Раді Вас бачити!

Кухня потонула в непроглядній темряві, але цей морок так і не зміг приховати того задушливого відчуття катастрофи, що зависло в повітрі. Знайомий, затишний аромат свіжомеленої кави остаточно зник. Тепер кімнату заповнював їдкий, токсичний дим від перебитої проводки, металевий присмак пороху та густий запах розлитого вина. Холодне світло вуличного ліхтаря ледь пробивалося крізь жалюзі, малюючи на стінах довгі смугасті тіні й вихоплюючи з темряви силует Хлої з пістолетом у тремтячих руках.

Морган не ворушилася. Вона відчувала, як на її волосся все ще сіється дрібний гіпсовий пил від другого пострілу, але її мозок, скинувши шокове заціпеніння, вже гарячково вираховував секунди. Два постріли в тихому передмісті — це гарантований виклик поліції. Сусіди вже, напевно, обривають номери екстрених служб. Час пішов на секунди.

— Хлоє, послухай мене, — голос Морган прозвучав напрочуд тихо, але в ньому більше не було тієї м'якої, штучної солодкості адміністраторки. Це був голос професіонала, який зараз свідомо оголював свій єдиний вразливий нерв. — У нас є щонайбільше кілька хвилин, поки сюди не з'їдуться всі патрульні округу. Тому просто слухай.

Вона зробила крихітний, ледь помітний крок уперед, тримаючи руки так, щоб Хлоя бачила її порожні долоні в смугах місячного світла.

— Так, те, що ти знайшла у вентиляції, — моє. Морган — це моє справжнє ім'я. І пів року тому я отримала контракт на твою ліквідацію. ФБР погано тебе сховало, і замовник вийшов на твій слід. Йому потрібна флешка з даними, яку ти забрала п'ять років тому, а потім — твоя смерть.

Хлоя важко, переривчасто видихнула в темряві, сильніше стискаючи руків'я пістолета, який ходив ходором у її пальцях, але дуло все ще було спрямоване прямо в груди білявки.

— Я не збиралася погоджуватися, — чесно, без жодних прикрас чи виправдань продовжила Морган, і кожне слово давалося їй із зусиллям, наче вона сама виривала з себе шматки застарілої броні. — Для мене це була просто чергова брудна робота. Але мій куратор сказав, що якщо не я — замовник відправить Зачищувача. Ти не знаєш, хто це, Хлоє. Це м'ясник. Садист, який би не бавився в романтику. Він би просто виламав ці двері, зламав тобі кожну кістку, вирвав би інформацію разом із нігтями і залишив би тебке стікати кров'ю на цій самій кухні.

Морган замовкла на мить, вдивляючись у силует дівчини навпроти, намагаючись вловити хоч якийсь рух.

— Я взяла це замовлення, щоб зробити все чисто. Без болю. Я розрахувала все: як підібратися, як втертися в довіру, як дістати потрібне. Це був холодний математичний розрахунок. Але я не розрахувала одного... — вона зробила ще один крок, і тепер між ними залишалася лише відстань витягнутої руки. — Я не розрахувала, що в цьому клятому всесвіті існуєш ти. Така жива. Така справжня. Щоразу, коли ти посміхалася мені, мій план сипався на друзки. Я закохалася, Хлоє. Вперше в житті. І зараз я тут не для того, щоб забрати твоє життя. Я тут, щоб захистити його від тих, хто прийде слідом за мною.

Хлоя мовчала. У густій напівтемряві, просякнутій димом, було чутно лише її переривчасте, збите дихання. Пістолет у її руках ледь помітно опустився, але вона все ще тримала Морган на прицілі. У її карих очах боролися розпач, лють і відчайдушне, майже дитяче бажання повірити в почуте.

— Ти думаєш, я не можу зараз просто забрати в тебе цю зброю? — голос Морган став іще тихішим, але в ньому раптом прослизнула та сама хижа, небезпечна впевненість, яку Хлоя побачила вчора в клініці, коли з тріском зламалася кулькова ручка.

Білявка повільно підняла руки трохи вище рівня плечей, відкриваючись повністю.

