Раді Вас бачити!

Айрелла

Стояла в обіймах Рейгара й не хотілося більше нічого, тільки відчувати на собі тепло його рук, чути стукіт серця і смакувати його поцілунки, але… Але потрібно йти на заняття.

— Не хочу тебе відпускати від себе, моя кохана. Я ладен був прибити Ліору за її витівку, — Рейгар важко зітхнув, трохи відсторонився, а потім узяв моє обличчя у свої долоні й повільно нахиляючись, наче давав змогу мені передумати, накрив мої губи своїми.

Цілував не поспішаючи, смакував мої губи, пив дихання. У цьому поцілунку відчувала всю його ніжність, турботу та кохання. Нехотя відсторонившись, Рейгар міцно обійняв і сказав:

— Я домовився за перепустку до закритої секції. Зустрінемося ввечері.

— Гаразд, — встала навшпиньки й коротко поцілувала його в губи. — Кохаю тебе.

— І я тебе кохаю, моя істаро.

Заняття пролетіли повз мене. Я знову і знову відлітала думками то до Рейгара, то до Чорного Гримуару. Мене мучили питання, чому він опинився в мене? Чому Рейгар не бачить, що написано в Гримуарі? І чи справдяться ці моторошні видіння.

Після занять поверталася до гуртожитку задумливою. Аяда сказала, що вона йде на побачення з Астаром і повернеться пізно, я ж сказала, що теж іду до Рейгара. З одного боку, мене мучила совість, що я не кажу всю правду подрузі, а з іншого — я боялася довіритися ще комусь.

До зустрічі з Рейгаром залишалося кілька годин, за які я намагалася зробити домашні завдання та трохи почитати.

Магіком озвався повідомленням. Рейгар уже чекав мене внизу.

Вдяглася в мʼякий вʼязаний костюм, бо вечори вже були прохолодними, розчесала волосся та попрямувала до виходу. У загальній вітальні стояла тиша, ні сусідки, ні Аяди не було. Гмикнула й подумала, що дуже вже загадкова дівчина живе з нами. Спустилася по сходах і вийшла на вулицю. Прохолодний вітерець заплутався в моєму волоссі. Вдихнула свіже повітря і наблизилася до Рейгара.

— Привіт, — обійняла його та потяглася до губ, залишаючи короткий поцілунок.

Мені ще ніяково було проявляти свої почуття і першою цілувати, але дивлячись на задоволеного Рейгара, намагалася робити так частіше.

— Привіт, Карамелько. Готова?

— Не знаю, — стенула я плечима. — Хотіла б я ніколи не натрапляти на цю книгу.

— Знаю мила, але тепер маємо дізнатися, як розірвати цей звʼязок, без шкоди для тебе.

Зайшли в бібліотеку, і Рейгар впевненим кроком попрямував вглиб. На зустріч нам вийшла ліра Ельміра.

— Вітаю, ліре дʼАррелю, адептко, — кивнула вона нам.

— Добрий вечір, ліро Ельміро. Ми в закриту секцію, ось допуск, — Рейгар показав мітку на запʼясті, на що бібліотекарка розгублено кліпала очима.

— Кхм… так… Прикладете мітку до необхідної руни, ви знаєте що робити, — махнула рукою і швидко покрокувала від нас.

— Дивна вона якась, — прошепотіла Рейгару.

— Та-а-ак, — задумливо простягнув Рейгар, — таке враження, що вона злякалася.

— Угу.

Ми підійшли до старих масивних деревʼяних дверей, що вели в закриту секцію. Рейгар притулив дозвільну мітку до руни і двері, засвітившись мʼяким світлом, відімкнулися.

Ми з Рейгаром обережно увійшли до закритої секції бібліотеки, де зберігалися рідкісні й заборонені тексти. Тут було тихо, лише одинокі артефакти освітлювали полиці, вкриті товстим шаром пилу. Цей розділ бібліотеки, вочевидь, відвідували рідко і від цього він здавався ще таємничішим. Я відчула легкий трепет у грудях, коли ми почали оглядати ряди книг.

— Якщо ми і знайдемо якісь згадки про Чорний Гримуар, то саме тут, — тихо промовив Рейгар, ковзаючи поглядом по важких фоліантах.

Я кивнула й ми розійшлися залою в пошуках. Я перебирала старі, пожовклі книги, сувої і фоліанти. Деякі з них виглядали настільки крихкими, що здавалося, торкнися їх — і вони розсиплються в порох. Але жоден із них не давав відповіді на наші питання.

Майже втратила надію, коли раптом моя рука зупинилася на невеликій, пошарпаній книзі. Точніше, це більше нагадувало товстий зошит, загублений серед інших важливіших фоліантів. Він був старим і потертим, сторінки — потріскані, ніби їх часто гортали. Я обережно взяла його до рук і відчула легкий магічний імпульс.

