Спочатку:
На сторінку книги
Айрелла
Я повільно приходила до тями, відчуваючи, як холод пробирає мене до кісток. Навколо панувала темрява, важка і гнітюча. Страх охопив кожну клітинку мого тіла. Стіни тиснули, простір замикався наді мною, і я зрозуміла, що опинилася в тому самому місці зі своїх видінь.
Моє серце забилося швидше, кожен удар віддавався гучним відлунням у голові. Підлога під моїми долонями була холодною і шорсткою, здавалося, ніби вона поглинала будь-яке тепло, яке ще залишилося в мені.
Обвела поглядом кімнату, намагаючись зорієнтуватися. Там, поряд зі мною, лежала Аяда — непритомна, з двома мерехтливими свічками біля неї, що ледь освітлювали приміщення. Світло було слабким, але його вистачало, щоб розрізнити постать чоловіка в темному балахоні, який стояв біля вівтаря і виводив у повітрі магічні символи. Він готувався до ритуалу.
Усе як у моїх видіннях…
Мені стало моторошно, аж до пекучого холоду в грудях. Це не просто збіг. Те, що я бачила раніше, тепер відбувалося насправді, і я опинилася в самому центрі цього кошмару.
Зібравшись із силами, я повільно підвелася і сіла. Голова паморочилася, нудота підступила до горла, але я спробувала зосередитися. Зробила кілька глибоких вдихів і видихів, щоб заспокоїтися. Погляд знову впав на Аяду, і я, намагаючись не привернути увагу чоловіка, поповзла до подруги, ховаючись у тінях. Кожен рух здавався важким, наче сам простір чинив опір моїм діям.
Нарешті я дісталася до неї. Мої пальці тремтіли, коли я обережно торкнулася її плеча й тихо прошепотіла:
— Аядо… прокинься, будь ласка.
Але вона не реагувала. Я знову потрясла її за плече, намагаючись розбудити, та все було марно. Паніка накотила, серце забилося в грудях із такою силою, що я ледь могла дихати.
«Боги, невже вона мертва…», — промайнула жахлива думка.
Раптом я помітила, як її грудна клітка ледь помітно піднялася. Вона дихала. Вона жива, хоча й у небезпеці… поки що.
Я присіла біля неї, роздумуючи, як вибратися із цієї жахливої ситуації. Руки тремтіли, думки змішувалися в панічному хаосі. Треба щось робити, але одразу нападати — це ризик. Цей чоловік, впевнена, був сильнішим за мене. Я мала застати його зненацька, перш ніж він розпочне ритуал. Потягнулася до кулона, я завжди так робила, щоб відчути підтримку Рейгара, але руки торкнулися шкіри. На місці захисного артефакту була пустка. Я згадала, як цей виродок зірвав його з мене. Добре хоч не знав про перстень. Я кинула погляд на руку, перстень був на місці. Слава Каліону…
Стискала кулаки, намагаючись зібратися з думками. Крадькома вивчала кімнату коли помітила рух. З тіні вийшли дві фігури. Їхні обриси були нечіткими в слабкому світлі свічок, проте коли вони підійшли ближче, я із жахом зрозуміла, хто це.
— Не може бути, цього не може бути…
Це був той самий хлопець, який заманив нас у пастку. Його зловісна посмішка знову відобразилася на його обличчі, а поруч із ним крокувала… Ліора.
Мій розум відмовлявся вірити в це. Ліора? Невже вона… частина цього жахливого плану? Щось у мені наче тріснуло, коли я побачила її самовдоволену посмішку, як вона гордо стояла поряд із тим хлопцем, з яким, схоже, працювала разом.
— Це ти, — прошепотіла я собі, відчуваючи, як гнів закипає всередині.
Ліора повернула голову в мій бік і в її очах не було ані краплі співчуття чи жалю. Це була вона. Вона причетна до всього цього. Ліора помітила мене й покрокувала в мій бік.
— Що ж, — промовила вона, наближаючись до мене. — Бідна Айреллочка послужить задля корисних цілей, а Рейгар буде мій, — протягнула глузливим тоном і розсміялася. Її сміх відлунював у темряві, наче дзвоник хворого тріумфу.
