Раді Вас бачити!

Морган безшумно повернула ключ у замку. Вона завжди заходила тихо — це був рефлекс, вибитий роками тренувань, але сьогодні їй хотілося гучно гукнути з порога, щоб якнайшвидше почути голос Хлої. Весь день у клініці вона не знаходила собі місця, раз у раз перевіряючи телефон.

Будинок зустрів її тишею.

У вітальні не горіло світло. Лише з кухні пробивалося тьмяне, холодне сяйво вуличного ліхтаря, прорізаючи темряву крізь напівзакриті жалюзі та малюючи на підлозі чіткі смугасті тіні.

Морган скинула куртку, поклала ключі на тумбочку і безшумними кроками пройшла коридором.

Хлоя сиділа за кухонним острівцем. Вона не виглядала хворою та знесиленою, перед нею стояв келих із червоним вином, а поруч — наполовину порожня пляшка.

— Тобі краще? — м'яко запитала Морган, переступаючи поріг кухні. Її голос прозвучав трохи приглушено в цій напівтемряві.

— Набагато, — абсолютно рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом відповіла Хлоя. Вона навіть не обернулася, продовжуючи дивитися кудись перед собою і повільно крутячи за ніжку келих. Вино відкидало на стільницю слабкі криваво-червоні відблиски.

Морган із полегшенням видихнула, списуючи цю дивну відчуженість на наслідки мігрені. Вона підійшла до кавомашини, щоб зробити собі вечірню порцію еспресо. Звичний, заспокійливий ритуал. Апарат тихо зашумів, і за кілька секунд кухню почав заповнювати густий, знайомий аромат свіжомеленої кави. Білявка звично потягнулася до верхньої полиці і дістала свою улюблену масивну керамічну чашку.

Тримаючи її в одній руці, Морган підійшла до Хлої ззаду. Вона ніжно поклала вільну долоню на плече дівчини, схилилася і ледь відчутно торкнулася губами її скроні.

— Я хвилювалася за тебе, — прошепотіла вона, вдихаючи терпкий запах вина від її волосся.

Але щось було фатально не так.

Під її долонею тіло Хлої закам'яніло. Брюнетка не відхилилася назад, шукаючи тепла, як робила це сотні разів до того. Вона була напруженою, наче натягнутий до межі сталевий трос. Жодної м'якості, жодної реакції на поцілунок. Хлоя сиділа абсолютно нерухомо, і від цієї нерухомості раптом повіяло таким пронизливим холодом, що у Морган на секунду перехопило подих.

Її внутрішні радари, які вона так старанно присипляла всі ці місяці заради ілюзії нормального життя, раптом прокинулися і несамовито завили, сигналізуючи про смертельну небезпеку просто посеред власної кухні.

Морган повільно прибрала руку з плеча дівчини, ніби обпеклася. Вона зробила крок назад, міцніше перехопивши ручку своєї керамічної чашки.

— Хлоє, що сталося? — голос Морган прозвучав максимально м'яко і стурбовано. — Тобі знову гірше? Може, варто було викликати лікаря?

Хлоя нарешті повернула голову. Її карі очі, які ще вчора дивилися на Морган із безмежним обожнюванням, зараз нагадували два шматки темного льоду.

— Ні, лікаря не треба, — рівно промовила вона, не кліпаючи. — Краще розкажи, як пройшов твій день. Нічого цікавого не сталося? Нікого не довелося сьогодні ліквідувати?

Час на кухні раптово зупинився.

Мозок Морган, натренований обробляти терабайти тактичної інформації за мілісекунди, просто завис. Дисонанс між затишною домашньою кухнею та цим крижаним, жорстким словом був настільки нищівним, що тіло відреагувало раніше за свідомість.

Її пальці мимовільно розтиснулися.

Масивна улюблена чашка вислизнула з рук і полетіла вниз. Вона вдарилася об тверду плитку підлоги з оглушливим, різким гуркотом. Кераміка розлетілася на десятки гострих уламків, а залишки кави бризнули на взуття Морган і розтеклися темною плямою.

Цей звук ніби вивів найманку зі ступору, але повітря в легенях все одно катастрофічно не вистачало.

— Що... що за дурні жарти, крихітко? — Морган спробувала засміятися, але звук вийшов сухим, надтріснутим і абсолютно жалюгідним. Вона зробила обережний крок уперед, голосно хрустнувши керамічним осколком під підошвою. Її ідеально вибудуваний світ сипався їй на голову, але вона інстинктивно намагалася втримати ілюзію. — Ти передивилася кримінальний серіал? Чи це побічний ефект від знеболювального? Тобі треба лягти...

— Не роби з мене ідіотку! — раптом підвищила голос Хлоя, і це прозвучало як удар хлиста.

