Спочатку:
На сторінку книги
Айрелла
Рейгар повернувся, і його повернення викликало в мені двояке почуття. З одного боку, я була рада його бачити, бо страшенно скучила. З іншого — мене гризло відчуття провини, я боялася, що він виявить пропажу Гримуару й дізнається, що причиною цієї пропажі є я. Також у мене буде менше часу на дослідження книги, але зупинятися я не збиралася. Будь-що-будь, я дізнаюся, хто чинить зло в стінах Академії і не допущу зникнення нікого з адептів.
Сьогодні вихідний, тож під стінами гуртожитку на мене вже чекав Рейгар, який запропонував провести цей день разом і поснідати в місті. Я залюбки погодилася.
— Привіт, моя Карамелько… кохана, — згріб мене в оберемок Рейгар і заціловував мої вуста, шепотів слова зізнання в коханні, і те, як він шалено скучив.
Я плавилася в його обіймах і теж шепотіла у відповідь, що скучила.
— Більше ніколи не залишу тебе так надовго, якби не питання безпеки, нізащо б не поїхав.
Рейгар узяв мене за руку, підніс до губ та поцілував, потім переплів наші пальці й ми вирушили до міста.
— Що за питання безпеки? — із цікавістю зазирнула до його очей.
— Взагалі-то, це сюрприз, — усміхнувся мій дракон і похитав головою. — Я на радощах від зустрічі ледь не проговорився.
— М-м-м, тепер я буду тебе катувати, бо згораю від цікавості.
— Не вийде, Карамелька, я стійкий дракон.
— Навіть переді мною? — надула я губки, вдавано образившись.
— Перед тобою встояти набагато складніше, кохання моє, — сказав Рейгар і потягнув мене на себе, залишаючи на губах солодкий смак його поцілунку.
Снідали ми в ресторації, де було наше перше побачення. Цей день був наповнений поцілунками, жартами та теплими обіймами. Я гнала далеко від себе думки про Гримуар і вирішила, що обовʼязково зізнаюся Рейгарові про свій вчинок.
Уже сутеніло, ми повільно прогулювалися парком і зігрівали один одного поцілунками та обіймами.
— Шаленію від тебе, моя солодка Карамелько, моя істаро, найбажаніша жінка на всій Феранії. Ти погодишся провести цю ніч у моїх обіймах?
Я трохи злякано глянула на Рейгара, і він пригорнув мене до себе. А тоді тихенько сказав:
— Айрі, не бійся. Ми будемо тільки спати.
Він вдихав запах мого волосся і заспокійливо гладив по спині, а я трохи розслабилася в його обіймах. Тоді стала навшпиньки, обвила його шию руками й поцілувала, даючи мовчазну згоду заснути в теплих обіймах коханого дракона.
* * *
Останні кілька днів ми з Рейгаром проводили разом кожну вільну хвилину. Після навчання я всіма можливими способами намагалася відволікти його від думок про Гримуар. Зараз ця книга лежала в моїй спальні, і мене непокоїло, що він міг будь-якої миті дізнатися про її зникнення з трезору. Але замість того, щоб хвилюватися, я фокусувалася на нас. Кожен вечір ми проводили разом — медитували, тренувалися, цілувалися — і це давало мені коротке відчуття нормальності.
— Ти виглядаєш виснаженою, Айрі, — сказав він мені, коли ми закінчували чергову медитацію.
— Нічого страшного, просто багато навчання, — намагалася я відмахнутися, хоча знала, що це не так.
Ми знову тренувалися із посохом. Він обіймав мене ззаду, допомагаючи правильно тримати зброю, і кожен раз моє серце починало битися частіше.
— Ти молодець! Уже набагато краще справляєшся, — прошепотів він, торкаючись моєї шиї губами, коли ми закінчували вправу. Його дихання було теплим, і від цього по моєму тілу пробігла хвиля насолоди.
Я повільно повернула голову й наші губи зустрілися. Цей поцілунок був не таким, як попередні. У ньому вирувало більше пристрасті, більше бажання. Я забула про все на світі, коли його руки обійняли мене міцніше, притискаючи тісніше, і наші тіла злилися в танці емоцій і відчуттів. Ми не переходили межу, але з кожним днем наші пестощі ставали все відвертіше, поцілунки пристрасніше і тримати оборону ставало важче. Рейгар помаленьку привчав мене до своїх рук на моєму тілі й до відвертих торкань.
Одного вечора, коли ми сиділи разом на дивані, я помітила, що мітка на моєму лікті майже повністю проявилася.
— Подивися, — прошепотіла я, показуючи йому руку. — Вона майже завершена.
Його обличчя засяяло від радості. Він обережно провів кінчиками пальців по мітці, ніби боявся стерти її.
