Спочатку:
На сторінку книги
Айрелла
Я вже збиралася відкласти її, як раптом накотило нестерпне, майже неконтрольоване бажання негайно розгорнути фоліант і дізнатися, що він приховує. Це відчуття було чужим, але водночас настільки владним, що я не змогла опиратися.
Щойно палітурка піддалася, на першій сторінці проступили химерні руни та знаки, виведені густим чорним чорнилом. Вони не нагадували жодну з мов, які я знала.
З кожною перегорнутою сторінкою, холод пронизував моє єство, виморожував кістки й кожну клітинку тіла, викликаючи незрозумілий страх та тривогу.
Намагалася зрозуміти, звідки взялася ця книга. Я ж точно її не брала, я впевнена в цьому. Але чому вона опинилася в моїй кімнаті? І чому я не можу від неї відірватися?
Я, наче заворожена, гортала сторінки, і кожна з них притягувала мене дедалі сильніше. Дихання стало важчим, коли перед очима попливли незрозумілі слова, схеми та описи ритуалів. Я не знала їхнього значення, але відчувала, як вони проникають у мій розум, заповнюючи його химерними образами й думками, що не належали мені. Здавалося, ніби хтось нашіптує мені прямо у вуха, прагнучи спокусити й підкорити.
— Що це таке? — прошепотіла я, намагаючись сконцентруватися.
Майже фізично відчувала, як мій розум наповнюється думками про силу, про можливості, які могла дати мені ця книга. Дивні слова у фоліанті обіцяли неймовірну владу, знання, які були поза межами того, що вивчали в Академії. Серце шалено калатало в грудях, а руки тремтіли й не слухалися.
«Потрібно згорнути цю книгу. Перестати читати», — пульсувала в голові думка.
Спробувала відірватися від книги, але не змогла. Щось у ній тримало мене, ніби невидима рука стискала мої пальці, змушуючи мене перегортати сторінку за сторінкою. Я намагалася боротися із цим відчуттям, але воно було надто сильним.
Усвідомлення накрило мене, немов хвиля — темна магія. Я відчула її силу, щойно торкнулася книги, але тоді ще не зрозуміла цього. Але тепер я впевнена, що це не звичайна книга. Це Чорний Гримуар — артефакт, який уже давно ніхто не бачив і який став легендою. Його знали, як книгу, що містить небезпечні заклинання і ритуали, здатні занурити Феранію в пітьму. І тепер він опинився в моїх руках, намагаючись підкорити мене.
Страх липкими мацаками скував тіло. Голова запаморочилася від розуміння, що я могла стати жертвою цієї книги. Не знаю, як вона опинилася тут, але, очевидно одне — я не повинна була торкатися її, тим більше розгортати.
Кулон на шиї почав нестерпно пекти, і я відкинула книгу від себе. Вона впала на стіл із гучним звуком, але я і далі стояла нерухомо, важко дихаючи. Відчуття холоду все ще залишалося, проте дивне тяжіння до книги зникло.
Треба якнайшвидше позбутися фоліанта, а краще знищити його. Він небезпечна. Я розуміла, що просто викинути її не можна, адже це артефакт і він може повпливати ще на когось.
Я зробила глибокий вдих і почала міркувати, кому можу довірити цю таємницю. Адже було незрозуміло, як Гримуар опинився в моїй кімнаті. А поки що книгу треба було приховати. Вирішивши не торкатися її голими руками, я відчинила шафу й дістала шарф. Обережно загорнула в нього фоліант і замислилася над надійним місцем.
Погляд упав на мою валізу. Не надто безпечна, але все ж схованка. Я поклала книгу на дно, застосувала захисне заклинання і вийшла на пошуки Рейгара. Наразі лише йому я могла повністю довіритися в цій Академії.
Звʼязалася з Рейгаром магікомом, і він повідомив у якій аудиторії перебуває. До навчального корпусу я мало не бігла, осмикуючи себе й переходячи на крок, щоб не привертати до себе зайвої уваги.
— Рейгаре! — увірвалася в аудиторію і остовпіла…
Дивилася і не могла повірити власним очам. На шиї в Рейгара висіла дракониця і цілувала його, він тримав її за плечі, чи то відсторонюючи, чи то притягуючи ближче.
