Раді Вас бачити!

Рейгар

Я поспішав до Академії, бо мав зустрітися з Іріаном та узгодити всі справи перед початком навчального року. Біля воріт та на подвірʼї товпилися адепти та вступники. Нинішній набір був напрочуд багатий на новеньких. Цікаво, скільки цього року буде першокурсників?

Я просувався крізь натовп розгублених вступників, аж тут на мене хтось налетів. Встиг підхопити тонкий дівочий ліктик, а вона вперлася долоньками мені груди, намагаючись втримати рівновагу.

У місці її доторку одразу запалало, а в ніс вдарив приємний запах дівчини.

«Не може бути! Істара! Тут?» — ця думка обпекла сильніше за драконяче полум’я. Світ навколо завмер, залишивши тільки її — єдину жінку, яка була найголовнішим скарбом для дракона — істинну пару.

Крізь шум у вухах долинуло перелякане:

— О-ох, вибачте!

Дівчина дивилася на мене, зашарівшись. Крізь пелену в очах помітив червоні плями на привабливому обличчі та копну яскравого волосся, що обрамляло лице.

Дракон щосили намагався вирватися, я ледь втримав його всередині. Зіниця пульсувала, серце калатало, а у вухах дзвеніло. Різко втягнув у себе повітря, відсторонив дівчину й, не сказавши ні слова, попрямував геть.

«Не зараз!» — подумки гаркнув своєму дракону. — «Ми злякаємо її, ти ж відчув, що вона людина — магеса».

«Але ж вона наша!» — незадоволено прогарчав дракон у відповідь.

«У нас буде час, щоб вона до нас звикла. Сподіваюся, вона вступить і нам не доведеться шукати її по всій Феранії».

Розмовляючи з драконом, заспокоюючи й себе і його, я дістався до кабінету ректора. Штовхнув різьблені двері та зайшов у приймальню.

— Привіт Ліно! У себе? — махнув головою в сторону кабінету Іріана й запитально глянув на секретарку. Це була випускниця Академії, миловидна рудоволоса магеса, яка, чомусь, залишилася тут працювати секретаркою, хоча потенціал у неї був непоганий.

— Ні! Лір келʼБлудрон зараз виступає перед абітурієнтами. Можете почекати. — усміхнулася вона і продовжила працювати з паперами.

— Добре, почекаю.

Всівся на диван і знову згадав зустріч з істинною, з моєю істарою. Це ж треба! Тут в Академії, зовсім близько! Вона молоденька, гарненька, а її запах м-м-м…

Відтворив у памʼяті її образ: невеличкий зріст, мабуть, і до мого плеча ледве дістає, гарне личко з мʼякими рисами, трохи кирпатий ніс, волосся кольору фуксії, пухкі рожеві губи, тонкі долоньки, струнка й тендітна.

Дракон усередині заворочався і замуркотів, як великий міракс [1]. Вона йому теж сподобалася. Єдине, що мене трохи турбувало — як вона сприйме нашу різницю у віці: їй, певно, років двадцять чи двадцять один — щойно наступило магічне повноліття. Я за мірками драконів теж ще молодий — другу сотню тільки розміняв, а дракони живуть довго, можуть дотягнути й до тисячі років. Усе залежить від сили магії.

— Привіт! — пролунало збоку голосом Іріана. — Давно чекаєш?

— Вітаю! Ні, нещодавно зайшов. Ох і натовп біля воріт, ледь пробрався. — усміхнувся і пройшов у кабінет ректора.

— Рейгаре! У цьому році тобі доведеться взяти кураторство. Лір Крістоф уже старий і захотів на пенсію.

— Гм-м, трохи неочікувано, — протягнув я. — І який факультет ти хочеш мені дати?

— «Арканум» звісно! Ти ж найкращий бойовик за останні років сто! — вигукнув Іріан.

— Ти перебільшуєш, — засміявся я. — Хіба останні пʼятдесят, бо тоді я був занадто малим, щоб стати кращим із кращих.

— Завтра буде відбір. Будеш присутнім?

— Ні, маю справи. Та й відпочити треба, перш ніж ганяти молодняк.

— Добре, дякую, що погодився. А то й не знаю, кого б узяв на твоє місце. Зустрінемося через чотири дні на знайомстві з групою, — сказав ректор і піднявся з крісла.

