Раді Вас бачити!

Підземелля виплюнуло їх у глухий, завалений будівельним сміттям провулок за три квартали від кампусу. Холодне осіннє повітря після затхлого підвалу вдарило в легені, але часу на перепочинок не було. Їхній позашляховик залишився на парковці, оточений поліцією, і тепер був небезпечнішим за міну сповільненої дії.

— Нам потрібні колеса, — процідила Морган, важко спираючись на вологу цегляну стіну. Вона зблідла ще більше, а її ліва рука безвільно висіла вздовж тіла, залишаючи на бетоні дрібні червоні краплі.

Вона обвела поглядом задній двір якоїсь дешевої забігайлівки. Її погляд зупинився на іржавому, побитому життям «Шевроле» зразка кінця дев'яностих. Найманка підійшла до водійських дверцят і єдиним точним ударом ліктя здорової руки розбила кватирку.

— Морган, ти ж стікаєш кров'ю! — жахнулася Хлоя, коли білявка впала на водійське сидіння і, діставши з кишені складаний ніж, почала гарячково порпатися під кермом.

— Жити буду, — хрипко відгукнулася вона, витягуючи пучок дротів. Діяти однією рукою було пекельно важко, її пальці ковзали від власної крові. — Хлоє, тримай червоний. Притисни його до синього, коли скажу! Давай!

За мить пролунав сніп іскор, і старе корито, чхнувши густим сизим димом, несподівано ожило.

Доктор Кентон мовчки, мов у трансі, заліз на заднє сидіння, все ще не до кінця вірячи в реальність того, що відбувається.

— Де ми можемо сховатися? — коротко кинула Морган, дивлячись на професора в дзеркало заднього виду.

— За річкою є промислова зона. Там — старий склад хімреактивів, законсервований ще десять років тому. Він ніде не значиться, його немає на картах коледжу.

Вони рушили. Кожна вибоїна на дорозі відлунювала глухим стогоном, який Морган намагалася приховати, сильніше стискаючи кермо до побіління кісточок. На околиці міста вона різко вдарила по гальмах біля непримітної, обшарпаної аптеки з миготливою неоновою вивіскою.

Вона полізла здоровою рукою в кишеню і простягнула Хлої зіжмаканий жмуток готівки.

— Бинти, антисептик, хірургічна нитка з голкою, лідокаїн, якщо є, або найсильніше знеболювальне без рецепта. І візьми щось солодке, мені треба підняти цукор, — Морган подивилася їй просто в очі, її погляд трохи розфокусувався. — Ти впораєшся.

Хлоя судомно кивнула, затиснула гроші в кулаці і вислизнула з машини.

Дзвіночок над дверима аптеки здався їй гучним, як церковний дзвін. Усередині пахло ментолом і старістю. Світло люмінесцентних ламп різало очі, відбиваючись від білих полиць. Хлоя йшла між стелажами, відчуваючи, як серце б'ється десь у горлі. Кожен шурхіт змушував її здригатися і втягувати голову в плечі.

Біля вітрини з вітамінами стояв високий чоловік у темній куртці. Він повільно повернув голову в її бік і сунув руку до внутрішньої кишені пальта. Хлоя завмерла, ледь не випустивши кошик. Він дістає зброю. Це Зачищувач. Нас знайшли. Дихання зупинилося, а ноги приросли до лінолеуму.

Але чоловік дістав звичайний мобільний телефон, підніс його до вуха і, не звертаючи на налякану дівчину жодної уваги, попрямував до виходу.

Хлоя хрипко видихнула, витираючи спітнілі долоні об джинси. Вона гарячково згрібала з полиць усе, що просила Морган: перекис, спирт, пластирі, найтовщі бинти. Біля каси вона ледь не розсипала дріб'язок. Її руки тряслися так сильно, що літній фармацевт подивився на неї з відвертою підозрою, особливо помітивши ледь помітний мазок крові на її рукаві.

— Все гаразд, міс? — запитав він, повільно пробиваючи товар.

— Т-так. Просто... мій собака поранився. Дуже поспішаю, — пробурмотіла вона перше, що спало на думку, згрібаючи покупки в паперовий пакет і вибігаючи на вулицю.

