Раді Вас бачити!

Айрелла

Рейгар узяв мене за руку і провів на простору галявину неподалік озера. Тут було так гарно, що аж дух захоплювало. Повірити не можу, що всього за секунду опинилася в іншій країні, за багато кілометрів від академії.

— Відійди трохи далі й нічого не бійся, це все ще буду я, — Рейгар нахилився і знову поцілував у щоку. Тілом пробігся табун мурах і серце закалатало від такого простого дотику.

Я відійшла й із цікавістю спостерігала за Рейгаром. Я вже здогадувалася, з ким він хотів мене познайомити.

Рейгар зробив крок назад і заплющив очі. Його обличчя стало зосередженим, а навколо нього почала кружляти легка хвиля магічної енергії. Затамувавши погляд спостерігала, як змінюється тіло мого дракона.

Чорна луска почала швидко покривати його шкіру, блискуча й міцна. Вона виглядала, як гладкий чорний панцир, але найбільше захоплення викликали червоні сполохи, що пробігали лускою, як живі язики полум’я. Я дивилася, як його тіло почало рости, розширюватися і ставати все більшим, допоки переді мною не постав величезний чорний дракон.

Його шкірясті крила розгорнулися з гучним тріском, кидаючи величезну тінь на галявину. Вони були масивні, але водночас виглядали напрочуд легкими, готовими підняти його в повітря в будь-який момент. На голові з’явилися два гребені, які підіймалися високо, як корона. Масивний хвіст із шипами на кінці, схожий на булаву, повільно розхитувався з боку в бік.

Він опустив голову, ніби запрошуючи мене підійти ближче. Я зробила крок уперед, і моє серце калатало в грудях. Мої ноги самі понесли мене до нього, до його величезної постаті. Я простягнула руку, не думаючи, і торкнулася його луски. Вона була теплою, майже гарячою, і під пальцями я відчула, як червоні сполохи пульсують, мов жива магія.

— Ти прекрасний, — прошепотіла я, дивлячись на нього.

Погладила його по морді, він поворухнувся, і його тіло зазвучало глибоким, низьким гулом, схожим на легкий гуркіт грому. Це не був рик, а ймовірніше задоволений звук, як муркотіння великого міракса, і це змусило мене усміхнутися. Я не відчувала страху, лише цілковите захоплення і подив.

«Яка ти гарна», — пролунало в моїй голові, і я сіпнулася від несподіванки.

— Р-рейгаре? Ми можемо спілкуватися подумки? — з легкою невірою запитала я.

«Поки що, ні. Ти можеш тільки чути мене у своїй голові. Мене й Рейгара.»

— А ти не Рейгар? — злегка ошелешено спитала я.

«Мене звати Рей, я дракон. Ми, ніби одне ціле, але кожен із нас має свою думку й імʼя», — намагався пояснити мені дракон.

— Зрозуміло-о-о, — простягла я. — Ти теж гарний, Рею.

«Дякую», — заворкотів дракон. — Я радий, що в нас така чудова істара. Гаразд, передаю слово Рейгару, — сказав дракон і затрясся з оглушливим риком.

«Він що, сміється?» — подумала я. Не знала, що дракони вміють сміятися в такому вигляді.

«Тепер ти подобаєшся моєму дракону ще більше», — подумки промовив Рейгар. — «Я запросив тебе не тільки на прогулянку озером та щоби познайомити з Реєм. Хочу політати з тобою. Ти як, не злякаєшся, Айрі?»

— Політати? — повільно промовила я. — Я ніколи не літала… але я хочу

Серце підстрибнуло й помчало галопом від передчуття.

«Залізай», — дракон опустив крило, щоб я забралася по ньому, немов по трапу. Тепер зрозуміло, навіщо потрібен зручний одяг. Я подумки похвалила себе, що вдягла штани, а не сукню.

Обережно вилізла на дракона, намагаючись не завдати йому неприємних відчуттів.

«Сідай на шию і не бійся, магія триматиме тебе», — промовив Рейгар.

— Добре.

Вмостилася дракону на шию і відчула, як мене оперезала магія, немов мотузка.

«Готова?»

— Так!

Дракон змахнув своїми великими крилами, відштовхнувся від землі лапами і злетів.

Вітер виривався з-під крил Рейгара, розвиваючи моє волосся навсібіч, коли ми піднялися в небо.