— Досить теревенити! — гарикнув чоловік у балахоні різко обернувшись до Ліори. Він наблизився до нас, і його важкі кроки здавалися загрозливими. Серце стислося від жаху, коли він опинився поблизу. Аяда все ще лежала непритомна.
Я судомно міркувала, що робити. Паніка намагалася заволодіти мною, але я зібрала всі свої сили, фокусуючись на магії, яка вирує всередині. Повітря навколо мене потемніло, і я, вдихнувши глибоко, вдарила вогняною стіною в напрямку супротивників. Полум’я охопило простір між нами, створивши бар’єр.
— Не наближайтеся! — викрикнула я, відчуваючи, як магія біжить по моїх жилах.
Вогняна стіна на мить зупинила їх, і я, не вагаючись, схопила Аяду за руки й почала тягнути її вбік, намагаючись відтягнути подругу якомога далі від небезпеки. Але я знала, що це не затримає їх надовго.
Мені вдалося створити щит, захищаючи нас обох від атак. Ліора спробувала пробити мій захист водяними хвилями, але я встигала ухилятися, постійно відступаючи. Темрява навколо нас ставала густішою, і з кожною миттю я відчувала, як мої сили виснажуються. Я зосередилася на захисті, ховаючи за собою Аяду, яка потроху почала приходити до тями.
— Айрі… де ми? — тихо прохрипіла вона, ледь розплющуючи очі.
— Не рухайся, — прошепотіла я, намагаючись зосередитися на боротьбі, поки вона відновлювала сили. — Я впораюся.
Але противники не збиралися здаватися. Хлопець відсунув Ліору й почав використовувати темну магію. Від цих заклять виходила крижана енергія, яка з кожним ударом пробивала мій захист. Я трималася стільки, скільки могла, та їхні сили були значно потужнішими. Мій щит почав тріщати під тиском.
Аяда вже стояла на ногах, намагаючись допомогти мені, але її магія ще була слабкою, і кожен її рух супроводжувався болем. Так сяк, вона спробувала наситити мій щит та атакувати ворогів.
— Ми не зможемо втриматися… — прохрипіла я, відчуваючи, як наші сили швидко випаровуються. Останнє закляття хлопця пробило мій щит, і нас обох вразило холодом, немов тисячі гострих льодинок пройшлися по шкірі.
Нас знерухомили. Я відчула, як моє тіло стало важким, неслухняним. Сила темної магії пронизала нас, і в наступну мить ми з Аядою опинилися на холодному вівтарі. Мене болісно кинули на камінь, поруч зі мною лежала Аяда.
Чоловік у балахоні повільно підійшов до мене, його обличчя було сховане під каптуром. Він нахилився до мене, і я побачила блиск його очей — холодний та безжальний.
— Ось ми й зустрілися, люба родичко, — промовив він, випльовуючи слово «родичка» з презирством.
Я застигла. Родичка?
— Все це мало дістатися мені, — продовжив він, голос став низьким і загрозливим. — Все, що ти маєш.
— Хто ти? — прохрипіла я, намагаючись усвідомити, що він каже.
— Мене звуть Морган Кристоф, — відповів він, розтягуючи кожне слово з холодною впевненістю. — Але моє справжнє ім’я має більше значення для тебе. Я позашлюбний син Тароса Гелланта, одного з бічних нащадків вашого роду. Мене завжди тримали осторонь, як небажану дитину, забутого й нікому не потрібного, — його голос наповнився гіркотою. — Але я знайшов Гримуар. Я вивчав його, відкрив його силу. І тепер я матиму те, що мені належить по праву. Академія, Феранія — усе буде моїм.
— Але… із чого ти вирішив, що… маєш право… на все? — кожне слово давалося мені важко, але я намагалася розговорити його відтягуючи час смерті.
А сама подумки гукала Рейгара, мого коханого дракона.
«Будь ласка, почуй мене Рейгаре, прийди за мною…» — благала в думках. Хотілося б ще хоч раз побачити його гарні яскраво-блакитні очі, поцілувати вуста й обійняти.
Морган Кристоф посміхнувся з гіркотою, його очі блищали від самовпевненості.
— Право? — він майже засміявся, але в його голосі не було нічого веселого. — Моє право було відібрано ще при народженні! Тарос Геллант, твій родич, відмовився від мене, від своєї власної крові, але Гримуар показав мені шлях. Показав, що справжня сила не в тому, щоб отримати спадок від інших. Справжня сила — це те, що ти здобуваєш сам.
