Спочатку:
На сторінку книги
Айрелла
Я стояла на головній вокзальній площі та міцно стискала в руках свою жовту валізу. Навкруги був гамір, штовханина, народ поспішав до чартрейнів — довгих металевих «гусениць», що ковзали над рейками за допомогою гравітаційної магії. Вони прибували та відправлялися в різні куточки Феранії.
Повз мене нечутно пронісся один із них із такою швидкістю, що кинув моє розпущене волосся кольору фуксії мені в обличчя. Швидко забрала прядки з обличчя, глибоко вдихнула, видихнула та зробила крок у своє нове життя.
Сьогодні збувалася моя мрія — нарешті, я їду вступати до найкращої Академії магії у всій Феранії.
— Залишилося тільки її знайти, — тихо пробубніла я собі під носа і вирушила на пошуки магілоксів.
На площі вишикувалися магілокси. Вони нагадували гігантські металеві краплі, заковані в магічну броню, що виблискувала на сонці всіма кольорами веселки. Я смикнула одного з водіїв і запитала чи довезе він мене до Аурельської Академії магії.
— Звичайно ліра. Це коштуватиме десять арнів [1], — усміхнувся сивочолий чоловік. Узяв мій багаж та засунув його в багажне відділення.
«Ліра», — усміхнулася до себе. Не часто до мене зверталися так ввічливо, але потрібно звикати. У Феранії часто так зверталися до незнайомців чи шанованих осіб.
Пірнувши всередину магілокса, я відкинулася на спинку та заплющила очі.
«Заспокойся Айрі», — подумки промовила собі та зчепила пальці на спідниці. Я нервувала, усе ж таки не кожен рік вступаєш в академію магії.
Мені здалося я тільки кліпнула, а вже стояла перед воротами Академії серед таких же розгублених абітурієнтів. Що ж, нас було багато, але не всі пройдуть вступні іспити та стануть адептами. Я не знала як точно буде проходити вступ, батьки мені не розповідали, тільки загадково перезиралися та усміхалися, мовляв, прийде час і ти про все дізнаєшся.
Підняла очі і стала роздивлятися подвірʼя, більшість якого займала купа людей. Ковані величезні ворота були сьогодні відкриті та радо запрошували гостей і адептів Академії. Від воріт вилася широка стежина, викладена каменем, по обидва боки від неї росли зелені кущі. Аурельська Академія була велична — під сонцем розкинулася будівля, що радше нагадувала стародавній замок, вимощена коричневою цеглою, здіймалися вгору червоні шпилі й башти, наче хотіли дотягнутися до неба і виблискувала на сонці блакитна черепиця. Захопливе видовище!
Помилувавшись краєвидом ще трохи, я підхопила валізу і стала просуватися ближче до воріт. Уже була майже в цілі, як відчула, що втрачаю рівновагу від поштовху й завалюючись на бік, впала комусь до рук, впускаючи валізу.
— О-ох, вибачте, — почала я і підняла очі на мою мимовільну жертву, яка міцно тримала мене за лікоть, а я вперлася долоньками в груди, затягнуті білою футболкою.
«Міцні які, от би побачити їх без одягу.» — подумала й почервоніла від своїх же думок.
Боги, якого біса я думаю про чужі оголені груди?
Переді мною стояв нелюд — так у Феранії називали всіх, хто не був людиною-магом: загалом драконів, перевертнів та демонів. Їх у нас зустрічали нерідко, але все ж не так часто, як людських магів та магес.
Я дивилася в його очі, спостерігала, як його зіниці змінювали форму з вузької щілини на круглу. Його ніздрі тріпотіли, груди під моїми долонями важко здіймалися, а рука, що підтримувала мене напружилася.
Ой, мамочки. Він виглядав роздратованим, навіть злим.
Дракон різко втягнув у себе в повітря, відпустив мене й розчинився серед натовпу, не промовивши ані слова.
«Дивний, але гарний. Цікаво, хто він?» — пронеслося в моїй голові.