— До зустрічі! — Ми потисли руки, і я покинув кабінет Іріана.

Опинившись на вулиці, на повні груди вдихнув свіже повітря. Десь поряд пролунав сміх, й очі самі почали шукати володарку цього прекрасного голосу. З боку гуртожитку з’явилися дівчата: моя рожевоволоса істара з якоюсь дівчиною. Я милувався своєю парою, а дракон знову рвався на волю. Вона раптом почала озиратися, наче відчула мій погляд. Відступив у тінь, сам не очікуючи від себе такої обережності.

Створивши портал, я опинився у своєму домі. Це був невеличкий будиночок із білого каменю в Аурелії, неподалік Аурельської Академії. Звісно, багато викладачів жили на території Академії, там були окремі будиночки для них, але я волів жити у своєму житлі.

Думки раз по раз поверталися до моєї рожевоволосої дівчинки. Яка ж вона тендітна! Шкода, що я не встиг до пуття розгледіти її.

«Треба було хапати її та тягти в наш барліг», — обурювався мій Рей.

Так-так, я назвав дракона скороченим варіантом свого імʼя. Я був малий і фантазії на більше не вистачило.

«Рею, не поспішай», — вкотре я заспокоював дракона.

Повечерявши на одинці, я ліг спати.

Уже зранку я був на території академії та спостерігав, як зграйка новачків прямувала до Зали Астраліон. Там була й моя істара. Сподіваюся, вступить.

Через деякий час я побачив знову цих двох реготух.

«Який у неї чудовий сміх», — проворкотів Рей.

«Повністю з тобою згоден», — відповів я, усміхаючись.

Вона знову покрутила головою, нікого не побачила й опустила погляд на запʼястя.

«Вступила!», — закричав дракон.

«Вступила», — полегшено видихнув я.

Айрелла

Двері з номером двісті два ми знайшли швидко, вони були майже на початку коридору. Зробивши все як і велів лір Вайсор, ми увійшли у своє помешкання.

Його важко було назвати кімнатою, це було більше схоже на маленькі апарти з кількома кімнатами, вітальнею із диванчиками, кількома дверима та ванною.

Від входу був невеличкий коридорчик, що вів у вітальню та до дверей. Їх було четверо: одні вели у вбиральню, інші три — у кімнати. Одна кімната була зачинена, видно, там уже хтось жив, а інші дві — вільні.

— Ого! — захоплено заозиралися ми з Аядою.

— Я такого навіть не очікувала! Недарма це найкраща академія у Феранії! — сказала я. — Нумо обирати кімнати.

Я підійшла до перших дверей, що були зачинені, притулила ключ, пустивши маленький імпульс, і вони відчинилися. Аяда зникла за дверима своєї кімнати, а я зробила крок у свою.

Кімната виявилася доволі затишною та просторою: зі світлими персиковими стінами, великими вікнами з легкими прозорими фіранками, приємним сучасним інтерʼєром. Так і не скажеш, що ми в стародавньому замку.

Ліворуч від дверей розташована шафа для одягу, дзеркало в повний зріст, далі стіна зі ще одним вікном. Під ним стіл із шухлядками та крісло, навпроти — ліжко, застелене бежевим покривалом і кількома декоративними подушками на ньому. Біля ліжка круглий килим. Дуже затишно!

«Треба звʼязатися з батьками й порадувати їх новиною», — тільки-но про це подумала, мій магіком надіслав запит на зʼєднання.

— Привіт, матусю! — З радістю прокричала я — Я вступила!

— Вітаємо тебе, сонечко! — на екрані магікому зʼявилося задоволене обличчя мами.

— Який факультет? — із цікавістю зазирнув тато

— «Арканум»

— Оце так несподіванка! — пролунало від батьків. — Ми раді за тебе, донечко. Сподіваюсь, що тобі буде не дуже важко навчатися!

Ще трохи поспілкувалися з батьками, розказала про свої переживання, відчула їхню підтримку й що вже сумую за ними.

— Айрі! — прокричала з коридору Аяда. — Ходи сюди!

— Мам, тато, я буду вже йти! На зв’язку! — батьки помахали мені та відключилися.

— Що?! — крикнула я і вийшла з кімнати.

— Повірити не можу, що це кімната! — захоплено говорила вовчиця. — Це ж цілі апарти!