Її голос вібрував від ледь стримуваної люті. Вона різко зісковзнула з барного стільця, опинившись на ногах. Вона стояла навпроти Морган — струнка, на перший погляд абсолютно беззахисна у своїй домашній футболці, але зараз від неї виходила така хвиля рішучості, що найманка рефлекторно напружила всі м'язи, готуючись до найгіршого.

— Скільки, Морган? — процідила Хлоя крізь зуби, роблячи крок назустріч. — Скільки коштують твої послуги? Чи ти береш оплату за кожну голову окремо? І скільки заплатили тоді за мою?

Морган дивилася на неї, і в її очах, що завжди здавалися Хлої такими теплими і рідними, зараз проступав холодний, жорсткий розрахунок. Її дихання стало поверхневим і безшумним. Ілюзію було розбито вщент, але мозок найманки гарячково шукав шляхи відступу.

— Хлоє, послухай мене, — голос Морган став нижчим, гіпнотичним, таким зазвичай заспокоюють озброєного заручника. Вона повільно підняла руки долонями вперед у примирливому жесті. — Ти не розумієш, про що говориш. Хтось наговорив тобі дурниць. Давай просто сядемо і...

— Замовкни! — вигукнула брюнетка. Вона зробила крок назад і потягнулася до згорнутого кухонного рушника, що лежав на краю острівця.

Коли її рука піднялася, у тьмяному світлі ліхтаря тьмяно блиснув важкий, воронований метал. Це був армійський пістолет Морган, знятий із запобіжника.

Обличчя білявки миттєво змінилося. Маска закоханої дівчини злетіла остаточно. У ту саму мілісекунду, коли вона побачила свою зброю в руках цивільної, спрацював чистий, безжальний рефлекс виживання. Морган більше не бачила перед собою кохану жінку — вона бачила загрозу.

М'язи найманки стиснулися як пружина. Вона зробила різкий, блискавичний випад уперед, простягаючи руку, щоб перехопити зап'ястя Хлої і вибити зброю, перш ніж та встигне натиснути на спуск.

— Не роби цьо... — почала Морган.

Але Хлоя не вагалася.

Палець, що лежав на спусковому гачку, судомно стиснувся.

Кухню осяяв сліпучий жовто-гарячий спалах. Оглушливий гуркіт пострілу вдарив по барабанних перетинках, миттєво витіснивши з кімнати всі інші звуки. Віддача жорстко сіпнула руку Хлої вгору і вбік.

Куля зі свистом пронеслася повз Морган, і з неймовірною силою вгатилася в стіну прямо за її спиною.

Роздався гучний тріск. Куля пробила гіпсокартон точнісінько в тому місці, де проходив головний кабель освітлення. Зі стіни вирвався яскравий сніп синіх іскор. Лампочка над кухонним острівцем жалібно блимнула і вимкнулася.

Кухня миттєво поринула у густий, непроглядний морок, який розрізали лише тьмяні смуги світла від вуличного ліхтаря. Морган завмерла на місці, інстинктивно опустивши руки.

У темряві кухня здавалася чужою. Знайомий аромат свіжомеленої кави змінився на щось їдке — запах паленої проводки, пороху та розлитого вина. Холодне світло вуличного ліхтаря ледь пробивалося крізь жалюзі, вихоплюючи з мороку осколки розбитої улюбленої чашки на підлозі.

Вони дихали важко, майже синхронно. Але це не було дихання пристрасті, до якого ці стіни вже встигли звикнути. Це було дихання загнаних у глухий кут звірів.

Метал пістолета відчувався в руці важким і чужорідним. Але цей холод був нічим порівняно з крижаною порожнечею, що розливалася всередині. Жодні інстинкти не могли підготувати до цього — до моменту, коли фізично боляче руйнується довіра, а той, хто був твоїм єдиним захистком, виявляється твоїм найбільшим жахом.

— Ти брехала, — голос прозвучав тихіше за шепіт, але кожне слово било наче наотмаш. — Весь цей час. Кожен наш день, усі ці місяці...

Раптовий постріл обірвав фразу, розірвавши тишу на шматки. Рука здригнулася від жорсткої віддачі, і куля з оглушливим гуркотом вгатилася у стіну за сантиметр від скроні іншої жінки, посипавши її волосся гіпсовим пилом.

У відповідь пролунав лише короткий, гіркий смішок. Смішок людини, яка вже програла все.

— Я кохала тебе, — прошепотіла та, що стояла під прицілом. І це була найстрашніша правда, яка тільки могла прозвучати в цій кімнаті. Правда, яка робила всю цю ретельно сплановану брехню в тисячу разів гіршою.

— І це була твоя головна помилка.

Тиша, що запала після цих слів, дзвеніла у вухах сильніше за постріл. У ній остаточно розсипався на друзки їхній світ, побудований на ілюзії затишку. І жодна з них не знала, чим закінчиться ця ніч.