Я встигла вихопити його широку міцну спину та чорняве волосся, перш ніж остаточно втратила його з поля зору. Не встигла приїхати, а вже когось збила з ніг.
Хихикнула до себе, а тоді трохи оговтавшись, підхопила валізу й попрямувала до воріт.
— Нарешті, — видихнула я, коли все ж таки потрапила до двору Академії.
Там уже юрмилися старші курси й із цікавістю поглядали на схвильований молодняк.
— Скільки народу, — почула я збоку від себе та поглянула на високу дівчину поряд зі мною. Вона усміхнулася і промовила:
— Я — Аяда.
— Айрелла, але можеш звати мене Айрі, — усміхнулася я у відповідь.
— Я трохи хвилююся, — сказала Аяда. — Ти знаєш як проходитимуть іспити?
— Ні, — відповіла я. — Мої батьки тільки усміхалися хитро й перезиралися між собою, коли я питала про вступ до Академії, — закотила я очі.
— Ох, — засміялася Аяда. — Мої теж нічого не кажуть, наче то велика таємниця.
— Ага, — пирснула я.
Ми ще тихенько перемовлялися ні про що, аж раптом на весь двір пролунало голосно:
— Вітаю вас, адепти та абітурієнти, в Аурельській Академії Магії, — здавалося, голос лунає звідусіль. Це був приємний тембр із хрипкими нотками сили, аж мурашки поповзли по руках, так вразило.
Ми підняли голови й побачили молодого чоловіка, одягненого в чорну сорочку та штани. Він був високий, вище середньостатистичних людей, міцний, наче скеля, одразу видно — нелюд. Його довге вогняне волосся було перехоплене стрічкою у хвіст і аж палало на сонці. Здалеку не надто розгледіла його рис обличчя, але здогадувалася, що гарний, як і всі нелюди.
— Мене звати Іріан кел’Блудрон. Я — ректор цієї академії та буду приймати вас у нашу Альма-матер. Цього року вас набагато більше, ніж минулого, тому вступні випробування проходитимуть упродовж чотирьох днів. Зараз вас усіх розселять у гуртожитках академії, а вже завтра почнеться процедура вступу. Докладніше про це ви дізнаєтеся вже безпосередньо в день вступного випробування.
Ректор закінчив промову та передав нас своїм помічникам.
— Вітаю, майбутні адепти та адептки. Мене звати Кіларія Еванс, але ви можете звертатися до мене «ліра Еванс». Я ваш куратор на чотири дні, які ви проведете на території академії під час вступних випробувань. Прямуйте за мною.
Ми з Аядою ошелешено перезирнулися і попрямували за білявою жіночкою-магесою, яка спритно провела нас повз різьблені двері академії. Вона прямувала звивистою стежкою до двоповерхових будівель, які стояли трохи осторонь.
Чотири будівлі були зʼєднані між собою переходами, але також мали окремі входи. Вони були викладені коричневою цеглою, мали квадратні вікна й аркові різьблені двері. Певно, це якась фішка Аурельської Академії.
Ліра Еванс зупинилася і плеснула в долоні, привертаючи нашу увагу.
— Вас розділять на факультети. Усього в Аурельській Академії Магії їх чотири, — розповідала ліра Еванс, а ми уважно і схвильовано слухали. — Факультет «Арканум». На ньому навчаються всі, хто володіє бойовою магією стихій. На факультеті «Елементар» теж навчаються стихійні маги, котрі використовують магію для творення, допомоги та процвітання. Для тих, у кого є хист до алхімії та артефакторики радо відкриє свої двері «Факультет трансмутацій». І на сам кінець, тих, хто має дар зцілення та лікування прийме до себе факультет «Інтегрітас». А зараз прошу, проходьте, — вона махнула в сторону дверей першого гуртожитку. — Вас тимчасово розселять на першому поверсі, дівчата йдуть у праве крило, хлопці — у ліве.