У грудях запекло, до очей підступили сльози. Не в змозі більше спостерігати цю картину, я вилетіла з аудиторії хряпнувши дверима.
— Айрі зачекай! — крикнув мені вслід дракон, а я навпаки, прискорилася, задихаючись від болю в грудях.
Рейгар
Я сидів у пустій аудиторії та заповнював звіти. Заняття в першого курсу вже скінчилося, тож я планував завершити паперову роботу й домовитися про зустріч з Айрі. Магіком дзеленькнув повідомленням. Воно було від моєї істари. Вона дізнавалася де я, бо мала мені щось сказати. Я написав номер аудиторію і став чекати її.
Двері аудиторії прочинилися, я підняв голову, в очікуванні побачити Айрі, але до кімнати вплила Ліора.
«Переслідує вона тебе, чи що?» — кепкував із мене дракон.
«Тіпун тобі на язика!»
— Адептко Ліоро, щось сталося? — запитав я, здивований її несподіваним візитом. Зазвичай адепти не приходили до аудиторії без поважної причини.
Вона нічого не відповіла, тільки усміхнулася і підійшла ближче. Її кроки були легкими, а вираз обличчя — трохи загадковим. Я спостерігав за нею, намагаючись зрозуміти, що вона задумала, коли вона раптом зупинилася прямо переді мною.
— Ліоро? — знову запитав, відчуваючи легке напруження. Її погляд був занадто рішучим.
Вона раптом зробила крок уперед, скоротивши відстань між нами до мінімуму, і перш ніж я встиг щось сказати або зробити, встала навшпиньки й поцілувала мене.
На мить я застиг. Я відчув, як її губи торкнулися моїх, і мій мозок просто відмовився обробляти те, що відбувалося. Я не очікував цього. Ні на мить не міг уявити, що хтось із моїх студентів зробить щось подібне. Схопив дівчину за плечі й почув голос Айрі:
— Рейгаре! — вигукнула дівчина схвильованим голосом. Не встиг я відсторонити адептку, я вже почув гуркіт дверей, що із силою зачинилися.
Я відчув, як всередині мене щось обривається. У мене не було часу все пояснити…
«Треба негайно її наздогнати!» — заревів дракон у середині. Я був із ним повністю згоден. Відсторонив від себе Ліору, яка стояла з хитрою посмішкою на обличчі.
— Ви не мали цього робити, адептко! Ваша поведінка неприпустима і про це дізнається адміністрація! — сказав я різко, відчуваючи, як у мені наростає гнів.
Обійшов драконицю і побіг наздоганяти свою вразливу дівчинку, поки вона не встигла собі нічого зайвого напридумувати.
— Айрі, зачекай! — крикнув я, не звертаючи уваги на роззяв. Наздогнав її, якнайніжніше схопив за руку й затягнув у першу-ліпшу аудиторію. На щастя, вона виявилася порожньою. Загородивши двері, я почав заспокоювати дівчину, яка пручалася і намагалася вирватися.
— Т-щ-щ, заспокойся мила, — спробував обійняти дівчину. — Вибач, що мимоволі зробив тобі боляче.
Я дивився на сльози, що текли по обличчю моєї істари, і серце обливалося кровʼю, через те, що завдав їй болю.
Я міцніше притиснув її до себе й почав ледь помітно розгойдуватися з боку в бік, нашіптуючи, що це лише підступні вибрики Ліори. Запевняв, що ніколи не зраджу її і не завдам болю навмисно. Айрелла перестала вириватися і лише тихо схлипувала, поклавши голову мені на груди.
Впевнившись, що дівчина не намагається втекти, трохи відсторонив її від себе й зазирнув в обличчя. Очі почервоніли, на щоках струмочки сліз. Витер ніжно пальцями й запитав:
— Ти не проти, якщо я перенесу нас у мій будинок, і там усе обговоримо?
Айрі тільки хитнула головою і подивилася крізь мене.
Відкрив портал і підштовхнув дівчину пройти в нього. Ми опинилися у вітальні і я підвів Айрі до дивану, сів поряд із нею.
— Мила моя, — взяв її за руку та підсунувся ближче. — Те, що ти бачила… — я затнувся, шукаючи правильні слова. — Це не те, що ти думаєш.
