Раді Вас бачити!

Рейгар

Подорож зайняла трохи більше часу, ніж я планував, але, попри перешкоди, що постали на нашому шляху, ми впоралися і добули лунорит. У Пірінар я повертався втомлений, але задоволений.

Вирішив не тягнути й одразу відправився в майстерню Ренара.

— Привіт, Ренаре! — сказав я, переступаючи поріг майстерні. — Я здобув лунорит.

— Привіт, Рейгаре. Виглядаєш втомленим, — сказав артефактор потиснувши мою руку.

— Так і є. Ми тільки повернулися з гір і я одразу до тебе.

— Гаразд, ходімо присядемо і я подивлюся, що ти мені приніс.

Ми пройшли в робочу зону і я обережно передав йому камінь. Якийсь час Ренар роздивлявся, як лунорит, виблискував глибоким синім кольором і потім задоволено кивнув.

— Те що треба. Заготівлю я вже зробив, але остаточне виготовлення займе якийсь час. Я звʼяжуся з тобою, коли закінчу плетіння.

— Гаразд. Дякую тобі.

Я повернувся в маєток, прийняв освіжаючий душ і поспішив до своєї коханої істари.

Ми домовилися поснідати в місті, тож я чекав на неї під стінами гуртожитку. Коли Айрі випурхнула, я ледь не задихнувся від емоцій. Вона була чарівна у своїй теплій вʼязаній сукні, що гарно облягала спокусливу фігурку своєї господині. Зверху була легка коротка куртка. Красуня, одним словом.

— Привіт, моя Карамелько… кохана, — згріб її в оберемок і насолоджувався її запахом, теплом її тіла, солодкими вустами.

— Більше ніколи не залишу тебе так надовго, якби не питання безпеки, нізащо б не поїхав, — пробурмотів я

— Що за питання безпеки? — зацікавилася моя солодка дівчинка.

Я тільки відмахнувся і сказав, що ледь не вибовкав свій сюрприз.

— М-м-м, тепер я буду тебе катувати, бо згораю від цікавості, — усміхнулася Айрі.

— Не вийде, Карамелька, я стійкий дракон.

— Навіть переді мною? — надула губки, вдавано образившись, моя кохана дівчинка.

— Перед тобою встояти набагато складніше, кохання моє, — нахилився і поцілував, вкладаючи в цей поцілунок усе своє кохання.

Ми провели чудовий день разом, і я не хотів відпускати Айреллу, надто я скучив за нею за час моєї вимушеної відсутності.

— Шаленію від тебе, моя солодка Карамелько, моя істаро, найбажаніша жінка на всій Феранії. Ти погодишся провести цю ніч у моїх обіймах? — з надією зазирнув в очі моєї дівчинки. Дракон був зі мною згоден і теж заворочався в нетерпінні.

Айрі глянула на мене розширеними від страху очима. Ох мила, що ж ти так лякаєшся, наче я тобі пропоную щось страшне. Пригорнув її до себе й тихенько сказав:

— Айрі, не бійся ми будемо тільки спати.

Обіймав її, вдихав запах волосся і давав мовчазну обіцянку, що все буде тільки з її згоди. Айрі розслабилася і ніжним поцілунком дала згоду.

Як же було приємно прокидатися, обіймаючи кохану дівчину. Я милувався нею сонною, закудланою, але такою рідною. Будив її поцілунками й ніжними пестощами. Цей день ми теж провели разом, насолоджуючись компанією одне одного.

Полетіли дні, заняття, розслідування забирало багато часу, але кожен вечір ми з Айреллою проводили разом. Якось ми сиділи на дивані й Айрі показала мені, що мітка майже проявилася. Який же я був щасливий. Тремтливими пальцями провів по мітці, вона відгукувалася на мій дотик теплом, а на шкірі істари виступили сиротами. Щастя переповнювало мене, вихлюпувалося, мов хвилі, і я з усмішкою сказав:

— Айрі, ще трохи, і я зможу назвати тебе своєю офіційною нареченою.

Як же я чекаю того дня.

В один із вечорів, я розповів Айрі результати розслідування, яке провів Іріан. Я бачив, що в глибині її очей сховався страх і щось ще. Щось гризло мою істару, але вона поки що не наважувалася мені розповісти. Тримав її у своїх обіймах і обіцяв, що все буде добре, хоча теж до кінця був не впевнений.

* * *

Після зборів ми сиділи в кабінеті Іріана і складали подальший план дій. Раптом двері різко відчинилися, гупнувши об стіну й у кімнату влетіла наполохана Аяда.