Я нахилилася ближче й погладила його луску, якою пробігали червоні сполохи вогняної магії. Вони мерехтіли й пульсували, ніби його тіло жило власним полум’ям. Це була неймовірна мить — бути тут, на його спині, високо над землею, серед хмар. Я відчувала кожен помах його величезних крил, кожен поштовх повітря, що підіймав нас усе вище й вище.

Вітер обдував моє обличчя, плутав волосся і змушував сльози котитися щоками, але це були сльози щастя. Озеро Мірраліс розкинулося далеко внизу, його вода виглядала, як рідке срібло, розлите між гірських вершин. Воно виблискувало на сонці, кидаючи яскраві відблиски, що вигравали на його поверхні, мов коштовне каміння. Я не могла стримати сміху, що виривався з моїх грудей. Це було неймовірне відчуття — вільне падіння, коли серце завмирає, а потім відновлює свій шалений ритм.

— Це неймовірно! — закричала я, перекрикуючи вітер, хоча сумнівалася, що він чув мене.

«Цілком згоден із тобою», — несподівано пролунав у моїй голові мʼякий голос Рейгара. — «Ніколи не відчуваєш свободу так, як під час польоту».

Він зробив різкий поворот, і ми злетіли ще вище, піднімаючись до самих вершин гір, що оточували озеро. Вони були вкриті білим снігом, їхні вершини сяяли на сонці, як діаманти. Навколо панувала тиша, яку порушував лише звук потужних ударів його крил. Відчувалося, ніби ми потрапили в інший світ — світ вітру, висоти й безмежної свободи.

Я притиснулася до його шиї, відчуваючи, як його тепле тіло пульсує під моїми закоцюблими пальцями. Тут набагато холодніше. Мимоволі здригнулася. Проте за мить усе змінилося — навколо мене виник теплий захисний щит, що оберігав від холоду та різких поривів вітру. Це був Рейгар — його магія дбала про мене навіть на цій суворій висоті.

— Яка краса! — видихнула я, милуючись краєвидом навколо. — Я не знала, що можливо відчувати себе настільки вільною!

Дракон нахилився вперед, і ми пішли в піке, стрімко летячи вниз. Наближаючись до землі, відчувала, як адреналін заповнює моє тіло, викликаючи радісний сміх, що вирвався з моїх грудей. Потім, за мить до того, як пірнути у воду, Рейгар різко злетів, і ми знову здійнялися в небо, залишивши позаду лише кола на поверхні озера.

Я не могла стримати сміху. Моє серце билося швидко, але не від страху, а від чистого захвату. Це було дивовижно — летіти на спині дракона, мого Рейгара, бачити світ із висоти, яку ніколи раніше не уявляла, відчувати його силу й міць під собою.

Він здійнявся ще вище, і ми опинилися між хмарами. Перевела погляд вниз, на світ під нами, і моє серце наповнилося любов’ю до цього місця, до цього світу, до нього.

— Дякую, — прошепотіла я, знаючи, що він відчує мої слова. — Дякую за цей момент, за цю мить щастя.

Він рикнув тихо, немов відповідаючи мені, і я знала, що він теж відчуває це. Ми були тут, разом. У цей момент, серед хмар і вітру, не було нічого важливішого, крім нашої близькості та п’янкої волі, від якої перехоплювало подих.

Ще трохи покружлявши над озером, ми приземлилися на тій же галявині, з якої злітали. Невидимі мотузки магії послабли. І я спустилася зі спини дракона. Торкнулася землі, ноги трохи підгиналися від адреналіну та незвичних відчуттів. Похитнулася і опинилася в тісних обіймах.

— Ти так швидко перекинувся, — обертаючись у колі його рук, тихенько промовила й підняла очі на нього. Було так дивно відчувати його обійми, дивитися на нього знизу вверх і бачити в його яскраво-блакитних очах ніжність і захват.

— Так, я можу управляти швидкістю обернення, — усміхнувся Рейгар, зняв зі щоки прядку волосся і ніжно заклав її за вухо. Трохи нахилившись, ласкаво провів пальцями по щоці, окреслив вилицю і дійшовши до губ зупинився. Я трохи розтулила вуста і важко задихала від його пестощів. Від цих майже невинних дотиків шкіра вкривалася сиротами, серце шалено калатало десь у горлі, а коліна зрадницьки підгиналися.

— Айрі, моя істаро, яка ти гарна… — шепотів мені на вушко Рейгар. — Можна я тебе поцілую? — запитав і подивився мені в очі.