— Рейгаре, здається я дещо знайшла, — сказала я, показуючи йому зошит.

— Що це? — він наблизився до мене зі спини та заглянув через плече.

— Точно не знаю… — і розгорнула зошит.

Перед нами з’явилися старі сторінки, вкриті вицвілими чорнильними записами.

— Схоже на щоденник, — задумливо промовив Рейгар.

На першій сторінці було написане імʼя і дата: Таеліс Геллант, 824 рік.

— Геллант, — прохрипіла я, дивуючись. — Це ж… це ж наше прізвище. Ніколи раніше не чула його імені.

— Гм. Схоже, цей Таеліс міг бути з побічної гілки вашої родини. Можливо, про нього навмисно забули… або хтось не хотів, щоби про нього згадували, — повільно сказав Рейгар. — Подивімося, що він пише.

«Я працюю над створенням артефакту, здатного зберігати всю мою магію і знання для майбутніх поколінь. Якщо мій план вдасться, це відкриття змінить усе.»

Я продовжувала читати і з кожним рядком серце билося все частіше.

«Скільки б часу я не присвятив дослідженням, розумію, що для досконалості цього проєкту потрібно щось більше. Мої відкриття занадто важливі, щоб вони зникли разом зі мною, і я знайду спосіб зберегти їх назавжди.»

Акуратно перевернула сторінку і прочитала вголос:

— «Створення артефакту вимагає від мене ритуалу, яким я маю перенести частину своєї свідомості в предмет. Це складний процес, але це єдиний спосіб зберегти знання для нащадків. Немає іншого шляху. Жертва… жертва неминуча.»

Від прочитаного відчула, як волосся стає дибки й у животі скручується пружина.

— Жертва… — охриплим голосом промовила і глянула на Рейгара.

Він стояв насуплений і задумливий.

— Тут не сказано, яка має бути жертва, — промовив він. — Сподіваюся, що не людська.

— Це небезпечно, — прошепотіла я, перегортаючи сторінки. — Він грався із чимось дуже темним.

Рейгар кивнув, задумливо стискаючи руки.

— Частина свідомості? Це схоже на те, що ми підозрювали. Можливо, Чорний Гримуар — це саме той артефакт, який він створив і якщо це так, то зрозуміло, чому він обрав тебе.

Записи ставали дедалі тривожнішими. У щоденнику Таеліс описував свої дослідження темної магії.

«Темна магія не така страшна, як її малюють. Люди й нелюди просто бояться того, що не розуміють. Відкидаючи темну магію, вони закривають собі шлях до справжньої сили. Якщо знати, як її контролювати, вона стане найсильнішою зброєю. Я не відмовлюся від цих знань, навіть якщо мене вважатимуть зрадником.»

Записи набували все більш небезпечного характеру з кожною перегорнутою сторінкою. Таеліс Геллант вірив, що темна магія може бути корисною і що світ робить помилку, уникаючи її. Це викликало сироти, і я здригнулася, хоча в бібліотеці було тепло.

— Він був одержимий своєю ідеєю, — мовив Рейгар, обіймаючи мене. — Але темна магія… Це пояснює, чому Гримуар такий небезпечний.

Я перегорнула ще кілька сторінок і помітила щось дивне — записи різко обривалися. Останні сторінки були вирвані й залишився лише слід від грубого ривка.

— Дивися, — я показала порожнє місце Рейгару. — Хтось вирвав сторінки.

— Напевно, там було щось важливе, що не мало потрапити до рук інших, — він нахмурився, торкаючись залишків сторінок.

— Але що саме? І хто це зробив? — запитала я, розгублено перегортаючи решту зошита. Але більше там не було нічого.

Ми стояли мовчки, намагаючись осмислити те, що дізналися. Цей щоденник міг дати нам важливу зачіпку, але також залишив більше запитань, ніж відповідей. Хто або що було жертвою в ритуалі? І чи дійсно цей артефакт — Чорний Гримуар?

— Вже пізно, — промовив Рейгар, торкаючись моєї щоки, та ніжно заправляючи пасмо волосся, що вибилося. Прийдемо сюди ще, у мене доступ на місяць. Бачу, що ти втомилася.

Я зітхнула й кивнула, погодившись. Я дійсно втомилася і очі вже пекли від вчитування в старі сторінки.

— Так. Ходімо.

— Айрі, не сумуй. Карамелька, ми з усім впораємося.

— Дякую, Рейгаре. Якби не ти, не знаю, що б робила.

Ми поскладали фоліанти, вийшли із закритої секції. Рейгар замкнув двері й ми рушили на вихід. Бібліотека пустувала. Тільки ліра Ельміра дивилася на нас незадоволено.

— Добраніч, молоді люди, — невдоволено промовила бібліотекарка.

