Раді Вас бачити!

Айрелла

Коли Рейгар мене не впізнав і заперечував наявність у нього істари, у мене в душі все обірвалося. Ці слова звучали так безжально, що мені здавалося, ніби світ провалюється під ногами. Він не памʼятав нічого про нас, про наші прогулянки, поцілунки, навіть про Гримуар нічого не памʼятав. Я розказувала нашу історію, він слухав зацікавлено, але був якимось чужим. Не торкався мене, не пригортав до себе, не цілував. А коли він обережно поцікавився, чи було в нас щось більше, ніж поцілунки, я знову розплакалася. У грудях боліло так, наче хтось вирвав серце й залишив там рану, що кровоточить.

Я дякувала Каліону, що Рейгар живий та здоровий, але те, що він не памʼятав мене, нас — різало по живому. Ще трохи посидівши біля мого, такого чужого дракона я встала й тихо промовила:

— Ну, піду тоді. Відпочивай… те, — розвернулася і попрямувала до дверей.

— Айрі, — гукнув мене Рейгар, — вибач, що не памʼятаю та роблю тобі боляче, я знайду спосіб згадати.

Я кивнула, знову відчуваючи сльози на щоках, і повернулася до себе в палату. Цей похід до Рейгара виснажив мене, тож випивши всі необхідні мікстури та зілля, лягла спати.

На ранок мене знову оглянули, сповістивши, що мій резерв пустий, але є сподівання, що з часом він відновиться. Треба тільки пити настоянки й чекати. Я кивнула й попросила провести мене до Аяди, яка була в сусідній палаті.

Мені дали кілька хвилин, щоб я привела себе до ладу та перевдяглася. У голові гуло, серце ще боліло від тієї розмови з Рейгаром, але треба було триматися. Коли я була готова, за мною зайшла помічниця цілителя і повела до палати Аяди.

Вовчиця лежала бліда, а поряд із нею на ліжку сидів ректор, щось тихо їй розповідав і погладжував по волоссю. У його очах було стільки ніжності, що на мить я не повірила, що це той самий ректор, якого я бачила в Академії під час занять.

Вони помітили мене. Іріан підвів голову і злегка кивнув, запитуючи:

— З тобою все гаразд, Айрелло?

— Так, дякую, — прошепотіла я, хоча насправді ледь стримувала сльози. Він це відчув, напевно, бо додав:

— Я сходжу провідаю Рейгара, — ротім глянув на Аяду, усміхнувся і додав: — Ще зайду, відпочивай Ая.

Він тихо вийшов із кімнати. Тільки-но двері зачинилися за ним, я підсіла до Аяди, обережно обійняла її та прошепотіла:

— Як ти, Аядо?

— Тримаюсь… Але ти виглядаєш не краще. Що сталося? — Вона усміхнулася і сіла, спираючись на узголівʼя.

Я ковтнула повітря, намагаючись зібратися з думками.

— Рейгар… Ліора кинула в нього якесь закляття. Тепер він… він не пам’ятає мене. Усіх інших пам’ятає, а мене ні. Дивився на мене, як на чужу.

Тихий схлип вирвався з моїх вуст, і я більше не змогла стримувати сльози. Аяда обійняла мене, змахнувши свою власну сльозу.

— Це жахливо, Айрі… Але все буде гаразд, от побачиш. Рейгар обов’язково згадає тебе. А якщо ні, — вона усміхнулася крізь сльози, — у нього теж є мітка. Він нікуди не дінеться. Закохається в тебе знову, якщо потрібно.

Її слова викликали в мене слабку усмішку, і на якусь мить біль трохи відступив.

— Дякую… — прошепотіла я, витираючи сльози. — А ти? Що в тебе з Іріаном, Ає? Я бачила, як він на тебе дивився.

Аяда зітхнула й сумно усміхнулася.

— Ох, це довга історія… Виявляється, він мій шинталь. Мій обраний. Якось він викликав мене до свого кабінету і сказав, що відчув у мені свою істинну, але не так сильно, як би мало бути. Він не був певен.