У горлі пересохло від хвилювання, пульс зашкалював, ледве змогла вимовити коротке «Т-так» і для надійності кивнула головою.

Рейгар повільно нахилився, поцілував спочатку в щоку, потім знову в кутик губ, а потім… Потім торкнувся губами моїх вуст і почав ніжно пестити — спочатку захопив нижню губу, потім верхню, потім провів язиком по вустах, ніби прохаючи впустити його в середину. Трохи розтулила губи, і коли його язик торкнувся мого, я пропала… просто втонула в тих відчуттях, що дарував його поцілунок. Голова запаморочилася, серце вискакувало з грудей, а його руки все тісніше притискали мене до його тіла.

Пролунав тихий стогін. І лише за кілька митей зрозуміла, що він зірвався з моїх вуст.

Це безумство тривало ще кілька хвилин, потім Рейгар мʼяко відсторонився, розриваючи поцілунок. Обійняв мене, поцілував маківку і притулився чолом до мого чола. Він важко дихав, а я все ще відчувала, як мої вуста палають від його дотиків.

Я сховала розпашіле обличчя в нього на грудях та важко дихала, немов пробігла марафон. Його груди теж важко здіймалися, і я чула, як його серце швидко б’ється всередині.

— Все добре? — запитав він

— Так, дякую. Це… уперше… — видихнула я і несміливо глянула на нього, боячись, що в моїх очах зараз можна прочитати всі ті емоції, які я ледве стримувала.

— Айрі… — його голос став ще м’якшим, а в очах відбивалася ніжність. Він обійняв мене ще міцніше, ніби хотів захистити від усього світу. Ніжними дотиками погладжував мою спину, даючи відчуття затишку та захищеності.

Якийсь час я ще ніжилася в його обіймах, що зігрівали та заспокоювали мої розбурхані емоції після першого поцілунку. Глибоко вдихнула й підняла на нього очі.

— Ти не втомилася? Зголодніла? — почав засипати мене питаннями.

— Трохи, — відповіла одразу на два запитання.

— Гаразд. Тоді ходімо, нагодую тебе вечерею.

Чоловік змахнув рукою і відкрив портал, запрошуючи всередину. Ми вийшли в парку, де була наша перша прогулянка, і я зрозуміла, що ми перемістилися неподалік академії. Пройшли в ресторацію, де Рейгар заздалегідь замовив столик. Нас провели до столика, що стояв біля вікна в затишному куточку.

Рейгар відсунув стілець, допоміг мені сісти й розмістився навпроти. Одразу простягнув руку і зловив мою долоньку. Вона була така маленька проти його великої, трохи мозолистої чоловічої долоні. Ніжно провів великим пальцем, пестячи мою руку. А в мені знову підіймався той вулкан емоцій, що пробудився під час поцілунку, мого… нашого першого поцілунку.

За вікном уже почало сутеніти, коли ми завершили вечерю і треба було повертатися в гуртожиток. Треба, проте не надто хотілося…

Він знову провів мене під самі двері з номером двісті два… І, що дивно: парубкам заходити на жіночу половину не можна, а його пропускали без перешкод, про що я в нього й запитала.

— Рейгаре, а як так вийшло, що ти без перешкод проходиш у жіноче крило гуртожитку, хоча цього й не можна робити?

— М-м-м, хочеш, щоб я відкрив тобі всі секрети? — засміявся дракон і поглянув на мене з ніжністю.

— Угу, дуже хочу, — відповіла йому, усміхаючись.

— Ну добре, тільки не видавай мене, — змовницьки підморгнув він і схилився до мого вуха. — Я використав «відвід очей», тож нас ніхто не бачив, — і він легенько цьомнув мене в мочку.

— Рейгаре!

Він на мій вигук тільки заливисто розсміявся.

— Так не хочу тебе відпускати, але ти вже ледве на ногах стоїш. Як твоя мітка?

— Все добре. Уже майже не свербить. Після нашої прогулянки проявилася майже на чверть… — відповіла й накрила рукою місце, де вона розташовувалася.

— Добре, це добре. На добраніч, моя хороша, гарних тобі снів. Зустрінемося завтра, — нахилився і знову торкнувся моїх вуст у ніжному поцілунку. Він тривав недовго, проте будив у мені досі незвідані почуття.

— Добраніч, Рейгаре! — обійняла його і зникла за дверима кімнати.