— Добраніч, — в унісон сказали ми.

— Дивно, вона була така мила, коли я приходила за підручниками, а зараз, наче підмінили.

— Хтозна, можливо особисті проблеми, — зітхнув Рейгар.

— Можливо.

На вулиці було вже холодно, осінь поступово відвойовувала свої права в літа. Я здригнулася і обхопила себе руками.

— Змерзла? — обійняв мене коханий.

— Угу, трошки. Але давай трохи подихаємо повітрям, голова болить.

Ми провели біля бібліотеки ще хвилин двадцять, аж поки я не почала тремтіти від холоду. Помітивши це, Рейгар повів мене геть.

— В гуртожиток? — запитав він.

— Угу. Шалено втомилася і хочу спати.

— Добре, але я б волів, щоб спала ти в моїх обіймах.

— Рейгаре, не бентеж мене, — легенько стукнула його в плече.

— Але ж це правда! — жартівливо обурився чоловік.

Перекидаючись словами й жартами, ми дійшли до гуртожитку. Під дверима прощалися парочки, поверталися адепти з прогулянки, загалом життя вирувало. А мені здавалося, що скоро станеться щось погане. Тривога стиснула груди й не давала спокійно дихати. Можливо, потрібно було дослухатися до Рейгара й піти з ним, але я хотіла обдумати все, що ми сьогодні дізналися.

— Добраніч, моя солодка Карамелько, — прошепотів Рейгар і поцілував мене. Він ніжно пестив мої губи, покусував їх і заманював мене в шалений вир насолоди.

Голова паморочилася, а всі погані думки вивітрилися під впливом поцілунку. Врешті чоловік відсторонився, тяжко дихаючи.

— Айрі, раптом що, ти знаєш, що завжди можеш на мене розраховувати.

— Так, коханий, дякую тобі за все. Добраніч, — поцілувала свого дракона та зайшла в будівлю.

Піднявшись у кімнату, зустріла Аяду у вітальні. Вона гортала якусь книгу, але погляд блукав по кімнаті, вовчиця була якоюсь задумливою.

— Привіт, що робиш? — запитала я та сіла поруч із нею.

— Та от, читаю.

— Ага, бачу я, як ти читаєш. Про що задумалася?

— Я почала зустрічатися з Астаром, — зітхнула Аяда. — І ми цілувалися сьогодні…

— І-і-і? Чому ти тоді сумуєш? Усе так погано?

— Та ні, не погано. Просто… не те. Він непоганий, не такий нахабний, як здався при першому знайомстві. Ми погуляли, він подарував квіти. Але розумієш, не тьохкає серденько, не прискорюється поряд із ним… якось усе прісно.

Я обійняла Аяду і якийсь час ми сиділи мовчки.

— А навіщо ти тоді пішла з ним на побачення? — порушила тишу перша.

— Мені набридло бути одній. Ти постійно з Рейгаром, інших подруг я не знайшла, тому от і вирішила… — опустила голову Аяда.

— Ну мила, — усміхнулася я. — Обіцяю, що наступні дні, буду з тобою.

— Добре, завтра вже мерколія — останній день занять. І після них я тебе забираю собі, — насупивши брови, сказала Аяда, а потім засміялася. Подруга стиснула мене в міцних обіймах у відповідь.

— Домовилися. Я в душ і спати, страшенно стомилася.

— Угу, — кивнула вовчиця.

— До речі, — обернулася я до неї, — ти давно бачила нашу сусідку?

Аяда на мить задумалася і відповіла:

— Та давненько. Треба буде навідатися до неї.

— Угу, треба, — зайшла до спальні, захопила рушник і попрямувала в душ.

Гарячі струмені води стікали по моєму тілу, змиваючи втому після довгого дня. Я стояла під душем, заплющивши очі й намагалася відпустити всі думки, що вирували в голові. Вода завжди заспокоювала мене, допомагала забути про проблеми, хоча б на мить. Але сьогодні це не спрацювало.

Краплі води стікали по плечах і спині, змиваючи бруд, але не могли змити те відчуття тягаря, що оселилося всередині після того, як ми з Рейгаром прочитали щоденник. Я намагалася не думати про це — не зараз. Я заслуговувала на мить спокою. Але думки, мов тіні, просочувалися крізь будь-які спроби їх позбутися.

Таеліс Геллант. Мій предок. Невже він створив такий страшний артефакт? Невже він пожертвував кимось або чимось, заради своїх амбіцій? Що чекає мене далі?

Холодок пробігав шкірою, коли я думала про майбутнє. Зараз воно здавалося напрочуд невизначеним.

— Айрі заспокойся, — прошепотіла сама собі і вимкнула воду.

Вийшла з душу, витерлася рушником, одягла піжаму та попрямувала в ліжко, щоб забутися бентежним сном.