Спочатку:
На сторінку книги
Рейгар
Ми закінчували вечерю, коли я згадав, що хотів зробити Айрі подарунок. Зовсім вилетіло з голови, після її зізнання.
— Айрі. Ходімо в мій кабінет, дещо покажу, — усміхнувся я.
Відчинив двері і пропустив Айреллу вперед.
— Сідай. Маю для тебе невеличкий подарунок, — кивнув на крісло, а сам попрямував до шафи та дістав із неї згорток. — Ось тримай. Це тенаріон — артефакт для носіння бойового посоха.
Протягнув їй шкіряний предмет, що нагадував сагайдак для стріл або піхви для меча. Як і сагайдак, він кріпився на спину, тільки не одним ременем, а двома.
— Це зачарований артефакт, бачиш на ременях руни.
— Угу, — кивнула Айрі дивлячись на артефакт, але поки що не беручи його до рук.
— Це для зменшення посоха. Коли ти його вкладеш у тенаріон, він зменшиться і не буде тобі заважати. Але як тільки витягнеш — він знову стане свого розміру. Артефакт дозволяє миттєво діставати посох у разі небезпеки, — закінчив розповідь і глянув на Айрі, усе ще простягаючи їй тенаріон.
— Рейгаре… дякую. Це… це напевно дорого, — почала лепетати дівчина.
— Айрі. Не вигадуй. Я не бідний хлопчик і я можу й буду робити своїй істарі подарунки. Дорогі й не дуже, — промовив із натиском я. — Візьми.
— Ох… — видихнула вона і взяла подарунок. — Дякую. Хоча й не можу зрозуміти, подобається мені те, що ти раптом став таким владним, чи лякає. — Трохи нервово хихикнула дівчина.
— А я таким і був, просто заманював тебе у свої тенета, — промовив я з усмішкою і обійняв Айрі. — Тобі допомогти приміряти чи ти сама.
— Сама. У тебе є дзеркало?
— Так у спальні.
І я повів Айрі показувати де в мене дзеркало.
Айрела трохи повозилася з ременями та все ж надягла тенаріон. Мало гарний вигляд. Ремені спускалися з плечей хрест навхрест і проходили між грудьми, гарно їх підкреслюючи.
— Треба спробувати помістити туди посох, — прохрипів я. — Зараз принесу. — І вилетів із кабінету.
Треба ж, збуджуюся від одного погляду на її одягнені груди. Що ж буде, коли побачу їх без одягу.
«Ти поводишся, як прищавий хлопчик», — подав невдоволений голос Рей.
— «Рею, це ти поводишся, як підліток, який не може терпіти. Ми не будемо брати нашу істару проти волі. Потерпиш», — відказав я. Дракон нічого не відповів.
Зайшов у вітальню, обвів поглядом, шукаючи посох. Він сиротливо лежав біля дивану. Підхопив його й повернувся в кабінет.
— Ось, тримай.
Айрелла взяла посох із моїх рук, а тоді помістила в тенаріон. На її обличчі з’явилася задоволена усмішка, коли вона відчула, як артефакт миттєво скоротив і полегшив зброю.
— Він майже не відчувається і по ногах не б’є. Зручно, дякую, — промовила Айрі, її голос звучав тепло і м’яко.
Моя Карамелька наблизилася до мене, стала навшпиньки й ніжно поцілувала мене в щоку. Мої руки майже автоматично обхопили її талію, і я зупинився на мить, насолоджуючись тим, як вона притулилася до мене. Її дотик завжди приносив тепло, яке розтікалося по моєму тілу.
— Ти все встигаєш, — прошепотіла вона, ледь відірвавшись від мене, її губи все ще залишали по собі відчуття ніжного дотику. — Навіть із такими дрібницями допомагаєш.
— Я ж обіцяв бути завжди поряд, — відповів, притискаючи її трохи ближче. — Як я можу не дбати про свою кохану істару?
Айрі ще тісніше пригорнулася до мене, поклала голову на груди. Ми простояли так кілька хвилин, а може секунд, мені завжди було мало часу, проведеного з нею. Я глянув на годинник — час на вечерю.
— Ходімо вечеряти, Карамелька, — стиха промовив я і залишив легенький цілунок на її скроні.
— Ходімо, — зітхнула Айрі й нехотя відсторонилася від мене. — Хочу допомогти тобі сервірувати.
— Гаразд, мила.
