Раді Вас бачити!

Айрелла

Після лекції про магічних тварин та істот я повільно йшла коридором. Аяда знову кудись побігла, залишивши мене на самоті.

Лекція була цікавою, і я подумки ще перебирала інформацію про вальгарів. Ці дивовижні верхові істоти, що буди схожі на драконів, але не мали стихійної магії, мешкали на території демонів та драконів. Вони були напрочуд розумними й інколи дозволяли себе приручити магу або нелюду, стаючи їм вірним соратником. Але зробити це було вкрай нелегко. Вони відчували людей і тільки особа із чистими намірами та добрим серцем могла стати власником, або скоріше другом, вальгара. Якщо він обирає собі хазяїна, він стає його вірним другом і соратником на все життя. Вони не підкорюються наказам, але співпрацюють на рівних, розуміючи кожен рух свого партнера. Вальгари здатні спілкуватися телепатично зі своїми вершниками й часто стають на захист того, кого вони вважають своїм.

Я вже майже дійшла до наступної аудиторії, у мріях побачити хоч одного вальгара, коли шлях перегородила Ліора.

«Ну що вона знову хоче?» — подумки закотила очі й подивилася на неї.

Її погляд був холодним, губи злегка скривилися в підозрілій посмішці.

— Айрелла, — промовила вона, дивлячись на мене з явним презирством. — Ти насправді думаєш, що можеш бути для Рейгара хоч кимось? Це смішно. Він заслуговує набагато кращу супутницю по життю, ніж така нікчема, як ти.

Я відчула, як всередині мене підіймається хвиля обурення. Ліора вже не вперше намагалася похитнути мою впевненість. Руки мимоволі стислися в кулаки, а магія всередині завирувала.

«Спокійно, Айрі. Заспокойся. Дихай», — давала я собі настанови подумки й намагалася тримати магію під контролем.

— Ти справді віриш, що він твій істинний? — шипіла дракониця, підходячи ближче. — Це просто вигадки. Він покористується тобою і кине. Рейгар заслуговує на когось сильнішого, гарнішого, з впливового роду. На ту, хто має гарний потенціал магії і хто може нею користуватися, а не на якусь посередню магічку, — презирливо скривилася Ліора.

Серце закалатало, а на очі навернулися злі сльози. Я не могла показати своєї слабкості перед нахабною драконицею, хоча її слова боляче ранили, підриваючи мою впевненість у собі. І, хоч я і знала правду, бачила мітку і відношення Рейгара до мене, усе одно, інколи мене душили сумніви.

— Ліоро, — сказала я, намагаючись говорити рівним тоном, хоча всередині мене кипіло. — Те, що ти не віриш, не змінює того, що є. Нас із Рейгаром поєднала магія цього світу. І ти нічого не зміниш.

Ліора скривилася ще більше, її очі «заіскрили» від ненависті.

— Раз ти його істина, чого ж він нічого нікому не каже, а ви ховаєтеся по закутках Академії? — промовила вона з таким тріумфальним виразом обличчя, наче вже перемогла. Глянула на мене зверху вниз, не ховаючи своєї огиди.

— Скоро скаже, не переживай, — з упевненістю відказала я.

— Це не має значення. Він скоро збагне, що помилився. Ти нічого не варта. Ти не підходиш йому. Я зроблю все, щоб він це зрозумів, — вона наблизилася до мене настільки, що я відчула її дихання.

Моє серце закалатало ще сильніше, але цього разу не від страху чи сумнівів, а від люті. Я більше не могла стояти і слухати ці безпідставні образи.

— Ліоро, досить! — різко відповіла я, дивлячись прямо їй у вічі. — Скільки б ти не старалася, це нічого не змінить. Я його істара! І замість того, щоб витрачати час на боротьбу з тим, що вже не змінити, можливо, тобі варто змиритися і рухатися далі.

Вона замовкла, її очі на мить округлилися від несподіванки через мій різкий тон. Але потім вона знову підняла підборіддя, ніби я для неї нічого не значила.