Вона заскочила в пропахлий бензином салон «Шевроле», притискаючи пакет до грудей, немов найцінніший скарб у світі. Морган вдарила по газах, і машина, скриплячи всіма своїми іржавими суглобами, розчинилася в сірій бостонській мряці, прямуючи до тимчасової схованки.

Старий склад зустрів їх запахом іржі, густого пилу та ледь вловимим ароматом сірки. Крізь брудні, місцями розбиті вікна під самісінькою стелею пробивалося тьмяне сіре світло, вихоплюючи з темряви накриті брезентом старі верстати й порожні металеві бочки.

Кентон мовчки опустився на один із дерев'яних ящиків. Він зняв з плеча свою потерту шкіряну сумку, яку встиг прихопити під час втечі з лабораторії, і дістав звідти робочий планшет.

— Дайте мені флешку, — тихо попросив він, протираючи окуляри краєм светра. — Подивимося, що ти там заховав, Пітере.

Поки професор занурився в роботу, відгородившись від реальності екраном планшета, Хлоя підвела Морган до старого, але відносно чистого металевого столу в кутку.

Найманка важко сперлася на нього здоровою рукою. Вона була блідою, як крейда, а на скронях виступив холодний піт. Коли Хлоя обережно допомогла їй стягнути закривавлену куртку і розрізала ножицями рукав футболки, у неї перехопило подих. Рана виглядала жахливо: рваний отвір від кулі, яка пройшла навиліт, розірвавши м'язи.

Руки брюнетки знову почали зрадливо тремтіти. Вона розпакувала бинти і пляшечку з перекисом, відчуваючи, як до горла підступає клубок сліз.

Морган помітила її стан. Вона підняла здорову руку і м'яко, але впевнено торкнулася щоки Хлої, змушуючи подивитися собі в очі.

— Гей, подивись на мене, — голос білявки був слабким, але таким же заспокійливим, як і завжди. — Ти впораєшся, люба. Ти працюєш у клініці. Ти робила це сотні разів. Уяви, що я просто дуже великий і дуже злий собака, який вліз у халепу.

Цей жарт, вимовлений з такою ніжністю, спрацював. Хлоя судорожно видихнула, і її погляд сфокусувався. Вона більше не була наляканою дівчиною. Вона перейшла в режим порятунку.

— Буде боляче. Дуже боляче, — попередила Хлоя, набираючи в шприц лідокаїн. — У мене немає нормальної анестезії.

— Роби, — Морган міцно вчепилася здоровою рукою в край металевого столу і заплющила очі.

Коли голка увійшла в краї рани, найманка лише зціпила зуби так сильно, що на вилицях заходили жовна. Але коли Хлоя почала промивати канал перекисом і накладати перші шви, тіло Морган пронизало тремтіння, а з її горла вирвалося глухе, здавлене шипіння.

Хлоя працювала швидко і зосереджено, хоча по її власних щоках котилися беззвучні сльози. Кожен стібок голки, який завдавав болю її коханій, відлунював у її власному серці. Вона тихо, як мантру, шепотіла:

— Я з тобою... тримайся, моя хороша... ще трошки... я тут...

Вона затягнула останній вузол, наклала товсту марлеву пов'язку і туго зафіксувала її бинтом. Завершивши роботу, Хлоя просто знесилено опустила голову, сховавши обличчя на здоровому плечі Морган. Її плечі здригалися від тихого плачу, який вона більше не могла стримувати.

Морган відкрила очі. Біль усе ще пульсувала, віддаючи в шию, але найгірше було позаду. Вона повільно обійняла Хлою єдиною робочою рукою, притискаючи її до себе так міцно, як тільки могла, а потім зарилася обличчям у темне волосся дівчини, вдихаючи її запах, який був єдиним якорем нормальності в цьому божевіллі.

Цієї миті, посеред брудного, холодного складу, вони були ближчими одна до одної, ніж будь-коли раніше.

— Ти мій герой, Хлоє, — прошепотіла Морган у її волосся, цілуючи її скроню. — Дякую.

Та хотіла щось відповісти, але раптом з іншого кінця складу пролунав різкий, шокований голос доктора Кентона.

— Боже мій…

Морган і Хлоя майже синхронно повернулися на звуки голосу професора. Кентон сидів непорушно, а бліде світло від екрана планшета підкреслювало глибокі зморшки на його обличчі, яке зараз стало матово-сірим від шоку.