Іріан стрепенувся, скочив і хриплим голосом запитав:

— Аядо, що трапилося?

Він був наляканий і його трясло, наче от-от станеться оберт.

— Я… там Айрі… — затинаючись мовила вовчиця.

Тепер уже я напружився і глянув на дівчину.

— Що з Айрі? — прогарчав, гублячи все своє самовладання.

— Там щось коїться… у кімнаті. Сьогодні після зборів, вона була якась дивна. Сказала, що не піде в їдальню, — дівчина трохи заспокоїлася, бо Іріан підійшов і заспокійливо погладив її по плечах. Вона спочатку здригнулася, а потім розслабилася і продовжила оповідь. — Вона сказала, що полежить, але при цьому дивно відводила очі. Я пішла за нею, вона зачинилася в кімнаті. Спочатку, усе було тихо, а потім я почула, що вона говорить якісь дивні слова.

Я напружився, погане передчуття ворухнулося в грудях.

— Що за слова? — прохрипів.

— Щось там про древню магію, свідомість, знання, — розгублено пробелькотіла Аяда.

— Трясця! — вилаявся і відкрив портал до гуртожитку. Аяда та Іріан стрибнули за мною.

У кімнаті відчувалися потужні вібрації колючої магії, двері в кімнату Айрі були зачинені. Коротко глянув на Іріана і він кивнув. Як у ректора в нього були доступи до всіх кімнат. Трохи забарившись, він дістав пластину і відімкнув двері.

Серце впало в пʼяти від побаченого. Айрі стояла в пентаграмі і проводила ритуал із Гримуара.

— Айрелло, ні! — крикнув і кинувся до неї.

Днями я, нарешті, забрав захисний артефакт і збирався подарувати Айрі. Як добре, що перстень лежав у мене в кишені.

Пробиваючи захист пентаграми, я згріб Айрі в оберемок та надів на палець перстень. Деякий час Айрелла не ворушилася, а потім її погляд прояснився і вона поглянула на мене переляканими очима. Я був певен, що в моїх очах відбивався жах і відчай. Я міг її втрати через цей клятий Гримуар. Ось, що вона ховала від мене. Ось чому інколи в неї був такий відчай в очах. Я відчував таке розчарування навпіл зі страхом втрати.

— Що… що я зробила? — прохрипіла Айрі, усвідомлюючи всю жахливість ситуації.

Певно, артефакт почав діяти і вона звільнилася від впливу Гримуару. Принаймні, я на це сподівався.

— Ти ледве не загубила себе, Айрелло, — тихо сказав я. Мій голос був наповнений тривогою і образою. Міцно притиснув її до грудей. Перед очима досі стояли картинки, як я втрачаю її на мить.

Айрелла тремтіла в моїх руках, а потім прошепотіла:

— Боги, що ж я накоїла. Рейгаре, вибач мені… вибач мені… я не мала так робити, — вона ридала в мене на грудях, а у дверях стояли розгублені Іріан з Аядою. Одними губами сказав їм вийти і, підхопивши на руки Айреллу, сів на ліжко.

— Тихіше мила, заспокойся, я з тобою, — шепотів я, розгойдуючи її, мов малу дитину.

— Пророцтво… — прошепотіла Айрі, хлипаючи. — Це я… Я могла… Боже… — і знову моя дівчинка заливалася гіркими сльозами.

Я не міг дивитися спокійно на її істерику, серце обливалося кровʼю від її гірких схлипів.

— Тсс… Ти в безпеці, — шепотів. — Все вже позаду. Я не дам тобі знову потрапити в пастку цієї темряви.

— Забери Гримуар… Я так завинила перед тобою… вибач мені, вибач… Вибач, що не зупинилася раніше…

— Головне, що ти зараз тут, — відповів. — Але тепер ти знаєш, наскільки це небезпечно. Ми з усім впораємося. Перстень, що я надів тобі на палець, це й був той подарунок, про який я говорив раніше. Це потужний захисний артефакт, що вбереже тебе від ментального впливу Гримуару. Разом із кулоном, вони захистять тебе.

Я не став казати, що в персні ще і вшитий магічний маячок, щоб завжди знати, де перебуває моя істара. Я не міг так ризикувати, коли в Академії зникали адепти. Більше ні…

— Кулон, я зняла його, щоб він не відволікав. Я хотіла дізнатися, хто викрадає людей, — Айрі поклала голову мені на груди й заплющила очі.

— Айрелло, — узяв її за плечі та легенько струснув, подивився в очі. — Ти не мала права так собою ризикувати. Ти не уявляєш, як я злякався за тебе, але водночас я так злюся на тебе.

