Раді Вас бачити!

Айрелла

Ми заснули майже під ранок, і не зважаючи на це, я прокинулася раніше за Рейгара. Прокинулася і просто лежала, дивлячись на нього, як він спокійно спить поруч. Його обличчя було розслабленим, без напруги чи тривоги, яку я бачила останніми днями. Простягнула руку, щоб торкнутися його щоки, відчувши приємне тепло його шкіри.

Мені було добре з ним, хоч він і не пам’ятав усіх деталей наших стосунків. Не говорив про кохання, не згадував минуле, але його турбота, його присутність — усе це було для мене важливим. Його руки, його губи, його пестощі — це стало для мене чимось незамінним.

Я кохала його, попри все. І це почуття було сильнішим за будь-які сумніви чи страхи. Він не пам’ятав, але був зі мною, поруч, і я вірила, що наше кохання переможе всі труднощі.

Ми з Рейгаром вирішили, що перед ритуалом потрібно навідатися до моїх батьків. Я сподівалася дізнатися більше про свого предка, Таеліса Гелланта, і, можливо, отримати якусь інформацію про Тароса та його сина. Але ще більше мене турбувало, як тримати все в секреті. Рейгар не поділяв мого ентузіазму щодо цієї ідеї.

— Ти не можеш приховувати таку важливу інформацію від своїх батьків, — різко промовив він, коли ми вийшли з порталу біля будинку. — Вони мають знати, що відбувається. Це стосується і їхньої безпеки.

— Я не хочу їх лякати, — відповіла я, стримуючи хвилювання. — Вони вже достатньо хвилюються через мене. Якби ти знав, як мама реагує на будь-яку новину з Академії…

— Айрелло, це не просто новина з Академії. Це загроза, — наполягав Рейгар. — Якщо ми не зупинимо це зараз, це може зачепити кожного у Феранії, включно з твоїми батьками.

Я намагалася не піддаватися його аргументам, але в глибині душі знала, що він має рацію. Попри це, я не була готова розповідати батькам усе, що відбувається.

Поки ми сперечалися, двері будинку відчинилися, на порозі зʼявилася здивована мама.

— Айрі, Рейгаре, — сплеснула руками мама, — який сюрприз, я так рада вас бачити, проходьте.

Мама усміхалася, поки ми заходили в дім, а потім обійняла нас по черзі.

— Я так скучила, дитинко, — промовляла мама до мене, — Любий, до нас завітала наша доня.

— Я теж, мам, скучила за вами, — натягнуто усміхнулася.

Мені не хотілося їх обманювати, але й лякати я теж не хотіла. Я наївно сподівалася, що ритуал пройде без будь-яких сюрпризів.

Мама запросила нас до вітальні, де сидів тато. Він піднявся нам на зустріч, тепло обійняв мене, привітався з Рейгаром, поглядаючи на мене із цікавістю. Він завжди був проникливим, і зараз я відчула його уважний погляд. Ми сіли на диван, і після кількох хвилин розпитувань про справи в Академії я вирішила, що настав час перейти до головного.

— Тату, — почала я, нервово крутячи перстень на пальці, — що ти знаєш про Таеліса Гелланта?

Тато зупинився, дивлячись на мене із цікавістю і, можливо, здивуванням.

— Таеліс Геллант? — він насупився. — Навіщо тобі це?

— Нам дали завдання в Академії — дослідити рід, його вплив на розвиток магії. Я випадково натрапила на його ім’я в архівах. Чи знаєш ти про нього більше?

— Таеліс був дивним чоловіком, — тато схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку стільця. — Його вважали несповна розуму. Фанатик, одержимий своїми дослідженнями. Він мріяв створити щось неймовірне, але більшість вважала його навіженим ученим. Те, що він створював — ніхто не вірив, що це може бути щось значуще.

— А ти чув щось про… Чорний Гримуар? — запитала я, намагаючись, щоб голос не затремтів.

Тато напружився, а мама подивилася на мене, здавалося, навіть із легким страхом.

— Лише чутки, Айрі. Щось говорили про небезпечний артефакт, пов’язаний із темною магією, але я завжди вважав це вигадками. Начебто, Таеліс, намагався створити щось таке, скоріше за все, зазнав невдачі.

Він дивився на мене з підозрою, помітивши мою нервозність.

— А чому ти питаєш?

Перш ніж Рейгар встиг щось сказати, я швидко перебила його:

— Це просто завдання, тату, — пробубніла я, намагаючись не видати хвилювання. — Від нас вимагають зібрати якомога більше інформації.

Тато не здавався. Його погляд став ще більш зосередженим.

— А Тарос Геллант? Ти щось про нього знаєш? — запитала я, наче, між іншим.

Тато на хвилину задумався.

— Тарос… — він нахмурився. — Здається, це був хтось із бічної гілки роду, але нічого особливого я про нього не знаю.

— М-м-м, зрозуміло, — простягла я.

Мама дивилася на мене з тривогою.

— Айрелло, усе добре? Ти ж знаєш, що завжди можеш розказати нам правду.

— Все чудово, мамо, — швидко відповіла я, підводячись. — Нам час повертатися. Я приїду на канікули і все розповім, гаразд?