— Ого, — сказала я, взявши Аяду за руку. Я знаю, як їй було важко, адже вона дуже переживала, через перенесену колись хворобу.

— А я тоді розповіла йому про свою хворобу — «місячну сплячку». Він спокійно вислухав і сказав: «Шкода, але наразі я не шукаю серйозних стосунків. Тому пропоную триматися якомога далі одне від одного».

— Що?! От же гад! — обурено вигукнула я. — І що ти?

Аяда пирхнула з мого обурення і продовжила:

— А що я? Спочатку засмутилася, плакала. Він просто не розумів, що для мене це не лише кохання-зітхання, це життя моєї вовчиці… А потім психонула, почала зустрічатися з Астаром. Ну а що? Я думала, що це допоможе мені відволіктися від думок про нього і його вчинок.

— Допомогло? — вигнула я брову, усміхаючись.

— Ні, не допомогло, — зітхнула Аяда. — Але після того, що сталося в підземеллі, — продовжила вона, — Іріан прийшов із вибаченнями. Сказав, що шкодує і що хоче стати моїм шинталь, моїм обраним. Але я не можу так просто це прийняти. Він зробив мені дуже боляче тоді. І я не можу одразу погодитися.

Я взяла її руку у свою і ніжно стиснула.

— Я розумію тепер, як боляче, коли твій чоловік не хоче бути з тобою. Але подумай, може варто дати йому шанс?

— Можливо. Але я не іграшка, не хочу, щоб він користувався мною. Хочу беру, хочу відкидаю. Іріану треба буде постаратися, щоб знову завоювати мою довіру, — зітхнула Аяда і прикрила очі.

— Я втомила тебе своїми розмовами?

— Ні, я рада, що з тобою все в порядку. Просто, ще не відійшла від пригод у підземеллі.

Ми сиділи поруч ще кілька хвилин у тиші, просто відчуваючи присутність одна одної, поки не прийшла медсестра, щоб дати Аяді ліки.

— Добре, я піду. Сьогодні мене виписують, але я буду тебе навідувати. — Я обійняла Аяду й попрямувала на вихід.

У дверях зіштовхнулася з ректором.

— Айрелло, з тобою хоче поговорити Рейгар, ходімо, я проведу.

— Добре, ідемо.

Мене трохи бентежила компанія ректора, я не знала, як зараз до нього звертатися. Поки я обдумувала, він заговорив:

— Розкажи мені, будь ласка, як ви опинилися в підземеллі та що тобі відомо про Моргана Кристофа.

Я розповіла, що до нас підійшов той хлопець — Зейн, як назвав його ректор. Що він підкорив Аяду, але на мене чари не подіяли. Тоді Зейн погрозами змусив мене йти за ним. Потім розповіла історію Моргана, позашлюбного сина Тароса Гелланта, про його мрію панувати над усіма людьми та нелюдами.

— Зрозуміло, — простягнув ректор. — Поки що ти єдина, кому він розповів про свої амбіції. Зараз він мовчить, але я переживаю, що це ще не кінець. Ви обидва, як я зрозумів, повʼязані з Гримуаром, не певен, що його стримають звичайні антимагічні кайданки.

— Можливо, я поговорю з ним? — невпевнено запитала.

— Не знаю, Айрелло. Це надто небезпечно, не думаю, що Рейгар дозволить піддавати тебе небезпеці.

Коли почула про це, то серце проштрикнуло болем.

— Він мене не памʼятає, йому все одно, — пробубніла собі під ніс.

— Не кажи так, — ми зупинилися біля дверей і ректор обережно взяв мене за плечі й розвернув обличчям до себе. — Його дуже мучить те, що він тебе не памʼятає. Він розповів мені про це. І, повір, коли він говорить про тебе, у його очах є багато чого, але точно не байдужість. Ми обовʼязково зʼясуємо, що за закляття використала Ліора. Для нелюда його обрана — це більше ніж кохана, — сказав ректор.

«Угу, чому ж тоді ти відмовився від своєї?» — подумала я.