— Подивись на мене, Хлоє. Ти цивільна. Ти тримаєш армійський пістолет так, ніби він важить тонну, і твої руки тремтять. Якби я хотіла, я б вибила його за пів секунди. Я б вирубила тебе швидше, ніж ти встигла б кліпнути, і ти б прокинулася вже зв'язаною. Я професіонал. Для мене це базові рефлекси.

Хлоя судомно ковтнула повітря. Вона розуміла: кожне слово Морган — абсолютна, нищівна правда. Ця жінка могла б вбити її ще до того, як вона встигла натиснути на гачок.

— Але я стою тут, перед тобою, під твоїм прицілом, — Морган зробила останній, вирішальний крок уперед. Тепер дуло пістолета ледь не торкалося тонкої тканини її водолазки просто навпроти серця. — Тому що я кохаю тебе. І я швидше дозволю тобі вистрілити, ніж сама завдам тобі шкоди.

Пальці Хлої на спусковому гачку здригнулися. Лід у її очах остаточно тріснув, розсипаючись на дрібні уламки. Її губи затремтіли. Вона стільки років тікала, стільки років ховалася за фальшивими усмішками, і тепер та єдина людина, яка стала її прихистком, виявилася її найбільшою загрозою... і водночас єдиним шансом на порятунок.

Вона хотіла їй вірити. Боже, як сильно вона хотіла їй вірити.

Зброя в її руках почала повільно, міліметр за міліметром, опускатися донизу. Напружені плечі брюнетки опустилися, ніби з них раптом зняли бетонну плиту.

Тук-тук-тук!

Важкий, наполегливий стукіт у вхідні двері розірвав тишу будинку. Знеструмлений через перебитий кабель дзвінок мовчав, але цей звук глухих ударів кулака по дереву вдарив по нервах сильніше за будь-яку сирену.

Хлоя здригнулася всім тілом, відскочивши на крок назад. Паніка накрила її з головою. Вона почала хаотично метатися тісним простором темної кухні, натикаючись на меблі. Пістолет у її руках ходив ходором так сильно, що Морган фізично відчувала ризик випадкового пострілу.

— Поліція, — судомно прошепотіла Хлоя, невідривно дивлячись у бік темного коридору. — Вони чули. Це кінець...

Морган діяла миттєво. Жодних різких рухів, лише плавна, гіпнотична впевненість хижака, який бере ситуацію під свій контроль. Вона зробила крок уперед, впритул наблизившись до дівчини, і накрила її крижані, тремтячі пальці своїми долонями.

— Хлоє, подивись на мене. Дивись на мене! — твердо, але дуже м'яко наказала Морган, ловлячи її панічний погляд. — Якщо коп зараз зайде і побачить тебе з незареєстрованою зброєю, ти сядеш за ґрати. А з камери ФБР забере тебе ще до світанку. Ти розумієш?

Хлоя часто задихала і судомно кивнула, відчуваючи, як земля остаточно йде з-під ніг.

— Віддай її мені, — Морган ще міцніше стиснула її руки. — Дозволь мені нас витягти.

Цього разу Хлоя не пручалася. Вона безсило розтиснула пальці. Морган плавно перехопила важкий метал, миттєво поставила зброю на запобіжник і відпрацьованим рухом засунула її ззаду за пояс своїх джинсів, надійно приховавши під тканиною темної водолазки. Холод ствола обпік шкіру, але це було звичне, майже заспокійливе відчуття.

— Залишся тут. Грай переляк від темряви, — тихо скомандувала Морган.

Вона безшумно, наче тінь, ковзнула з кухні в коридор. Стукіт у двері повторився — цього разу ще гучніший та вимогливіший.

Перш ніж повернути замок, Морган зупинилася і злегка відхилила край штори на вузькому вікні біля входу, щоб оцінити загрозу.

На під'їзній доріжці, заливаючи газон спалахами червоно-синіх мигалок, стояла патрульна машина. На ґанку переминався з ноги на ногу офіцер Картер, тримаючи руку на рації. Але погляд найманки, натренований роками сканувати периметр на наявність прихованих загроз, миттєво ковзнув далі.

Там, унизу по вулиці, ховаючись у густій тіні розлогих дерев, стояв знайомий непримітний фургон служби доставки. За його кермом непорушно сидів Артур Гейл — нібито звичайний привітний кур'єр, а насправді агент ФБР, який ніколи не випускав цей будинок з поля зору.

Пастка зачинилася. Їх оточили.