Почулися крики. Жіночий вереск, який миттєво, з моторошною різкістю, обірвався двома глухими хло́пками. А потім — кроки. Важкі, ритмічні кроки людей у тактичному взутті, які швидко просувалися коридором, методично зачищаючи приміщення.

Інстинкт виживання увімкнувся раніше, ніж мозок встиг усвідомити масштаб катастрофи. Хлоя кинулася до найближчих дверей — темної апаратної, де зберігалися запасні центрифуги та списані холодильники. Вона влетіла всередину і безшумно прикрила за собою двері, навіть не наважуючись клацнути замком, щоб не видати зайвого звуку.

В кімнаті було темно, лише вузька смужка червоного аварійного світла пробивалася з-під дверей. Хлоя навкарачки заповзла в найдальший куток, під важкий металевий стіл, і згорнулася в тугий клубок, обхопивши коліна руками.

Її серце гупало в грудях з такою силою, що здавалося, ці удари чутно на весь поверх. Тіло било неконтрольоване тремтіння, зуби вистукували дріб. Вона з силою затисла рот обома долонями, до болю впиваючись нігтями в щоки, щоб не випустити назовні істеричний крик, який роздирав їй горло.

У коридорі почувся гуркіт вибитих дверей її власної лабораторії, з якої вона вийшла якихось дві хвилини тому. Хтось перевертав столи, трощив скляні колби і обладнання. Крізь щілину під дверима до апаратної потягнуло їдким димом, паленою проводкою і ще чимось важким, солодкувато-металевим — запахом крові та пороху.

Хлоя сиділа в темряві, заплющивши очі так міцно, що під повіками спалахували білі кола. «Будь ласка, будь ласка, будь ласка», — билася в її голові єдина молитва. Вона благала лише про одне: щоб ці кроки не зупинилися біля її дверей.

Але раптом ручка дверей апаратної повільно опустилася вниз.

Двері прочинилися з тихим скрипом, впускаючи в апаратну пульсуюче червоне світло з коридору та хмару їдкого порохового диму.

Хлоя ще сильніше втиснулася в куток, молячись, щоб тінь під металевим столом її приховала. Вона зажмурилася, очікуючи на сліпучий промінь ліхтарика і неминучий постріл.

Але в кімнату ніхто не зайшов швидким кроком. Хтось повільно, важко вповз.

Переривчасте дихання, що супроводжувалося вологим хрипом, порушило тишу апаратної. Силует підтягувався по лінолеуму, залишаючи за собою темний слід. Чоловік відчайдушно намагався знайти схованку в темряві, як і сама Хлоя. Він доповз до найближчого стелажа і знесилено привалився до нього спиною, намагаючись не видавати звуків, але його тіло здригалося від спазмів.

У черговому спалаху червоного аварійного світла Хлоя побачила його обличчя.

Доктор Девідсон.

Від жаху і несподіванки вона не змогла стримати тихого, жалібного схлипу. Поранений здригнувся і гарячково повернув голову в бік темного кутка під столом.

— Хто... хто тут? — пролунав його ледь чутний, булькаючий шепіт.

Хлоя виповзла зі свого укриття. Її руки і коліна нещадно тряслися. 

— Це я... Хлоя, — прошепотіла вона крізь сльози, підсуваючись ближче. — Докторе Девідсон, я зараз... я допоможу вам...

Він упізнав її. В його очах, розширених від шоку і болю, майнуло щось схоже на полегшення. Його білий халат був наскрізь просочений кров'ю, яка пульсувала з глибокої рани на шиї. Хлоя притисла долоні до його рани, намагаючись зупинити кровотечу, і миттєво відчула, як гаряча, липка рідина просочується крізь її пальці. Медичний інстинкт вимагав діяти, але вона розуміла: вона нічого не зможе зробити.

Девідсон слабко перехопив її скривавлені зап'ястя своїми тремтячими руками. Він розумів, що це кінець. Але тепер у нього був шанс.

— Ні... Хлоє, слухай... — його голос зривався, кожне слово давалося йому ціною жахливих зусиль і кривавої піни на губах. — Не поліція... Вони... вони всі в долі.

Він судомно розтиснув лівий кулак і наосліп вклав у долоню дівчини невеликий металевий предмет. Вона інстинктивно стиснула пальці, відчувши холодні грані флешки.

— Віддай це... — Девідсон закашлявся, його тіло вигнулося. — Знайди...

Кроки в коридорі знову наблизилися. Важкі черевики повільно йшли в бік апаратної. Хтось перевіряв кожні двері.

Девідсон вчепився в рукав Хлої з відчайдушною силою вмираючого. Він притягнув її ближче до себе, і останні слова він вимовив на одному довгому, страшному видиху, захлинаючись:

— Тільки... Ке...н...тон. Тільки йому...

Його очі оскляніли, а пальці, що стискали її рукав, безсило розтиснулися. Доктор Девідсон був мертвий.

Хлоя сиділа на підлозі, забризкана кров'ю людини, яка була до неї такою доброю. В її стиснутому кулаці лежала металева флешка. А у вухах, перекриваючи звук наближення вбивць, лунав його останній хрип.

«Кентон».

Вона була впевнена, що почула саме це. Кентон. Хто це? Де це? Вона не знала.

Звук кроків зупинився просто біля дверей апаратної. Тінь вбивці перекрила червону смужку світла на підлозі.

Ручка дверей повільно опустилася вниз.

Хлоя Брукс, молода дівчина, яка ще п'ятнадцять хвилин тому мріяла про рудого кота і сирну піцу, перестала існувати. Замість неї в темряві залишилася лише мішень, яка мала розчинитися в тінях, щоб вижити.