— Айрі, ще трохи, і я зможу назвати тебе своєю офіційною нареченою, — його голос тремтів від щастя, а в очах сяяли іскорки кохання.
Я засміялася, відчуваючи, як хвиля тепла огортає мене від його слів. Але глибоко всередині тривога знову підіймала свою голову. Гримуар усе ще лежав у моїй валізі й кожного дня він усе більше затягував мене у свої темні таємниці.
В один із таких вечорів ми сиділи на кухні після вечері, Рейгар раптом серйозно подивився на мене.
— Є дещо, про що я маю тобі розповісти, — сказав він, його голос став напруженим.
Страх прокотився моїми венами й різко видихнула.
— Щ-що сталося?
Рейгар узяв мене за руку і, трохи повагавшись, відповів:
— Перед своєю поїздкою я розповів Іріану про Гримуар, твої видіння і підозри щодо зникнення твоєї сусідки. Іріан ініціював розслідування і поділився першими результатами.
Рейгар зітхнув і міцніше стиснув мою руку.
— Дівчину звуть Матильда Уоррен і вона дійсно зникла. Її не бачили в академії понад два тижні. Вона була стипендіаткою.
— Стипендіаткою? — перепитала я, хоча вже знала відповідь.
— Так, — підтвердив він. — І вона не єдина. За останні кілька тижнів зникли ще троє адептів. Усі вони мали сильний магічний резерв. І всі — стипендіати.
Моя голова пішла обертом.
— Виходить… — прохрипіла я, — видіння почали справджуватися. Рейгаре… — подивилася злякано й мене почало трясти.
— Т-щ-щ, Карамелька, я з тобою, усе буде добре. Ми знайдемо їх. Скоріше за все вони на території Академії. І по тій інформації, що в нас є — хтось зі студентів замішаний у зникненнях.
— Чому ти так думаєш?
— Ваш комендант бачив якогось хлопця, який виходив того вечора, коли Матильду бачили востаннє. Парубок був у формі Академії, але згадати його вигляд він не зміг. І це насторожує.
Дивилася на Рейгара і страх заповнював кожну жилу, несучи із собою крижаний холод.
— Я розумію, це важко, — тихо промовив Рейгар, побачивши мою реакцію. — Але Іріан серйозно займається розслідуванням. Ми знайдемо їх.
Я кивнула, але всередині мене наростала паніка. Матильда, ці зникнення, видіння… усе це було просто жахливо й небезпечно.
— Іди до мене, Айрі, — простягнув коханий руку.
Я обійшла стіл і сіла до нього на коліна, набираючись сил і заспокоюючись у його обіймах. Рейгар міцно обіймав мене, а я схилила голову йому на груди і вдихала мій улюблений запах — запах мого коханого.
* * *
Другий місяць осені добігав кінця, а в Академії ставало ще тривожніше. За цей час виявлено зникнення ще двох адептів, знову стипендіатів. Наразі відомо про шістьох зниклих.
Ректор ходив темніше хмари й одного разу нас усіх зібрали у Великій Залі Аурельської Академії. Я здогадувалася, чому ми тут, але інші були напружені. Вони перешіптувалися, кидали стурбовані погляди один на одного, але ніхто не знав, що саме зараз почує.
— Ти знаєш, чому ми тут? — тихенько запитала Аяда.
— Здогадуюся, але послухаємо, що скаже ректор.
Лір келʼБлудрон стояв на підвищенні в центрі зали. Його обличчя було серйозним, навіть похмурим. Я помітила темні кола під його очима, немов він не спав кілька днів поспіль. У залі запанувала тиша, коли він заговорив.
— Вітаю вас, адепти та викладачі, — його голос прозвучав різко й чітко. — У нас виникла серйозна проблема. Останні кілька тижнів в Академії зникло шестеро адептів. Усі вони були стипендіатами.
Навколо мене почалися перешіптування. Хтось з адептів тихо зойкнув, інші почали переглядатися. Напруга росла, і в залі стало важко дихати.
— Ми не можемо зараз точно сказати, що сталося, але знаємо одне: ці зникнення не є випадковими, — продовжував ректор. — Ми розслідуємо це, але доти, поки не дізнаємося більше, я змушений вжити заходів для вашої безпеки.
Ректор зробив паузу, і я почула, як Аяда поруч зі мною важко зітхнула. Глянула на неї, але вона не зводила погляду з ректора, на її обличчі був якийсь дивний, непевний вираз. Чому вона так дивиться на нього?
— Усіх вас закликаю бути надзвичайно обережними, — продовжив лір келʼБлудрон. — Не ходіть по одному, краще пересуватися парами або навіть трійками. Чим більше вас буде, тим більше шанс, що ви будете в безпеці. Якщо маєте можливість повернутися додому на час розслідування, зробіть це. Тим, хто залишиться, я рекомендую не виходити зі своїх кімнат пізно. Ми вводимо комендантську годину із сьомої вечора, — у залі почулися обурені вигуки й несхвальні зітхання. — Адепти! Усе це я роблю задля вашої безпеки. Ви маєте це розуміти! — гаркнув ректор.