Він змахнув рукою, і повітря в кімнаті стало важчим, магія темної енергії заповнила простір навколо нас.
— Я був нікому не потрібним байстрюком, — продовжував він, підходячи ближче. — Але я вивчав Гримуар роками, відкрив усі його секрети. Знайшов спосіб здобути те, що мені належить. А тепер, — його погляд був пронизливим, — тепер твоя магія, твоя сила — це останній ключ до мого тріумфу.
Його слова були, як отрута. Я відчувала, як темрява згущується навколо нас, проникаючи в кожен куток кімнати, а мої сили все швидше виснажувалися.
— І тепер, — він зупинився на мить, нахиляючись ближче до мене. — Все, що ти мала… належатиме мені.
Я важко дихала, моє серце билося із шаленою швидкістю, і тільки думка про Рейгара змушувала мене триматися.
«Будь ласка…»
Морган відійшов від мене, але я вирішила не мовчати. Мене щось мучило, як незавершена головоломка, шматочок пазла, якого не вистачало.
— Чому Гримуар опинився в мене? — спитала я, намагаючись затримати його ще трохи, щоб виграти хоч кілька дорогоцінних хвилин.
Він зупинився на півкроці, обернувшись до мене з глузливою посмішкою на вустах. Його сміх заповнив кімнату.
— О-о, — протягнув він, розважаючись моїм питанням, — у мене було кілька варіантів того, як ти прийдеш до мене, Айрелло. Я думав, що ти спокусишся на силу. І що Гримуар, з його темними таємницями, затягне тебе, приведе прямо в мої руки. Але ти виявилася благородною дівчинкою і не піддалася його чарам.
Він не знав, не підозрював, що я майже піддалася.
Морган знову засміявся, цього разу з неприхованим презирством, а тоді кинув погляд на хлопця і Ліору, що стояли осторонь.
— А коли цей варіант не спрацював, довелося підіслати своїх посіпак. — Його погляд блиснув задоволенням, коли він зневажливо махнув у бік Ліори. — Вони виконали свою роботу.
— Але як Гримуар потрапив до мене? — запитала я більш впевнено.
— Все просто, — промовив він, підіймаючи брову, наче здивований, що я цього не розумію. — Я зачарував нашу чарівну бібліотекарку. Вона так радо підкинула тобі цю книгу з підручниками. І знаєш що? Я спостерігав за тобою, Айрелло. Чекав, коли ти нарешті з’явишся тут. Досить балачок, тепер час розпочати ритуал. Почнемо з тебе, а потім осушу твою неповноцінну подружку, — він знову кинув презирливий погляд у бік Аяди.
Він розсміявся, і цей сміх, наче ніж, пробивався крізь мій розум. Морган підійшов до центру зали, де була накреслена пентаграма, і почав промовляти закляття. Його голос звучав низько, зловісно, а слова наче висмоктували життя з усього навколо. Я відчула, як сили повільно покидають мене, наче моє тіло стало легшим, безпомічним. Перстень на моєму пальці пульсував, обпалював шкіру, намагаючись захистити мене, але його сила була марною проти ритуалу, що зараз почався. Він захищав від ментального впливу, але це було інше — щось набагато страшніше.
Я вже зневірилася. Моє тіло слабшало. Я відчувала, як магія та життєві сили тоненькими струмочками витікають з мене. Повітря стало густим, було важко дихати. В очах темніло, і я не могла чітко бачити, що відбувається навколо. Морган продовжував говорити ритуальні слова, магія темніла навколо нас, я трималася з останніх сил…
Аж раптом у кімнаті пролунав оглушливий гуркіт. Двері розчахнулися, і всередину хлинули з десяток нелюдей. Вони заповнили простір навколо, і вмить розпочалася бійка. Крізь туман у голові я побачила, як силуети вступають у сутичку з Морганом і його поплічниками.
І тут я побачила його, навіть скоріше відчула… Рейгар. Його очі сяяли люттю та рішучістю. Він боровся з Морганом, і на мить моє серце затріпотіло від радості, що він знайшов мене.
Радість від порятунку була короткою: сили покинули мене раніше, ніж я зробила наступний вдих. Я провалилася в темряву…