Ми пройшли на кухню, де під заклинанням тепла стояла вечеря, яку я завчасно замовив із ресторації.
Ми звично накрили вечерю у вітальні, біля розпаленого каміна. Вечеря пройшла тихо, ми розмовляли про майбутнє свято «День Рівноваги», і я вже не міг дочекатися, коли перед усіма зможу назвати Айрі своєю істарою. Але зараз я насолоджувався часом, проведеним удвох.
— Ти з нетерпінням чекаєш на це свято, — сказала вона, дивлячись на мене з легкою усмішкою, коли ми закінчили їсти.
— Звісно. Я чекаю, щоб кожен знав, що ти моя. І щоб ти відчула, наскільки важливою для мене є.
Вона знову ледь-ледь почервоніла, і це було чарівно.
— Я… Я відчуваю… правда. Просто… — Айрі зітхнула, її погляд був м’яким, але в ньому ховалася нотка роздумів. — Просто це так незвично, і не так, як у людей. Я багато бачила й чула історії про розбиті серця, тому трохи з насторогою ставилася до нашого зв’язку. На початку.
Я уважно слухав її, кожне слово було для мене важливим, адже це давало зрозуміти, що відбувалося в її серці в той час, коли я вже знав, що вона моя істара.
— А зараз? — я із цікавістю глянув на свою Карамельку, чекаючи на її відповідь.
Айрі трохи усміхнулася, піднявши погляд на мене, і в її очах з’явилася впевненість, яка раніше приховувалася за сумнівами.
— А зараз… — вона знову зробила невеликий вдих. — Зараз я вірю тобі. Бачу твою турботу, твої дії. Ти завжди поруч, і мені спокійно, навіть коли я не знаю, як буде далі. Твоє кохання і ніжність дають мені впевненість, що ми з усім впораємося.
Я усміхнувся, відчуваючи як на серці потеплішало. Спіймав її руку у свою, підніс до губ і легко торкнувся до запʼястка, там де бився пульс. Айрі тихо видихнула.
— Вже пізно, моя Карамелька, — зітхнув я, підводячись. — Тебе провести до гуртожитку, чи волієш залишитися тут, зі мною?
— Провести, — стиха промовила Айрелла, знову заливаючись румʼянцем. — Якось іншим разом залишуся з тобою.
— Гаразд, не червоній. Усе станеться тоді, коли має статися, і ти будеш готова, — обійняв я Айрі й легко торкнувся її губ своїми.
Я відкрив портал і ми вийшли недалеко від гуртожитку. Неквапом дійшли до дверей, зупинилися. Я дивився на свою істару, вона була прекрасна у світлі місяця, яке осяювало її обличчя.
— Ти така гарна. Найгарніша жінка у всьому світі, — тихо промовив я.
Я нахилився до неї, ніжно торкнувшись її губ. Поцілунок був м’яким та теплим. Її руки лягли на мої плечі, наче вона не хотіла відпускати.
— На добраніч, Карамелько, — прошепотів я, ледь відірвавшися від її губ.
— Добраніч, — відповіла вона з легкою усмішкою, розвертаючись і крокуючи до дверей.
Я стояв, дивлячись, як вона зникає за дверима, і лише тоді, коли на мій магіком прийшло повідомлення, що вона в кімнаті, повернувся порталом у свій дім.
Айрелла
На губах досі відчувався смак ніжного поцілунку. Я дивувалася, якими різними вони могли бути: в одну мить легкі, мов крила метелика, в іншу — шалені, як ураган, який змітає все на своєму шляху, позбавляючи здорового глузду. Коли Рейгар так пристрасно цілував мене на дивані, я плавилася і, навіть не одразу зрозуміла, що він лежить зверху й роздягає мене. Сказати чесно, я злякалася, на мить здалося, що він настільки захоплений пристрастю, що не зупиниться і візьме те, чого давно хоче. Я ж не маленька й розумію, що наші поцілунки розпалюють пристрасть не тільки в мені. Бачу, з якою жагою він дивиться на мене. Але ж як добре, що він готовий чекати.
Витаючи думками та згадуючи всі моменти, я підіймалася по сходах до своєї кімнати. Відчинила двері, у загальній вітальні панувала тиша — ні Аяди, ні сусідки чути не було.