Похитав головою та важко видихнув. Нам обом потрібно було охолонути та заспокоїтися.

Обережно посадив Айрі на ліжко, а сам підвівся, узяв зі столика кулон і надів на шию коханій. Вона не чинила опір, тільки притримала волосся, щоб я зміг защіпнути артефакт.

Потім, почав методично прибирати свічки, стирати пентаграму, не дивлячись на Айрі. Вона теж сиділа тихо й боялася подивитися на мене.

Я почувався ошуканим, мені було неприємно, що вона брехала мені. Намагався зрозуміти її, і поки не міг.

Айрелла

Я сиділа на ліжку і спостерігала, як Рейгар мовчки прибирав після перерваного ритуалу. Його рухи були сповнені розчаруванням та стриманою злістю. Він стирав пентаграму, стискаючи в руці мокру тканину так сильно, що аж суглоби пальців біліли. Свічки вже лежали на столі в безладі, їх полум’я давно згасло, залишивши після себе тільки дим і неприємний запах.

Рейгар не промовив жодного слова з моменту, як зупинив ритуал і привів мене трохи до тями, звільнивши з того жахливого стану. Його обличчя було суворим, напруженим, і я знала, що він злий. Злий на мене. Розчарований. Його мовчання було ще страшнішим за будь-які крики. Груди стискало розпаленим обручем болю. Я сама була винна, не треба було його обманювати, не треба було піддаватися темряві.

Я відчувала, як сором і провина розривають мене на шматки. Чому я так вчинила? Чому ризикнула? Усе це тепер здавалося неймовірно дурним.

— Рейгаре… — мій голос був тихий і невпевнений, наче я боялася розпочати розмову.

Він не відповів, тільки продовжив стирати пентаграму, а я ледве стримувала сльози. Я мусила йому пояснити. Мусила, хоча кожне слово давалося мені важко.

— Я… я просто хотіла допомогти, — нарешті промовила я, зібравши всю свою волю в кулак. — Я сподівалася, що ритуал міг дати відповіді, міг показати мені, хто стоїть за зникненням адептів… Я думала, що він найменш небезпечний із тих, що є в Гримуарі.

Рейгар зупинився на мить, стираючи залишки пентаграми, але так і не повернувся до мене.

— Я не хотіла тебе обманювати, — продовжила я, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — Але я відчувала… Я відчувала, що повинна щось зробити. Зникли адепти, і я не могла просто сидіти й чекати. Ти знаєш, що я бачила у видіннях. Я просто хотіла дізнатися більше. Зрозуміти, що відбувається.

Я підвелася і неквапом підійшла до нього. Боязко огорнула талію руками, боячись, що він відсахнеться від мене, але він стояв напружившись і важко дихав. Я притулилася до його міцної спини й тихо заговорила:

— Рейгаре… я розумію, що це було небезпечно, — мій голос тремтів. — І я розумію, як сильно тобі зараз хочеться мене вилаяти. Але, будь ласка, зрозумій мене. Я не могла сидіти й чекати, поки хтось ще зникне. Я просто думала… що це спрацює. Я так шкодую про це. Вибач мені, Рейгаре. Я не хотіла тебе підвести. Вибач, що обманом винесла Гримуар із твого дому. Я втратила твою довіру.

Він трохи постояв і повільно повернувся до мене.

— Ти розумієш, що могла себе погубити? — тихо запитав він, його голос був сповнений тривоги і втоми. — Це не просто гра з магією. Це Гримуар, Айрелло. Він міг зруйнувати тебе зсередини, і я ледь не втратив тебе.

Я дивилася на нього, а на віях тремтіли сльози.

— Вибач, що розчарувала тебе. Ти мені довіряв, а я так підвела тебе.

Він обійняв мене, ледь не до хрускоту, немов бажаючи всотати моє тіло у своє, злитися зі мною в одне ціле.

— Я просто боюся за тебе, боюся втратити тебе. Кохаю тебе більше за життя. — Його голос помʼякшав, він зрозумів мої наміри і трохи відпустив свою злість.

— І я тебе кохаю. Мені так соромно.

— Т-щ-щ, Айрі. Давай не будемо більше підіймати цю тему.

Я притиснулася до його грудей, відчуваючи, як моє тіло тремтить від страху й полегшення водночас.

— Обіцяю більше не ризикувати. Мені так шкода, Рейгаре.

Він зітхнув, обійняв мене сильніше і прошепотів:

— Добре, але більше ніяких таємниць, Айрелло. Тепер ми робимо це разом.