Ніколи не бачила його таким суворим. Він завжди був спокійним і зібраним, і ніколи не кричав.
Його слова звучали владно, але я бачила в його очах тривогу. Він намагався тримати ситуацію під контролем, але сам, здається, не до кінця розумів, із чим ми маємо справу.
У залі знову піднявся шум, адепти жваво обговорювали новини. Деякі виглядали нажаханими, інші — розлюченими. Але ніхто не залишився байдужим. Я теж відчувала, як тривога в мені наростає.
Аяда знову зітхнула, її погляд був спрямований на Іріана. Я не витримала.
— Що з тобою? — прошепотіла я, трохи нахилившись до неї. — Що це за зітхання?
Вона зустріла мій погляд, але в її очах я побачила щось дивне — не просто тривогу, а сум, захований у глибині очей.
— Розкажу пізніше, — ледь чутно відповіла вона, відвівши погляд.
Моє серце прискорило свій ритм. Що вона приховувала? Що вона знала? Я хотіла запитати більше, але в залі почали підійматися зі своїх місць адепти та викладачі, обговорюючи між собою те, що щойно стало відомо. Краєм ока помітила, що ректор теж кинув дивний погляд на нас, потім різко відвів очі і вийшов за двері.
Чим далі ми відходили від дверей зали, тим більше в мені зріла думка, що час діяти. Що не можна зволікати, інакше всі ці зникнення обернуться фатально.
— Ти йдеш у їдальню? — запитала Аяда, торкнувшись моєї руки.
— Що? — виринула я зі своїх думок і поглянула на неї. — Що ти казала?
— Кажу, у їдальню ідеш?
— Ні, щось не хочеться. Піду приляжу, щось мені не добре.
— Може сказати Рейгару?
— Ні, ні. Я полежу і все буде гаразд, — відвела погляд і пішла у свою кімнату, умовляючи себе, що я прийняла правильне рішення.
* * *
Моє серце билося прискорено, коли я стояла посеред кімнати, оточена пентаграмою, яку ретельно намалювала на підлозі. Руками вивела кожну руну так чітко, як тільки змогла. Це був Ритуал Відкриття свідомості із Чорного Гримуару, і я переконала себе, що це найбезпечніший з усіх ритуалів, які були в книзі. Я мусила дізнатися, хто являється мені у видіннях і хто стоїть за викраденнями адептів. Мені здавалося, що цей ритуал нарешті дасть мені відповіді.
Зітхнула, зняла подарований Рейгаром кулон і поклала його на стіл. Запалила свічки по кутах пентаграми і стала в її центрі, відчуваючи, як шепіт із книги заповнює кімнату, неначе його голос проникав у кожен куточок мого розуму. Гримуар лежав на столі переді мною, а на його сторінках мерехтіли дивні символи, які я тепер розуміла краще, ніж будь-коли раніше.
Я зібрала всі свої сили й почала промовляти слова:
— Магія древніх, відкрий мою свідомість. Дай мені доступ до знань, що були приховані. Розкрий таємниці, що заховані в темряві. Я закликаю силу всіх стихій, з’єднайте мою сутність із древніми знаннями…
Повітря навколо стало важким, немов огортало мене щільним коконом. Я відчула, як по тілу проходить магічна енергія, від якої шкіра пощипувала та вкривалася сиротами. Моє дихання стало частим, і на секунду мені здалося, що я торкаюся до чогось древнього, потужного, до самих основ магії. Усе тіло вирівнялося, натягнулося, як струна, від напруги, але я продовжувала.
— Відкрий мій розум, впусти істину в моє серце. Покажи мені те, що заховане за завісою часу. Хай знання проникнуть у мене й освітять темряву…
Повітря навколо мене пульсувало, здавалося, що простір ставав щільнішим. Я відчула, як із глибини свідомості починають з’являтися нові знання: ланцюги магічних формул, імена, яких я ніколи не чула, бачення давніх місць і подій. В голові запаморочилося, і все навколо стало мерехтіти. Я майже дісталася істини… майже…
Але раптом двері з гуркотом відчинилися. У кімнату увірвався Рейгар.
— Айрелло, ні! — його голос прорізав простір, немов грім серед ясного неба.
Я не встигла зреагувати. Він підскочив до мене, схопив у свої сильні руки й різко надів на мій палець перстень. Відчуття було таким, наче все навколо вибухнуло, а потім різко зупинилося. Вібрації в повітрі зникли. Моя голова прояснилася, а те, що щойно здавалося таким близьким, враз стало недосяжним.
