Раді Вас бачити!

Айрелла

Після насиченого дня в Академії ми з Аядою вирішили прогулятися містом. Я написала Рейгару, що сьогодні не піду в закриту секцію, натомість він сказав, що йому теж потрібно вирватися в Ауріган, і, скоріш за все, на вихідних ми теж не побачимося.

Сонце вже хилилося до горизонту, а вузькі вулиці міста навколо Академії заливалися теплим золотистим світлом. Тут завжди було жваво: маленькі крамнички, запахи випічки та спецій і люди, які насолоджувалися вечірньою прогулянкою. Нам теж треба було відволіктися від навчання.

— Я так рада, що ми вирвалися, — сказала Аяда, зітхнувши. — Сьогоднішні заняття висмоктали з мене всі сили.

— О-о, з мене теж, — простогнала я, дивлячись на неї. — Мозок просто кипить від усіх тих заклинань і теорій. Маємо право трохи відпочити.

Ми прогулювалися вуличками, насолоджуючись прохолодою вечора, аж поки Аяда не побачила крамницю з одягом.

— Ходімо, — потягнула мене. — Приміряємо нові сукні, а може й ще щось… для твого дракона прикупимо, — пограла бровами вовчиця.

— Але ж це жіноча крамниця, — зауважила я.

— Ну-у, — простягла Аяда, — і в жіночій можна знайти подаруночки для свого чоловіка, якщо ти розумієш про що я, — хитро усміхнулася перевертниця.

— Ой, та ну тебе, — відчула, що щоки запалали і стишила голос. — Ми тільки цілувалися і ще не…

Я замахала руками, щоб не казати цього в голос.

— Гаразд, гаразд, я зрозуміла, не треба так червоніти.

Я перебирала одяг, але так нічого підхожого собі не знайшла. Натомість Аяда побігла приміряти сукню.

— Ну як тобі? — вийшла з приміряльні та покрутилася навколо своєї осі вовчиця.

На ній була чорна шкіряна сукня по фігурі, а пишна спідниця до колін гарно підкреслювала округлі стегна та стрункі ноги Аяди.

— Ти цукерочка. Твій Астар буде в захваті.

— Ох, Астар, — зітхнула Аяда. — Ти нічого не купуєш? — зʼїхала з теми подруга.

— Щось нічого не прийшлося до смаку, ходімо далі.

Коли ми вийшли з магазину, Аяда хитро глянула на мене.

— Ну і як там справи з твоїм драконом? — підколола вона, не приховуючи цікавості. — Він уже навчився бути турботливим захисником, чи в тебе досі виникає бажання підсмажити йому хвоста якимось бойовим закляттям?

Я засміялася і похитала головою. Аяда, як завжди у своєму репертуарі.

— Він і справді дуже турботливий, — зізналася я. — Але іноді він настільки впевнений у своїх рішеннях, що мене це трохи бісить. Хоча… — я на секунду замовкла, згадавши, як танула в його обіймах після останнього заняття, — він завжди знаходить спосіб мене заспокоїти. І тоді всі роздратування просто випаровуються.

— Ага, я так і знала! — засміялася Аяда. — Дракони… завжди такі власники. Але, видно, тобі пощастило.

— Так, я кохаю його, а він кохає мене.

Аяда зітхнула і знову сумно усміхнулася.

— То ти розкажеш мені, що там з Астаром?

— А що з ним? Нормально все. Я ж уже казала, що вирішили зустрічатися і все таке. Ми просто приємно проводимо час. І він, і я знаємо, що це не на все життя. Він непоганий, турботливий, цікавий співрозмовник і цілується гарно, — засміялася Аяда.

— А ви тільки цілувалися? — понизила я голос, сподіваючись, що подруга зрозуміє мої натяки.

— Так, — ствердно хитнула головою вовчиця, — я ще не настільки втратила віру, що знайду свого шинталь, тож лягати в ліжко до першого зустрічного не планую, — трохи обурено сказала Аяда.

Я теж зізналася в дурниці, яку нещодавно втнула, щоправда, не стала пояснювати, чому насправді так вчинила.

— Ну ти даєш. А Рейгар молодець, не кожен стане відговорювати дівчину, якщо вона сама кидається на нього, — усміхнулася вовчиця. — Але знаєш, що мене більше турбує?