Вона здригнулася, і я зрозумів, що ці слова, звучать, до біса, банально. Проте я продовжив:
— Ліора зайшла в аудиторію без попередження. Я навіть не знав, що вона прийде. І цей поцілунок… я не очікував цього та був настільки ошелешений, що не зміг одразу зреагувати.
Айрелла мовчала, але я бачив, як її очі блищали від стримуваних сліз. Вона не хотіла показувати свою слабкість, і я розумів це. Вона заслуговує на правду, і я не маю права приховувати від неї свої почуття.
— Послухай, у моєму серці є місце лише для однієї жінки, і це — ти Айрелло. Те, що сталося — прикре непорозуміння, якого не мало бути. Ліора… Я не знаю, чому вона це зробила, але це не має значення. Мені потрібна тільки ти.
Вона, нарешті, подивилася мені в очі, і я побачив у її погляді й сум, і розгубленість.
— Ти, правда, не знав, що вона так вчинить? — тихо запитала вона хрипким голосом.
— Ні, звісно, ні, — відповів я, нахиляючись ближче до неї. — Я був настільки шокований її вчинком, що не зміг одразу нічого зробити. Але, повір мені, я не хотів цього. Я не хочу нікого, крім тебе.
Вона затримала свій погляд на мені, і я відчув, як серце знову б’ється частіше. Її обличчя розгладилося, але я все ще бачив у її очах тінь сумніву.
— Ти знаєш, як важливо для мене бути чесним із тобою, — продовжив я, м’яко стискаючи її руку. — Я ніколи не зроблю нічого, щоб нашкодити тобі або нашому зв’язку. Ти моя істинна пара, Айрелло. Ти — усе, що для мене важливо.
Вона опустила погляд. Одинока сльоза скотилася по її щоці. Я підняв руку й ніжно витер сльозинку.
— Я мав відреагувати раніше, але не хочу, щоб ти думала, ніби в моєму серці може бути хтось інший, окрім тебе. Ти — моє кохання, моя сила, і я зроблю все можливе, щоб ти це відчула.
Вона підняла погляд, і я побачив у її очах ту іскорку, яку так любив. Айрі видихнула, ніби тягар впав із плечей, і повільно кивнула.
— Я вірю тобі, Рейгаре, — нарешті промовила вона. Її голос був трохи хрипким, від сліз, але в ньому вже не було сумніву. — Я просто… це було несподівано.
Я наблизився до неї та обійняв, відчуваючи як на серці стало легше. Пригорнув її до себе, щоби показати всіма своїми діями, як багато вона для мене означає.
— Я обіцяю, що такого більше не повториться, — прошепотів я їй на вухо. — Я не дозволю нікому й нічому стати між нами. Якщо захочеш, я привселюдно визнаю тебе своєю істарою, і ніхто більше не посміє вішатися мені на шию.
Вона пригорнулася до мене й тихенько промовила:
— Не знаю Рейгаре, я трохи боюся… бо не звикла бути в центрі уваги, — зітхнула дівчина. — Поговорімо про це трохи пізніше.
— Ти не вечеряла? — насолоджуючись обіймами спитав я.
— Ні. Взагалі мені треба тобі дещо сказати… — нервово промовила Айрі.
— Т-щ-щ, — поклав палець їй на губи, — усі серйозні розмови після вечері. Я замовлю щось із ресторації.
Узяв магіком і зробив замовлення.
Повечерявши, я запропонував Айрі залишитися в мене на ніч, бо вже було пізно, і я не хотів, щоби після такого стресу вона залишалася на самоті. І, на диво, вона погодилася.
— Ти підеш у душ зараз, чи після мене?
— Іди, Рейгаре, я пізніше, — втомлено промовила дівчина, та сперлася на спинку дивану.
Душ я намагався прийняти якнайшвидше, щоб не змушувати Айрі довго чекати.
— Серденько, я звільнив ванну. Можеш… — зайшов у кімнату й подивився на диван. Айрі скрутилася клубочком, і, підсунувши долоні під щоку, мирно спала.
— Втомилася, — прошепотів я, обережно підіймаючи дівчину на руки, відніс у ліжко. Зняв взуття, вкрив ковдрою. Залишив ніжний поцілунок на щоці та тихо вийшов із кімнати. Посплю на дивані.