Мама обійняла мене, але я відчула, що вона все ще хвилюється. Тато теж дивився на мене пильно, наче намагаючись розгадати таємницю, якою я з ним не поділилася.

Ми швидко попрощалися. Уже на вулиці, коли ми залишили будинок позаду, Рейгар зупинився і злегка покрутив головою.

— Айрелло, це було нерозумно, — сказав він, стискаючи щелепи. — Вони мають знати правду. Якщо щось піде не так, вони тобі не пробачать.

— Я не могла цього зробити, Рейгаре, — тихо відповіла я. — Вони вже занадто хвилюються через мене.

— І це виправдання? — він зупинився і повернувся до мене, його погляд став ще більш напруженим. — Ми не граємося в гру. Це реальність, де кожен крок може призвести до катастрофи.

— Я знаю, — відповіла я. Почувши тремтіння власного голосу, скривилася. — Але я хочу захистити їх. Спочатку ми маємо розібратися з Гримуаром.

Він на мить замовк, його очі пильно дивилися на мене.

— Сподіваюся, ти розумієш, на що йдеш, — сказав він та відкрив портал.

Ми повернулися до Академії, я хотіла провідати Аяду, перш ніж, можливо, втрачу себе.

Коли зазирнули до палати, біля Аяди знову сидів ректор. Він їй щось казав, а Аяда сиділа з підтиснутими губами та не дивилася на нього.

— Тук-тук, привіт. Ми невчасно? — подивилася на Аяду, очі якої засвітилися, коли вона побачила нас із Рейгаром.

— Привіт, рада вас бачити, проходьте. А лір-ректор уже іде, — натиснула інтонацією вовчиця та подивилася на Іріана.

Він, скрегочучи зубами, підвівся і промовив:

— Я ще зайду.

На що Аяда закотила очі та відвернулася.

— Айрі, я поговорю з Іріаном, — прошепотів мені Рейгар.

Вони з Іріаном вийшли, а я підійшла до Аяди й обійняла її.

— Ти як?

— Нормально, мене мають виписати з дня на день. Мені пощастило, що вони не встигли лишити мене без магії. Просканували все тіло, подивилися, чи залишив ментальний вплив якісь сліди. Якби не Іріан, уже б давно була в гуртожитку, — закотила очі Аяда. — Мене, на відміну від тебе, не використовували в ритуалі, але він поставив на вуха всіх цілителів.

— Він піклується про тебе.

— Ага, — зітхнула Аяда, — то діла не було до своєї шинталь, то не відходить ні на крок.

— Але ж тобі подобається його турбота?

— Не знаю Айрі, інколи він буває таким нестерпним. Вирішив, що може мною командувати.

— Ви з усім впораєтеся, якщо будете розмовляти один з одним.

— Угу, — пробубніла Аяда.

Ми ще трохи пообговорювали чоловіків. Я розповіла, про те, що задумала Ліора, як хотіла забрати Рейгара собі.

— Як думаєш, чому закляття не подіяло? — запитала подруга.

— Не знаю, — знизала плечима. — Можливо через те, що мітка проявилася повністю, можливо — через закріплений звʼязок, а можливо допомогло благословіння Каліона.

— А, можливо, і все це повпливало. У будь-якому випадку добре, що в цього стерва нічого не вийшло, — підсумувала Аяда.

— Так, — зітхнула я. — Не знаю, як я пережила це, якби їй усе вдалося. У мене розбилося серце, коли він опритомнів і не впізнав мене.

— Все буде добре, — запевнили ми одна одну та перевели тему на розмови про сесію та канікули.

До палати зайшли цілителі, а за ними я побачила Рейгара.

— Гаразд, відпочивай. Сподіваюся тебе скоро відпустять, — підбадьорливо усміхнулася Аяді та попрямувала до мого коханого.

— Пообідаємо? — запитав Рейгар.

— Я кивнула, — складалося враження, що Рейгар відтягує мить, коли мені доведеться зняти перстень і поринути у вир небезпечних знань.

Але це все ж таки сталося. Ми розмістилися у вітальні Рейгара.

— Ти впевнена? — запитав він, стоячи поруч зі мною. Його обличчя було серйозним, але в його погляді я бачила тривогу.

— Так, — я вдихнула глибоко. — Це єдиний спосіб.

— Тоді зробімо це разом, — він присів на диван і потягнув мене за собою, міцно обіймаючи.

Я поцілувала його, запевнивши, що все буде гаразд і на видиху зняла перстень. Мою голову немов стиснули лещатами, спочатку я відчула неймовірний біль, купу голосів роїлися, немов мухи, я мимоволі застогнала й одразу відчула дотик металу до пальця.

— Айрі, з тобою все в порядку? — з тривогою запитав Рейгар.

— Все нормально, — прохрипіла я.

Рейгар подав мені воду, я зробила маленький ковток, трохи віддихалася та кивнула. Перстень знову зіслизнув із пальця, і я занурилася в чорний туман, що обволікав мої думки. Я змушувала себе зосередитися на головному — дізнатися, як знищити цю книгу.