— Що?

— Мені здається… — вагаючись почала Аяда, — що хтось слідкує за мною. Останнім часом я відчула на собі дивні погляди в коридорах Академії. Може, я себе накручую, але нутром чую, що щось не так.

Я на мить замовкла, переварюючи її слова. Мене охопило легке занепокоєння.

— Ти не думаєш, що це може бути щось серйозне? — запитала я, розуміючи, що ми не можемо ігнорувати її відчуття.

— Не знаю, — зітхнула Аяда. — Можливо, це просто мої переживання. Але зараз… я просто хочу трохи розслабитися і не думати про це.

Я переживала за подругу, у світлі тих видінь, що посилав Гримуар, сподівалася, що її це не торкнеться і вона в безпеці. Потрібно розповісти Рейгару.

Кивнула, розуміючи, що ми обоє потребували цієї перерви.

— Тоді забудьмо про все це сьогодні, — промовила я, взявши її за руку. — Як щодо того, щоби піти й купити собі якусь прикрасу або що? Ти ж знаєш, як ці дрібнички підіймають настрій.

Обійшовши ще пару крамничок, ми з Аядою купили прикраси: вона брошку у вигляді вовка, а я — браслет, з маленькими золотими листочками, що ніжно мерехтіли на сонці.

Ми продовжували гуляти, милуючись вечірнім містом, і цей момент дав мені змогу відпочити від усіх занепокоєнь, які нагромаджувалися останнім часом. Інколи просто необхідно втекти від реальності, навіть якщо вона чекає за рогом.

Рейгар

Айрі написала, що хотіла провести час із подругою, а мені повідомили, що виникли проблеми з моїм замовленням. Погано, адже я думав, що вже вручу Айрі подарунок і додатково захищу від Гримуару.

Я відкрив портал і опинився в Пірінарі — місті, що розташоване на вершинах вулканічних гір, де повітря насичене вогнем та магією. Пірінар є осередком влади та сили драконів, його архітектура нагадує про давні часи й велику мудрість.

Пройшовшись вуличками столиці, я завернув до майстерні мого давнього знайомого Ренара Моркена — одного з найкращих артефакторів сучасності.

Штовхнув двері й опинився всередині. Дзвіночок, що висів на дверях, легким дзенькотом сповістив хазяїна цих володінь про мій прихід.

— Рейгаре, привіт! — почув я голос Ренара. Він підійшов до мене, витираючи руки ганчіркою. — Дякую, що зайшов.

Ми потисли руки й Ренар продовжив:

— Я вже майже завершив роботу над артефактом, що ти замовив, але хотів ще раз уточнити, які мають бути властивості в нього.

— Я ж тобі казав, що це має бути захисний артефакт для моєї істари, — зітхнув я. — Він має блокувати небажаний ментальний вплив. І, знаєш, я тут подумав… нехай буде маячок, щоб я завжди знав, де знаходиться моя обрана.

— Кхм. Не довіряєш своїй істарі? — із цікавістю глянув на мене чоловік.

— Ні, це для її безпеки, — підтиснув губи я. Сама думка про недовіру викликала в мене обурення.

— Отже, ментальний захист і маячок? Щось серйозне, якщо ти просиш про це. Що сталося?

Я вирішив не вдаватися в подробиці.

— Є річ, яка має потужний вплив на розум. Її силу важко контролювати. Я не можу ризикувати, щоб вона завдала шкоди.

— Гаразд, — сплеснув руками Ренар. — Для такого сильного захисту нам потрібен дуже специфічний камінь.

— Який саме? — запитав я, уже передчуваючи, що це не буде легко.

— Лунорит, — пояснив чоловік, зупиняючись на одному з креслень. — Це камінь, що має здатність посилювати розумові бар’єри. Він утримує зовнішній вплив на відстані, але одночасно дозволяє користувачеві зосередитися на внутрішньому «я», не відволікаючись на зовнішні фактори. Коли камінь обробляється і вплітається в артефакт, він може захищати від будь-якого ментального вторгнення, зокрема від навʼязливих думок і чужого впливу. Його можна знайти лише в Аркентарі.