— Так, пощастило нам навчатися в Аурельській Академії! Ідемо, поїмо. Я така голодна після відбору.

— Йдемо! — погодилася перевертниця, і ми попрямували до їдальні.

— Та що ж таке! — вигукнула я і почухала лікоть.

— Ти чого? — запитала Аяда.

— Та рука свербить з учорашнього дня. Таке враження, що якась комаха вкусила. Не знаю, не певна.

— Може до цілителів? — занепокоєно запитала Аяда.

— Так, але спочатку поїмо.

У їдальні юрмилося купа народу. Біля роздачі вишикувалася черга з голодних людей та нелюдів. Ми взяли таці та встали за високим білявим хлопцем.

Поки черга неспішно рухалася, я роздивлялася їдальню уважніше. Стіни зі світлого полірованого каменю, вітражні вікна. Маленькі та великі столи з блакитними диванчиками і кріслами. Тут гарно поєднувався стиль старого замку й сучасності. Вдалині я помітила трохи відгороджену зону, мабуть, для викладачів.

Поки я блукала поглядом по залі, підійшла наша черга. Взявши суп, картоплю з овочами й морс, направилася до столу. Сьогодні вільних місць було мало й ми зупинилися біля столу, за яким сиділа дівчина з блакитним волоссям.

— Не заперечуєш? — запитала.

— Сідайте, — кивнула блакитноволоса, а потім із цікавістю запитала: — Ви новенькі?

— Так, перший курс, факультет «Арканум», — промовила вовчиця. — Я — Аяда, а це моя подруга — Айрелла.

— Можна просто Айрі, — сказала я.

— Приємно познайомитися, мене звати Міла деʼФелар, — усміхнулася дракониця. — Я з третього курсу, вчуся на цілителя.

— О-о, клас! — вигукнула Аяда. — Айрі якраз потрібен цілитель.

— Що сталося? — занепокоїлася наша нова знайома.

— Та нічого страшного, мабуть, щось вкусило. — я вказала на лікоть і знову почухала його.

— Можу оглянути тебе після обіду, — запропонувала Міла.

— Добре, — трохи знітившись, погодилася я.

Не очікувала, що дівчина сама запропонує допомогу. Якщо чесно, я не дуже хотіла в перший же тиждень відвідувати цілителів.

Ми їли й обговорювали різні теми, розповідали як проходили відбір і хвилювалися, аж раптом знову запекло між лопатками. Підняла голову та заозиралася. Здалося у викладацькій зоні хтось на мене дивиться. Кліпнула, придивилася. Там сиділо кілька викладачів та ректор. На мить привиділася знайома потилиця чоловіка, який зловив мене в перший день у воріт.

«Невже це він дивився?» — здивувалася. — «Ну і фантазерка ти Айрі, навіщо йому на тебе дивитися». Похитала головою та продовжила їсти.

Страви були, хоч і простими, проте смачними. Навкруги стояв гул: розмови і смішки адептів зливалися зі стукотом наряддя об тарілки.

— Все, наїлася! — задоволено промовила Аяда.

— Я теж усе, — зі смішком відповіла наша нова знайома. — Ходімо, погляну, що там із твоєю рукою.

Ми піднялися з-за столу й попрямували до гуртожитку інтегрітасів — цілителів, якщо по-простому.

— Проходьте.

Міла відчинила двері й запросила нас всередину.

Її кімната була схожа на нашу, тільки тут було більше зеленого в інтерʼєрі, а в повітрі витав легкий аромат лікувальних трав.

Я закотила рукав і показала руку цілительці. Помітила, що шкіра навколо ліктя і вище почервоніла. Що це, у біса, таке?

— Ого! — округлила очі дракониця. — Вітаю!

__________

[1] Міракс — чарівна істота, схожа на кота, але з незвично довгими вухами і гладким, блискучим хутром, що змінює колір залежно від емоцій тварини. Найчастіше це м’які відтінки синього або срібного. Міракси мають великі золотисті очі, які, здається, світяться в темряві, і тонкі, чутливі вуса, що допомагають їм передбачати зміни в магічних потоках. Ці створіння відомі своєю грайливістю і здатністю до телепатичного зв’язку зі своїм господарем. Вони можуть «відчувати» емоції і навіть заспокоювати магів під час стресу. Їхня присутність приносить у дім спокій і гармонію, а їхня магічна аура захищає від злих духів і негативної енергії.