Не знаю, скільки підходів ми зробили, але голова паморочилася від знань, які линули звідусіль.

— Останній раз, Айрі. Ти виснажена, — пригорнув мене Рейгар та пригорнув до себе.

— Все нормально, я хочу швидше із цим покінчити, — змучено усміхнулася та пригорнулася до Рейгара.

Темрява знову поглинула мене, здавалося, що в цьому хаосі знань не буде потрібних, але все ж я змогла їх відшукати. Спочатку це були розрізнені шматки, котрі потім склалися в одне ціле.

— Я знайшла, — видихнула, ледь відчувши холод персня на пальці. — Ми зможемо знищити Гримуар, але нам потрібно до ректора.

Я розповіла Рейгару суть ритуалу, він уважно вислухав, а потім промовив:

— Айрі, ти виснажена, тобі потрібно відпочити. Усе завтра.

Рейгар загорнув мене у свої обійми, даруючи тепло та затишок. Потім напоїв мене гарячим чаєм, а згодом я незчулася, як заснула.

* * *

Зустрівшись із ректором і розповівши суть ритуалу, ми домовилися, що проведемо його у вихідні. Лікування допомогло й мій резерв відновився доволі швидко.

Аяду нарешті виписали, ми сиділи в гуртожитку та теревенили. Я розповіла їй про ритуал.

— Це небезпечно, Айрі, — обійняла мене вовчиця. — Я буду хвилюватися за тебе.

— Все буде добре, Аядо, — ми маємо це зробити.

Дні до ритуалу знищення пролетіли непомітно, й ось уже ми прямуємо до підземного залу, де знаходилася Печатка, що стримує тварюк Безодні. Це місце відчувалося надзвичайно давнім і потужним. Повітря навколо нас вібрувало магією, а на стінах світилися руни, які утримували рівновагу між світлом і темрявою.

— Почнемо, — прошепотів Рейгар, підходячи до Артефакту Світла, який яскраво сяяв, стоячи в середині Печатки.

Сама Печатка розміщувалася на підлозі та була, немов вирізьблена в ній. Вона була кілька метрів у діаметрі та переливалася срібним блиском магічних рун та осяювала простір навколо. Повітря над Печаткою, здавалося, бриніло силою, неначе магія тут була настільки концентрованою, що торкалася кожної частинки простору.

Я розмістила Гримуар у центрі Печатки, біля Артефакту Світла й ми почали ритуал. Зосередилася, відчуваючи, як мої сили стихій — повітря і вогню — завирували всередині мене. Рейгар почав використовувати свою магію, створюючи зв’язок між нами, необхідний для ритуалу. Наші енергії злилися, сплітаючись у єдине ціле, я відчула, як магія Печатки почала вирувати навколо нас.

— Нам треба пропустити наші сили через Артефакт Світла, — сказала я, поглянувши на Гримуар, що лежав у центрі.

Ми почали промовляти стародавнє закляття. Наші голоси лунали в унісон, а магія навколо нас пульсувала та закручувалася все сильніше. Артефакт Світла спалахнув, випромінюючи потужні хвилі енергії, що почали руйнувати темну магію Чорного Гримуару.

Темрява пручалася, намагалася вирватися назовні, але Артефакт стримував її, поглинаючи темну енергію. Ми об’єднали всі наші сили, щоби протистояти цьому опору, і поступово книга почала втрачати свою силу. Чорний Гримуар затремтів, його сторінки запалали червоно-блакиним полум’ям, що випромінювалося від Артефакту Світла.

— Ще трохи, — прошепотів Рейгар, тримаючи потік магії стабільним.

Й ось, коли ми промовили фінальні слова ритуалу, Гримуар вибухнув у спалаху темної енергії. Вибух був такої сили, що на мить перед очима стало темно. Я не встояла і впала, боляче вдарившись плечем. Рейгар встиг відкрити портал, щоби перенести вибух у підвимір. Він зробив це в останню мить, але навіть так вибухова хвиля була настільки потужною, що вдарила по стінах підземелля.

— З тобою все гаразд, — занепокоєно промовив Рейгар, допомігши мені підвестися.

— Так, я в нормі. Трохи забилася, але все в порядку. А ти як? — обійняла Рейгара, що стирав піт із чола.

— Я теж у нормі.

— Нам вдалося, — видихнула я.

— Так, — сказав Рейгар, пригортаючи мене до себе.

— Коли дим від вибуху трохи розсіявся, ми озирнулися навколо. Усе начебто було гаразд. Підійшла ближче до Печатки та по спині прокотилася цівка холодного поту.

— Печатка, — прохрипіла я та вказала рукою на фрагмент Печатки, що не світився. Частина ліній ніби стерлася, і це було не надто добре.

— Печатка тріснула, — промовив Рейгар. — Треба повідомити ректора та інших.

Коли Іріан зайшов у залу, то його обличчя було напружене та зосереджене. Ми розповіли все, що відбулося тут під час ритуалу знищення.

— Це погано, що Печатка пошкоджена, — зітхнув Іріан. — До того ж Артефакт Світла вигорів. Тепер у мене додалося турбот.