Раді Вас бачити!

Айрелла

Пройшло пів року відтоді, як ми знищили Чорний Гримуар. Печатка, що тріснула під час ритуалу, тепер перебувала під суворою охороною, адже Артефакт світла, який врятував нас тоді, вигорів дощенту. Маги й нелюди, серед яких були і найкращі артефактори, досі шукали спосіб зробити Печатку знову цілісною, не «випиваючи» магію, як це було після війни з іфритами. І хоча Феранія була у відносній безпеці, ми всі знали, що це могло змінитися в будь-яку мить.

Ми з Рейгаром оселилися в його будинку в Аурелії. Я пам’ятаю той момент, коли переступила поріг цього дому вперше як господиня, відчуваючи змішані почуття — радість і занепокоєння. З одного боку, я знайшла свого істинного, і ми нарешті були разом. З іншого — тінь минулого все ще нависала над нами.

Рейгар… Він закохався в мене заново, хоча ще не згадав усіх деталей нашого кохання. Дракона поки не вдалося пробудити, але я бачила, як його почуття до мене розквітають кожного дня. Це був новий шлях для нас обох — відкривати один одного наново, занурюючись у кохання, яке, здавалося, було сильніше за будь-яку темряву.

Морган та Ліора постали перед Верховним судом. Морган, який втратив усі сили після знищення Гримуару, був засуджений Радою Магістрів до довічного ув’язнення. Ліора ж постала перед Великою Радою Драконів, і серед тих, хто виносив вирок, був і Рейгар. Її покарали носінням антимагічних кайданок та засланням — вона втратила можливість користуватися магією назавжди. Здавалося, темрява, яка загрожувала Феранії, тепер зникла, але все ще залишалася небезпека, яка відчувалася в тріщинах Печатки.

Одного разу, у ясний літній день, Рейгар запросив мене на прогулянку до озера Мірраліс — місця, де ми любили проводити час разом. Озеро завжди зачаровувало своєю красою, його вода виблискувала, мов коштовний камінь під сонячним промінням. Ми йшли поруч, базікаючи, коли раптом Рейгар зупинився, я помітила в його очах дивне хвилювання.

— Айрі, — він узяв мою руку, його пальці ніжно торкнулися моєї шкіри, наші погляди зустрілися. Його очі, глибокі й теплі, були сповнені тривоги та рішучості. — Є дещо, що я маю тобі сказати. Це дуже важливо.

Моє серце вибухнуло нестримним ритмом, наче підкоряючись якомусь невидимому поклику. У повітрі зависла напруга, я ледь дихала, не в змозі передбачити те, що він скаже.

— Виходь за мене, — прошепотів він, відкриваючи маленьку оксамитову коробочку, всередині якої сяяла каблучка, мов сонячний промінь, що проникає крізь густе листя дерев.

Я завмерла, світ навколо розплився і на мить усе зупинилося. Це було так несподівано, але всередині мене наростало почуття — потужне, мов океанська хвиля. Кохання до нього розливалося по мені теплом, кожна частинка тіла знала відповідь.

— Так, — ледь чутно промовила я, відчуваючи, як сльози радості наповнюють очі. — Так, я згодна.

Моє серце переповнювалося щастям, яке не можна було стримати, у цей момент світ здавався ідеальним, бо я стояла поруч із драконом, якого кохаю.

Як тут, немов у відповідь на наші почуття, до озера спустилися величні істоти — вальгари. Це були верхові тварини, схожі на драконів, але без здатності до магії стихій. Їх тіла виблискували лускою на сонці. Самка з кількома дитинчатами тихо ступала по берегу. Я завмерла із захопленням, дивлячись на них. Вони спустилися до озера попити води. Раптом, один із малюків відірвався від матері й наблизився до мене. Я не могла повірити, що це відбувається зі мною, адже я памʼятала, що цих розумних істот не так просто приручити.

Моє серце завмерло, коли я простягнула руку й маленький вальгар дозволив себе погладити. У цей момент я відчула, як між нами встановлюється зв’язок. Я знала, що це створіння обрало мене. Це було неймовірно.

— Вітаю тебе, Айрі, — обійняв мене Рейгар та поцілував у скроню. — Не тільки я відчуваю в тобі добре та світле серце — вальгари цьому доказ.