Ми потихеньку просувалися крилом, біля кожних дверей стояли старші адептки та допомагали заселитися. Не знаю точно скільки було вступників, та зараз ми мали жити по чотири дівчини в кімнаті. Вирішили з Аядою бути в одній кімнаті, а там як доля розведе. Аяда мені подобалася, дівчина була проста та щира, але я поки не зрозуміла якої вона раси.
— Фух, — я кинула свою валізку на ліжко та видихнула. — Якийсь шалений день.
— Це точно! Голодна як вовк, чому нас не провели в їдальню спочатку, — засміялася Аяда.
— А ти вовк? — зі смішком запитала я, розглядаючи дівчину.
Вона гарна: висока, струнка, але мала сильне тіло. З довгим обсидіановим волоссям, тонкими брівками, карими, майже чорними очима, пухкими вустами та приємними рисами обличчя. Від неї віяло якоюсь хижістю та грацією.
— Ні, — хихикнула Аяда. — Я — вовчиця, — промовила вона й зі сміхом впала на ліжко.
— Приємно познайомитися, — відповіла я. — Ходімо шукати їдальню, нагодуємо вовчицю.
І ми, сміючись та жартуючи вирушили на пошуки їжі. Вивалившись із гуртожитку, на мить мені здалося, що я відчуваю на собі чийсь жаркий погляд, я заозиралася по сторонах.
— Що там? — запитала вовчиця
— Не зважай, здалося.
На вулиці ми побачили зграйку адептів, що тяглася в сторону основного корпусу академії, та пішли за ними. Через кілька хвилин блукання за чужими спинами та минувши кілька коридорів ми натрапили на великі різьблені двері. Вони були гарними, але простішими, ніж вхідні.
— Я вже чую цей прекрасний аромат їжі, — повела носом Аяда й розтягнула губи в задоволеній усмішці.
— Ідемо, — вигукнула я, відчуваючи шлунок, що вже скрутився в трубочку від голоду. Навіть не думала, що я така голодна.
«Звісно, Айрі, ти ж не їла із самого ранку, бо так хвилювалася, що і крихти не могла проковтнути», — подумки посварила я себе.
За дверима ми побачили велике просторе приміщення з вікнами в усю стіну. Більшу частину займали купа столів із диванчиками та кріслами, половину яких уже зайняли голодні адепти. Під однією зі стін стояла стійка з тацями та велика лінія роздачі з різноманітними стравами. Чого там тільки не було: різні сорти мʼяса та риби, салати, каші, фрукти, морси та інші напої. Загалом на будь-який смак.
Схопивши тацю Аяда кинулася до мʼяса, я зі смішком направилася за нею, спостерігаючи, як вона накладає купу всього на тарілку.
— Ти справді голодна як вовк, — весело промовила й поклала наїдки собі на тарілку.
— Угум, — мугикнула перевертниця і поспішила зайняти столик.
Ми сіли за вільний стіл і почали їсти. Знову я відчула, що хтось дивиться на мене, крутнула головою, але людей було стільки, що й годі зрозуміти кому належав той погляд. Знизала плечима й повернулася до своєї тарілки.
— Цікаво, у який день ми будемо проходити випробування… Хоч би швидше, а то я облисію на нервах, — сказала Аяда.
— Так, я теж, — відповіла копирсаючись у залишках свого чи то пізнього обіду, чи ранньої вечері.
Завершивши обідати, ми вийшли на вулицю і попленталися до гуртожитку, кожна поринувши у свої думки.
«Ох і довгий нервовий день, а це я ще не знаю процедуру вступу», — подумала я і трохи розгублено почесала лікоть, за який мене схопив той дракон, коли ловив мене незграбу. Лікоть свербів так, що я не могла стриматися і весь час його чесала.
«Може, вкусило щось?» — промайнуло в голові і я знов почухала лікоть.
_________
[1] Арни — місцеві гроші — срібні монети діаметром у пʼять міліметрів. Один арн — сто арників, більш дрібних монет зі срібла.