— Побачимо, — прошипіла вона, різко розвернувшись і йдучи геть. А я залишилася стояти на місці, із серцем, що билося десь у скронях від злості.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Її слова не могли змінити того, що було між мною і Рейгаром, але все одно залишили неприємний посмак.

Видихнула й попрямувала далі на пари.

Наприкінці заняття отримала повідомлення від Рейгара, що він чекає мене на полігоні і я маю захопити посох. Завдяки заняттям я відчувала, що стала трохи більш витривалою, але посох… інколи він вводив мене в ступор. Я розуміла, що пройшло не так багато часу й у мене вже краще виходить із ним справлятися, але я і досі інколи не розуміла, чому магія обрала посох, а не якийсь кинджал чи меч. Він усе ж може завдати більше шкоди, ніж деревʼяна довга палиця.

— Айрі, ти зараз куди? — запитала Аяда, збираючи зошити й підручники в сумку.

— До Рейгара, — усміхнулася я. — На тренування.

— Ага-ага, на тренування, — підморгнула вовчиця.

— Ох, ти буваєш такою нестерпною, — засміялася я і штовхнула її в плече.

Краєм ока побачила перекошене обличчя Ліори. Намагалася не звертати на неї уваги, та все ж відчувала її злий погляд на собі час від часу.

Заскочила до гуртожитку, кинула сумку з підручниками на ліжко, перевдяглася в тренувальну форму та схопила посох. Треба придумати як його носити, щоб вивільнити руки.

Збігла сходами в низ і поквапилася на полігон. Я скучила за своїм істаром. Напевно він уже зачекався мене.

Забігла на полігон та зупинилася. Рейгар розминався біля манекена, завдаючи йому удари важким дворучним мечем. Його рухи аж ніяк не видавали, що меч важив багато. Він махав ним так вправно й так легко, наче то був не меч, а пірʼїнка. Я милувалася тим, як він вправно володів зброєю та своїм тілом.

— Привіт, — розтягнула губи в усмішці й підійшла ближче.

— Привіт, Карамелько, — мій дракон відкинув меч та згріб мене в обійми. Його губи торкнулися моїх у легкому привітальному поцілунку. Від цього доторку дрібні волоски на тілі стали сторчма, а пульс пришвидшився. Губи самі собою розтулилися, запрошуючи Рейгара до глибшого поцілунку. Проте, Рейгар зітхнув та розірвав поцілунок.

Він знехотя відсторонився від мене і сплеснув у долоні.

— Гаразд. До справи, — мовив Рейгар і ми почали тренування.

Воно тривало вже близько години. Посох відчувався звично в руках, але я все ще не могла до кінця зрозуміти, як правильно поєднувати його з магією. Рейгар спокійно стежив за кожним моїм рухом, час від часу поправляючи мене або показуючи нові комбінації.

— Посох — це не тільки інструмент для магії, — промовив він, проходячи за моєю спиною. — Він може бути знаряддям і без неї. Спочатку навчись керувати ним, як звичайною зброєю, а потім підключай магію.

Я кивнула, вирівняла дихання. Підняла посох, намагаючись повторити його рухи. Пальці стиснули держак, а магія трохи завирувала всередині, відповідаючи на кожен рух. Я розмахнулася, намагаючись уявити, що переді мною противник, але відчула, як посох трохи важчає в руках.

— Легше, — його голос знову пролунав за спиною, а потім я відчула, як він підходить ближче. — Відпусти напругу. Не намагайся зараз направляти магію.

Його руки м’яко обхопили мої зап’ястки, і я на мить затамувала подих. Рейгар обережно направив мої руки, показуючи правильну техніку.

— Бачиш? — тихо сказав він, нахилившись ближче. — Так краще, правда?

Його дотик був теплим, неваговим. Ми продовжили рухатися разом — він за моєю спиною, керуючи моїми руками. Його присутність заспокоювала, підкоряла мене з одного боку, а з іншого — я намагалася зосередитися на рухах та техніці, але його близькість пробуджувала в мені інші бажання.