Хлоя, все ще тримаючи Морган за здорову руку, повільно підійшла ближче. На дисплеї планшета розгорталися нескінченні каскади тривимірних молекулярних решіток, хімічних рівнянь та системних логів.

— Докторе Кентон? Що там? — тихо запитала брюнетка, відчуваючи, як у грудях знову починає зароджуватися тривога.

Професор повільно підняв на них очі. За товстими лінзами окулярів більше не було страху перед кулями — там був раціональний жах людини, яка зазирнула в безодню.

— Пітер був генієм, — хрипко промовив старий хімік, і його голос відбився луною під високою стелею складу. — Але він створив монстра. Це формула розумного біополімеру. Спочатку ми з ним розробляли його для медицини — як матрицю для штучного вирощування людських органів або ідеального доставлення ліків одразу в ракові клітини. Полімер мав повністю розчинятися в організмі після виконання завдання.

Він зробив паузу, важко здихнувши. Морган примружилася, її мозок уже почав прораховувати варіанти.

— Але тут є друга частина, — Кентон ткнув тремтячим пальцем в екран, викликаючи інший блок даних, забарвлений червоним. — Вони змінили молекулярну структуру. Тепер цей полімер — ідеальний, невідстежуваний носій для нейротоксинів найвищого класу.

— Поясніть для тих, хто не вчився на хімфаку, докторе, — різко попросила Морган, сильніше затискаючи перев'язане плече.

— Це означає, — Кентон глибоко вдихнув, — що якщо цей полімер розпилити в повітрі або додати в воду, він проникає в організм, миттєво блокує нервову систему, викликаючи зупинку серця, а за кілька хвилин після цього... повністю розпадається на базові амінокислоти. Судова експертиза нічого не знайде. Взагалі. Людина помирає ніби від природного інфаркту, і жоден токсикологічний аналіз у світі не покаже, що це було вбивство. Це зброя для ідеального, масового геноциду або точкових ліквідацій без жодного сліду.

У просторі складу зависла гнітюча тиша. Чути було лише, як осінній вітер б'є обірваним шматком брезенту десь на даху.

Хлоя притиснула долоню до рота. Картинка з минулого нарешті стала кришталево чіткою. Вона згадала, як професор Девідсон останні тижні перед смертю не спав ночами, як у нього трусилися руки і як він повторював, що "впустив диявола в цей світ".

— Ось чому вони спалили лабораторію та вбили людей, — прошепотіла Хлоя, і сльози знову підкотилися до її очей. — Замовник хотів знищити всі вихідні дані, щоб залишитися єдиним володарем цієї формули.

— Саме так, — ствердно хитнув головою Кентон. — Той, хто володіє цим файлом, може диктувати умови урядам, усувати будь-яких політиків, бізнесменів чи активістів, і ніхто ніколи нічого не доведе. Це трильйони доларів на чорному ринку зброї. І повна, абсолютна безкарність.

Морган глухо вилаялася і відвела погляд. Тепер вона розуміла масштаб катастрофи. Це не просто корпоративні розбірки. Вони вляпалися в гру глобального рівня.

— Замовник не зупиниться, — Морган повернулася до Хлої та Кентона, і в її очах знову з'явився той самий сталевий блиск. — Вони пустять за нами всю свою приватну армію. Бостон перекриють за кілька годин. Нас троє, я поранена, у нас старе корито замість машини і пара пістолетів на всіх. Ми для них — просто мішені в тиру.

— Що нам робити? — Хлоя подивилася на Морган, шукаючи в ній ту саму опору, якою білявка була весь цей час. — Ми не можемо просто здатися.

Морган кілька секунд мовчала, напружено думаючи.

— Нам потрібен той, хто зможе сховати нас і дати відсіч. Людина з ресурсами, зброєю і зв'язками, яка не боїться забруднити руки, але при цьому не продасть нас Замовнику за перший-ліпший мільйон.

Хлоя на мить задумалася, а потім її очі зблиснули:

— Люсі. Детектив Люсі Бредфорд. Вона дала мені слово й тримала його. П'ять років цей пакет вона зберігала у себе, навіть не зазирнувши всередину. Вона чесна. І вона поліцейська.

Морган повільно кивнула, погоджуючись із цим планом. Це був шалений ризик, але єдиний шанс вижити.