Тихенько пройшла у свою кімнату, акуратно зняла тенаріон, що подарував Рейгар і поклала на крісло. Навіть уявлення не маю, скільки коштують ці артефакти, які він мені дарує. Впевнена, що не мало. Треба буде після свята вибратися в місто та купити якийсь подарунок Рейгару. А ще краще — до свята. Воно заплановане на вечір солії, а зранку того ж дня можна піти в місто за подарунком — вихідний же.
Вирішено! Так і зроблю.
Після душу вляглася в ліжко, і тільки-но голова торкнулася подушки, провалилася в сон.
Ранок настав швидко. Вмилася, переодяглася у форму, підхопила сумку з підручниками й пішла у їдальню. На виході з кімнати зіткнулася з Аядою.
— Привіт, — міцно обійняла подругу.
— Привіт, — обійняла мене Аяда у відповідь. — Я вже засумувала за тобою, так рідко стала тебе бачити поза заняттями.
— Вибач. Просто ми з Рейгаром тренуємося і займаємося додатково, а потім вечеряємо, тож…
— Не перепрошуй, це прекрасно, що у вас є спільні інтереси, — усміхнулася вовчиця.
— Ти як? — узяла Аяду під руку й ми попрямували до їдальні.
— Нормально все.
— Підеш зі мною в місто завтра зранку? Я хочу купити щось на подарунок Рейгару, — з надією я глянула на подругу.
— Є привід для подарунків? — здивовано запитала Аяда.
— Ну, по-перше, він постійно мені щось дарує, а по-друге — завтра на Дні Рівноваги ми всім розкажемо, що є істинними.
— Воу! Правда? Нарешті вирішили розповісти всім про ваші стосунки, — Сплеснула в долоні Аяда. — Це так прекрасно! Із задоволенням сходжу з тобою по подарунок твоєму Рейгару.
У їдальні, як завжди, було гамірно та людно. Швидко перехопивши канапками та запивши все чашкою травʼяного чаю, ми з Аядою поспішили на заняття. Сьогодні мали всього дві пари — основи цілительства та медитацію.
Ліра Еванс, що була кураторкою факультету «Інтегрітас», щось розповідала про зілля та їхні призначення, а мої думки весь час крутилися навколо Рейгара, поцілунків, подарунку та завтрашнього дня.
«Зберися, Айрі!» — подумки сварила я себе, та це не надто допомагало.
Заняття пролетіли для мене не дуже помітно і продуктивно.
Далі ми з Аядою пообідали в їдальні, де до нас знову підсіли ці нестерпні демони — Дрейк та Астар, та знову намагалися фліртувати.
— Хлопці, досить! — не витримала я їхньої поведінки. — Вам тут нічого не світить, у мене є істинний!
— Що справді? І якої ж він раси? — вигнув брови Дрейк.
— Усе, що потрібно ви дізнаєтеся завтра, — відказала й повернулася до свого обіду.
Ми закінчили трапезу й повернулися до гуртожитку. Я хотіла розібратися з усіма домашніми завданнями та відпочити. На жаль, з Рейгаром зустрітися сьогодні не вдасться, бо він мав якісь справи в деканаті.
Просиділа весь вечір за підручниками, намагаючись запамʼятати необхідні бойові заклинання. Кілька разів відволікалася, згадуючи наші вечори з моїм драконом, його голос, поцілунки та пестощі. Коли, нарешті, закінчила, було вже пізно, і зморена я лягла спати.
Мені снився Рейгар, тому ранок я зустріла з усмішкою на вустах і хорошим настроєм. Учора ми з Аядою домовилися, що поснідаємо в місті, тому виконавши всі ранкові процедури, я поспішила до виходу.
— Привіт. Бачу в тебе гарний настрій, — з усмішкою промовила Аяда.
— Так. Настрій чудовий, — усміхнулася я замріяно.
Поснідавши в невеличкій ресторації, ми пішли на Торгову площу, шукати подарунок Рейгару. Пройшло, напевно, хвилин тридцять, перш ніж я побачила на вітрині в невеликій крамниці срібні запонки, у формі дракона з розгорнутими крилами.
— Візьму їх. Запакуйте, будь ласка, у подарункову коробку, — промовила я до торговця.
Розрахувавшись, ми вийшли на вулицю і попрямували до парку. Трохи погуляли стежками, що вже вкривалися жовтим листям, подихали свіжим осіннім повітрям і вирішили повернутися до Академії. Уже за кілька годин свято і треба привести себе до ладу. Хотілося виглядати гарною в такий особливий день.