— Аркентарі, — тихо повторив я, згадавши легенди про ті місця. Це були дикі землі, де навіть драконам доводилося бути обережними. — Розумію. Значить, мені доведеться туди вирушити.

Ренар поглянув на мене уважно, ніби зважував, наскільки я готовий до цього завдання.

— Це не просто рідкісний камінь. Лунорит ще й надзвичайно крихкий. Його важко видобути, не пошкодивши, але без нього наш артефакт не зможе працювати на повну силу. Якщо ти його дістанеш, я зможу створити такий захист, що ніщо не проб’ється крізь нього. Інший варіант — пошукати на чорному ринку, але це коштуватиме значно дорожче.

Кивнув, приймаючи рішення. Я не мав іншого вибору.

— Я відправлю своїх людей, щоби попитали за лунорит у чорних торговців, а сам вирушу в Аркентарі, — сказав я, підвівшись. — Нам потрібен цей лунорит, і я дістану його. Дякую, Ренаре. Я принесу камінь.

Він потиснув мою руку. Я вийшов із майстерні і глибоко вдихнув розжарене повітря Пірінару. Знову відкрив портал, цього разу в родовий маєток. Треба підготуватися до подорожі, попередити Айрі та Іріана, на випадок, якщо не встигну все зробити за вихідні і відправити когось на чорний ринок.

У маєтку мене зустріла тиша. Дивно, де всі? Батько вже передав мені повноваження в Раді, та й засідання ще не було. А матінка взагалі не була обтяжена роботою. Вона вела світське життя і часто бувала в гостях у поважних осіб Аурігану. Певно цього разу вмовила батька піти разом.

Пройшов у свій кабінет і викликав Кіліана — одного з моїх довірених людей.

— Викликали, ліре дʼАррелю? — у кімнату зайшов дракон, трохи молодший за мене, його світле волосся було скуйовджене, що додавало йому дивакуватого вигляду. Яскраві зелені очі блищали живим інтересом, а на обличчі грала усмішка, яка завжди приховувала легку іронію. Високий і стрункий, він мав трохи неохайний вигляд, але це лише підкреслювало його невимушеність.

— Привіт, Кіліане. У мене до тебе є справа.

І я коротко виклав йому суть і наказав відправлятися на чорний ринок прямо зараз. Якщо там не буде результату, доведеться мені відправитися в небезпечну подорож. А поки що, потрібно заглянути до батькової бібліотеки.

Зробивши собі на кухні легкий перекус, я відправився в бібліотеку. Батько був колекціонером, тому в нього можна було знайти безліч цікавих і рідкісних фоліантів.

* * *

Я вже кілька годин перегортав фоліант за фоліантом, сторінку за сторінкою, але нічого путнього не знаходив. Узяв черговий фоліант із полиці. Кинув око на назву. Гм… «Пророцтва». Що ж, почитаємо пророцтва. Проте сумніваюся, що це саме та книга, де я знайду всі відповіді на своє запитання.

Перегортав сторінку за сторінкою, як раптом вихопив слова: «Коли книга, сповнена пітьми, знайде нащадка свого творця».

Гм… Цікаво. Почав вчитуватися. З кожним рядком напруга наростала. Треба терміново показати це Айреллі. Тепер я ще більше впевнений, що їй необхідний захист. Знайти лунорит якнайшвидше — пріоритет номер один для мене!

Від роздумів мене відволік батько.

— Привіт сину. Не очікував тебе тут побачити.

— Привіт батьку.

Підійшов і міцно обійняв батька, поплескавши його по спині.

— Що привело тебе до батьківського дому? Я думав ти весь час приділяєш милуванню зі своєю істарою.

Трохи повагавшись, я вирішив розповісти батькові про Гримуар і його вплив на Айрі, а також показати те, що тільки-но знайшов.

— Присядьмо, розмова є, — показав я рукою на крісла, присів в одне з них і почав свою історію.

Вислухавши, батько поплескав мене по плечу і сказав:

— Це все дуже серйозно й тобі варто розповісти ректору, поки справа не зайшла занадто далеко. Із цим не жартують. А з каменем я допоможу тобі, ми ж сімʼя. Усе буде добре, мій хлопчику.