Ми ще трохи поспостерігали за ними, допоки самка не покликала своїх дітей, і вони не відлетіли в гори.

Відтоді ми часто навідувалися до озера й коли дитинча виросло, воно стало моїм вірним супутником. Я не могла повірити в це щастя — я знайшла свого дракона та свого вальгара.

Минуло ще кілька тижнів. Останні дні літа, я збиралася навідатися до батьків. Ми з Рейгаром були в нашій спальні, коли я вдягала свою сукню. Він підійшов до мене ззаду, обійняв, ніжно торкаючись моїх плечей.

— Карамелько, — прошепотів він, — я кохаю тебе.

Я обернулася до нього, відчуваючи теплоту його слів та відповіла:

— І я кохаю тебе.

Раптом Рейгар витягнув із кишені довгасту різьблену коробочку.

— Відкрий, — попросив він.

Я обережно відкрила її, і на оксамиті побачила кулон. Такий самий, що він колись подарував мені на початку наших стосунків, який потім віроломно зірвав із мене Зейн.

— Ц-це… — почала я, хвилюючись.

— Так, — усміхнувся Рейгар. — Такий же кулон, як той, що я подарував тобі в ресторації на початку наших стосунків.

Моє серце завмерло. Я не могла повірити в це.

— Ти… ти все згадав? — пропищала я, кидаючись йому на шию.

«Так, наша істара, ми все згадали», — пролунало в моїй свідомості. Я почула голос Рея, його драконічну сутність.

— Рею, нарешті… — прошепотіла я, обіймаючи Рейгара ще міцніше. По щоках котилися сльози, але це були сльози радості.

* * *

Чотири роки потому

Я стояла на сцені поруч з Аядою, чекаючи, поки ректор Іріан кел’Блудрон вручить нам дипломи. У залі було тихо, але в повітрі відчувалася атмосфера святкової урочистості. Сьогодні був наш день, і я з нетерпінням чекала цього моменту.

У першому ряду сиділи мої батьки й батьки Рейгара. За ці роки вони стали друзями та часто бачилися. Їхня підтримка була важливою для нас обох. Поглянувши на батька, я побачила його горді очі, а поряд сиділа мама з усмішкою, яка завжди заспокоювала мене. У тому ж ряду сиділи викладачі Академії, серед них — мій коханий Рейгар. Він дивився на мене з гордістю і, як мені здалося, трохи хвилювався.

— Твій чоловік такий схвильований, — хихикнула Аяда поруч, ліктем штовхаючи мене. Її голос був тихим, але веселим.

— Твій теж, — відповіла я, киваючи на Іріана, який стояв серйозно й зосереджено, як завжди.

Аяда закотила очі та тихо прошепотіла:

— Довго ти мене дражнитимеш з приводу Іріана?

— Допоки буду жива, — сміючись, відповіла я.

Моя подруга була щаслива. Вони з Іріаном пройшли довгий шлях до кохання, і хоча на цьому шляху не бракувало помилок, вони подолали всі труднощі разом. Їхній зв’язок був міцним та глибоким, як і наш з Рейгаром. Я була неймовірно щаслива за неї.

Коли ректор вручив нам дипломи, ми покинули сцену під оплески, а після цього вирушили на святкову вечерю в тісному колі наших сімей. Це був чудовий вечір, сповнений тепла, сміху та радості. Ми відзначали не тільки наші досягнення, але й новий етап життя.

Після вечері, коли всі розійшлися, Рейгар із ніжною усмішкою підійшов до мене і простягнув подарунок. Це був артефакт — древній браслет із золотим оздобленням, на якому викарбувані руни, що символізують єдність і захист.

— Цей браслет носили жінки нашого роду, — пояснив він. — Він захищатиме тебе й тих, кого ти любиш.

— Дякую, коханий. Він чудовий, — я подивилася йому в очі, відчуваючи, як хвилювання переповнює мене. Мій подарунок для нього був не менш особливим.

Коли ми залишилися наодинці, я взяла його за руку й відчула, як моє серце б’ється швидше.

— Є дещо, що я хотіла сказати тобі, — прошепотіла я, ковтаючи нервове хвилювання.

Рейгар глянув на мене з турботою і легким здивуванням.

— Нас скоро стане троє, — промовила я, ледь стримуючи сльози радості. — Я вагітна.