Коли пройшла в палату Рейгара, я з надією подивилася на нього, раптом він усе згадав. Але ні, він тільки похитав головою. Запитав мене про самопочуття, а потім розпитував про Ліору. Я розказувала й мені нестерпно хотілося пригорнутися до нього, поцілувати, обійняти, а не сидіти на стільці й бути такою далекою від нього.

Він розпитував про перстень, що подарував мені та попросив його роздивитися ближче.

— Я не можу його зняти, — опустила голову, потім глянула Рейгарові в очі і продовжила: — Якщо я його зніму, то буду беззахисна перед Гримуаром і мене накриють наслідки проведеного ритуалу, тому ти заборонив мені знімати перстень.

Він кілька секунд роздумував, а потім попросив сісти ближче до нього, щоб роздивитися артефакт на моїй руці. Коли наблизилася до нього і він узяв мою руку у свою, я ледь не задихнулася від емоцій, що наринули. Було так приємно відчувати тепло його долоні, його ніжні пальці. Усе було так, наче не було Ліори та її підступного закляття. Хотілося прямо зараз накрити його вуста своїми, огорнути своїм коханням і дарувати ніжність.

Коли Рейгар виявив маячок, я спочатку здивувалася, а потім зраділа.

— Добре… добре, що там є маячок, і завдяки йому ти зміг мене знайти, — я зітхнула і відвернулася, намагаючись непомітно змахнути сльозу.

Було страшно подумати, якби цього маячку не було й Рейгар мене не знайшов… Поки прокручувала в голові нерадісні думки, відчула, як Рейгар укладає мене в обійми й заспокійливо погладжує по спині. Як же затишно бути в кільці його рук і відчувати тепло мужнього тіла.

Коли Рейгар покликав Іріана, я хотіла відсторонитися, але він не дав.

— Посидь так ще трошки, — прошепотів він і заглянув мені у вічі.

Я кивнула і слухала розмову ректора й мого коханого. Вислухавши все, що Рейгар дізнався від мене, Іріан пообіцяв, що проведе допит і розповість нам новини. Побажав нам гарного дня та покинув палату.

Рейгар розповідав мені те, що дізнався від ректора про зниклих адептів. Вони живі, але троє з них спустошені повністю, і навряд їм вдасться відновити резерв. Я теж цього боялася, чим і поділилася з Рейгаром.

— Все буде добре, Карамелько.

— Що? — я різко скинула голову, ледве не вдаривши Рейгара по підборіддю. — Як ти мене назвав?

Рейгар поглянув на мене здивовано й повільно відповів:

— Карамелька… ти пахнеш карамеллю, тобі не подобається?

— Ти називав мене так весь час… — заплющила очі, намагаючись не заплакати.

Рейгар обійняв мене, і прошепотів:

— Не плач, будь ласка, не плач, Айрі. Мені боляче дивитися на твої сльози. Хоч я і не памʼятаю почуттів, що були, але я не відмовляюся від тебе. Мені з тобою добре і я хочу, щоб наші стосунки продовжувалися, хочу бути з тобою, цілувати тебе. Я відчуваю, що ти моя людина. Навіть якщо немає того зв’язку, як з істинною парою, я хочу тебе.

Його слова розчулили мене до сліз. Він не пам’ятав, нас як пару, але його душа все ще тягнулася до мене. Я більше не могла стримуватися. Мене переповнювали емоції.

Я притягнула його обличчя ближче й поцілувала першою. Це був не просто поцілунок. Це був вибух усіх моїх почуттів — болю, надії, кохання, втрати. Його губи були такими знайомими й теплими. Спочатку він відповів на мій поцілунок ніжно, потім його дотики стали більш пристрасними, руки почали міцніше притискати мене. Його подих збився, і в цю мить я зрозуміла — навіть якщо він цього не пам’ятає, його серце відчуває мене, так само як колись.

— Рейгаре… — прошепотіла я, коли відірвалася від нього, заглядаючи в його очі, затуманені пристрастю. — Ми знайдемо шлях повернути все. Я нікуди не подінусь.

Його рука м’яко торкнулася моєї щоки, а погляд став теплим і ніжним.

— Айрі, — промовив він із легким усміхом. — Ми впораємося. Я відчуваю це.