— А тепер спробуй додати магію, — сказав він, випустивши мої руки, але залишившись поруч. — Зосередься на балансі, тонкою цівкою направляй магію всередину посоху. Почни з повітря.

Я зробила ще кілька рухів, обережно направляючи магію і це було краще, ніж до цього. Тіло почало відчувати посох, а не просто керувати ним. Несподівано позаду опинився Рейгар, поклавши руки на мої плечі. Потім провів по руках і обхопив талію, притискаючи мене ближче.

— Ти чудово справляєшся, — прошепотів він, нахилившись до мого вуха, і я знову затамувала подих. Його голос був низьким, з хриплими нотками, які виказували його бажання. Здалося, що повітря навколо наелектризувалося і забриніло. — Але знаєш, чого я насправді чекаю?

Я відчула, як його губи торкнулися моєї шиї, а серце в грудях почало калатати сильніше.

— Ч-чого? — прошепотіла я, намагаючись не розтектися калюжею від його близькості.

— Післязавтра, — відповів він, його голос став ніжним, — День Рівноваги. Я з нетерпінням чекаю того моменту, коли зможу перед усіма сказати, яка в мене чудова істара. Завдяки долі й Каліону, ти поруч зі мною. І я хочу, щоб усі це знали.

Його слова викликали в мене теплу хвилю всередині. Моя рука трохи здригнулася на посоху, більше не в змозі концентруватися на тренуванні. Його обійми стали міцнішими, а серце калатало так, ніби збиралося вистрибнути з грудей.

— І я чекаю, — зізналася я тихо, відчуваючи, як мої щоки починають палахкотіти. — Але зараз… важко зосередитися.

Рейгар тихо засміявся і я відчула, як він обережно повернув мене до себе обличчям.

— А хто каже, що потрібно? — запитав він, дивлячись на мене лагідно і якось ласо, а в очах стрибали бісики.

— Ходімо вечеряти, — прошепотів мені в губи та відкрив у портал. А потім нахилився і підхопив мене на руки.

Уже у вирві порталу відчула, як його губи накрили мої в пристрасному поцілунку.

Рейгар

Я цілував її солодкі вуста і втрачав здоровий глузд. Ми були знайомі трохи більше двох тижнів, а здавалося наче я знаю її цілу вічність. Вийшов із порталу у вітальні й поклав Айрі на диван, накриваючи своїм тілом.

Опустився поцілунками до шиї, цілував ключицю, вогонь вирував у крові, дракон всередині підбурював до дій, вимагаючи закріпити зв’язок з істарою. Перед очима трохи попливло, коли почув як із вуст Айрі зірвався тихий стогін насолоди. Я шарив руками по її тілу, уже задер футболку, провів рукою по оголеному животу і відчув як напружилася моя дівчинка.

— Рейгаре…

З великим зусиллям змусив себе зупинитися і звільнити Айрі від свого тіла. Сів на диван, відсапуючись. Підняв погляд на дівчину, вона здавалася трохи переляканою і квапливо поправляла одяг на собі.

— Вибач. Я трохи захопився, — узяв її тремтячу долоньку у свою і погладив тонкі пальчики. — Я нічого не зроблю без твоєї згоди. Ти завжди зможеш мене зупинити, навіть якщо спочатку сказала «так». Чуєш, Айрі. — Взяв її обличчя в долоні й зазирнув у вічі. — Я ніколи навмисне тебе не скривджу. Ти для мене найбільша цінність. Я кохаю тебе, — вкотре повторив слова зізнання.

Айрелла зітхнула й розслабилася.

— Я теж… здається… кохаю тебе… — ледь чутно прошепотіла моя істара.

Мене наче блискавка пронизала від цих слів. Я настільки не очікував їх почути від неї зараз, що перші кілька секунд впав у ступор і дивився на неї широко розплющеними очима. Потім зробив глибокий вдих і обійняв її.

— Дякую, — прошепотів. — Дякую, що ти в мене є.