Його очі спалахнули щастям. Він підняв мене на руки й закружляв по кімнаті, сміючись і дякуючи Каліону, за те, що в нього найкраща, найкоханіша у світі істара.

— Дякую тобі, кохання моє, що робиш мене найщасливішим драконом, — прошепотів він, захоплюючи мене в полон пристрасті своїми поцілунками.

Минуло одинадцять місяців, і на світ з’явилися наші двійнята — хлопчик і дівчинка. Ми назвали їх Дейріл та Елія. Це був надзвичайний момент, адже двійнята серед драконів народжувалися вкрай рідко. Їхня поява на світ стала справжнім дивом для нашої родини.

Рейгар був надзвичайно гордим батьком. Він не міг стримати щасливої усмішки щоразу, коли тримав наших дітей на руках, і часто жартував, що тепер йому не доведеться турбуватися про те, хто захистить Феранію в майбутньому — наші діти будуть готові до цього завдання.

Життя, яке ми побудували разом, було наповнене щастям, коханням та розумінням. Кожен день приносив нові виклики, але ми долали їх разом, знаючи, що ніяка темрява більше не зможе нас розлучити.

І коли одного разу, на заході сонця, ми сиділи біля озера Мірраліс разом із нашими дітьми, я зрозуміла, що цей шлях був сповнений випробувань не даремно. Кохання, яке ми здобули, було варте всіх тих труднощів.

Рейгар

Минуло одинадцять місяців відколи я дізнався, що Айрелла носить під серцем нашу дитину, нашого драконятка. Я був із тих чоловіків, що трусилися над своєю вагітною дружиною, на що Айрелла тільки посміювалася.

Пологи мали початися з дня на день. Був теплий весінній день, і моя кохана Карамелька крутилася поруч зі своїм вальгаром, якого назвала Аралісом. Після закінчення Академії ми переїхали до Аурігану, ближче до гір.

Я стояв неподалік, спостерігаючи за нею, коли раптом помітив, як вона схопилася за живіт. Її очі округлилися, з її вуст зірвалося ледь чутне:

— Почалося.

Моє серце завмерло на мить, я миттєво кинувся до неї.

— Все добре, кохана, я тут, — заспокоював її, підтримуючи під руку, поки ми поспішали додому, викликаючи цілителя. — Я хочу бути поруч, — сказав я, коли ми зупинилися біля ліжка. Вона подивилася на мене трохи розгублено, мабуть, сумнівалася, що це хороша ідея.

— Ти… впевнений? — прошепотіла вона, тримаючись за живіт. — Я не хочу, щоб ти бачив це, щоб це викликало в тебе… огиду.

Я схилився ближче, ніжно обіймаючи її та з упевненістю відповів:

— Огиду? — запитав зі здивуванням. — Народження нашої дитини не може викликати нічого, крім захоплення і радості. Це найважливіший момент у нашому житті, і я хочу бути поряд із тобою. Кохаю тебе, Айрелло, і кохатиму тебе ще більше, побачивши, як ти даруєш життя нашій дитині.

Айрелла подивилася на мене з полегшенням, і я знав, що вона зрозуміла — я кохаю її понад усе.

Під час пологів тримав її руку, підтримував її кожен вдих і видих, і не відводив погляду від її очей. Сила й мужність Айрі приголомшували мене, я був готовий зробити все, щоб полегшити її біль.

Нарешті народився наш первісток. Проте через кілька хвилин ми зрозуміли, що доля готує для нас ще більший дар.

Не один, а двоє. Двійня. Дейріл і Елія д’Аррель, наші маленькі драконята, з’явилися на світ здоровими й чудовими. Я не міг повірити своїм очам — ми стали батьками двійнят, а це була велика рідкість серед драконів.

Минали роки. Наші діти росли активними й допитливими. У віці десяти років відбувся їхній перший оберт у драконів. Це був день, на який я чекав із нетерпінням. Я вчив їх ставати на крило, показував, як керувати своєю силою. Айрелла літала поруч на своєму вальгарі Аралісі, її сміх лунав серед хмар, надаючи мені ще більше сил і впевненості.

Щоразу, коли я дивився на них — на нашу сім’ю — я дякував Каліону, що в той день я не пройшов повз тендітну, рожевоволосу дівчинку, яка стала для мене всім. Айрелла була моїм світлом, а тепер разом із нашими дітьми вона стала моїм всесвітом.