Раді Вас бачити!

Айрелла

Зупинилася та озирнулася назад. До мене поспішав чорноволосий чоловік.

«Це він?! Це він!» Серце миттю підстрибнуло й зайшлося із шаленою швидкістю, а він наближався.

— Я піду, — торкнулася мого плеча Аяда.

Я кивнула, нічого не могла промовити, здавалося, язик прилип до піднебіння від хвилювання.

— Вітаю ліра Айрелла! — промовив чоловік, наблизившись.

— Д-добрий вечір! — видихнула я, затинаючись.

Він стояв навпроти мене й розглядав із цікавістю, я теж дивилася з інтересом.

«Гарний! І знов зіниці пульсують.»

— Прогуляємося? — запитав хрипко дракон.

— Т-так. Лір… — і красномовно глянула на нього. Моє імʼя він звідкись дізнався, на відміну від мене.

— О-о. Перепрошую. Моє імʼя Рейгар д’Аррель.

— Приємно познайомитися, — тихенько сказала я.

— І мені! — радісно усміхнувся чоловік. — Ходімо. — махнув він рукою, і ми попрямували по стежинці, обходячи гуртожитки.

За гуртожитком, виявляється, був чи то сад, чи то парк. Доглянуті дерева, кущі, вдалині виднілися теплиці, під деревами були лавки. Чоловік мовчав, я теж поки не знала, що йому сказати, він же погукав мене навіщось. Ще трохи погулявши парком ми дійшли до альтанки, що ховалася за деревами. Вона була обплетена зеленню і квітами лунарії [1].

— Заходьте, — мовив чоловік і запросив мене до альтанки. — Прошу, сідайте ліра Айрелла.

І я сіла, бо ноги вже підгиналися від хвилювання.

— Я-я, — чоловік запустив руку в чорняву шевелюру й розкуйовдив волосся. — Прошу вас не лякайтеся, але я маю сказати вам дуже важливу річ…

— Ви мій істинний?! — вигукнула я і підхопилася з місця.

— Е-м, кхм, так, — видихнув чоловік — Як ви дізналися? Давно?

— Ні, сьогодні, — і розказала йому все про мітку й те, про що розповіла дракониця Міла. — Ліре д’Аррель…

— Просто Рейгар, — мʼяко перебив він. — І давай наодинці звертатися одне до одного на «ти».

— Е-ем, добре, постараюся, — видихнула я. — Р-рейгаре. А що нам тепер робити? Я приїхала навчатися, у мене зовсім не було наміру виходити заміж так скоро, і взагалі, ви… ти запреш мене в печері? — почала я нести відверту нісенітницю. Перелякавшись, я згадала всі чутки, що ходили навколо нелюдів та їхніх істинних пар.

— Ні, що ти! — Чоловік наблизився до мене і взяв за долоню. Я сіпнулася: мене наче струмом вдарило від його дотику, перехопило подих. Мені так захотілося притиснутися до нього, опинитися ближче й поцілувати…

«Що за чортівня з тобою коїться, Айрі?!» — подумки гаркнула на себе й почухала мітку.

— Вибач! — відсторонився чоловік.

— Ні, нічого страшного. Просто мітка… — я задерла рукав і знову почала її чухати.

Рейгар подивився на руку. Мітка, до речі, стала червонішою, а шкіра навколо трохи припухла. Він ніжно провів по ній пальцями, і в мене одразу побіг табун мурах від приємних відчуттів — здалося, навіть свербіж стих. Я простежила за його рухом і підняла очі. Він дивився на мене з такою ніжністю, аж перехопило подих.

Я нарешті змогла роздивитися його: скуйовджене чорняве волосся, що ледь торкалося плечей, насичено-блакитні очі, зіниці яких то видовжувалися, то знову ставали людськими, гострі вилиці, рівний ніс, ледь помітна щетина й підборіддя з ямочкою. Його губи були пухкими — не жіночними, але й не тонкими.

— Вибач за це, моя істаро, — мʼяко прошепотів він, продовжуючи водити пальцями по мітці. — Чим більше часу ми проводитимемо разом, тим менше вона тебе турбуватиме.

— Ліре… ем… Рейгаре, а хто така істара?

— Так дракони називають свою істинну, свою пару. А щодо печери… — чоловік усміхнувся. — Ми давно вже не викрадаємо й не запираємо жінок у печерах. Так, істара для нас — найбільший і найдорожчий скарб, але я не обмежуватиму твою свободу. Дозволь мені просто бути поруч, піклуватися про тебе, оберігати. — Він присів на лаву й потягнув мене за собою.

— Добре. Це добре, що не зачиняєте й не крадете, — видихнула я.

Мені було приємно сидіти поряд із ним, відчувати тепло його тіла, і в мені знову прокинулося дике бажання пригорнутися до нього.

«Та що ж це таке! Невже це потяг істинних? Так швидко?»

— На який факультет вступила? — поцікавився чоловік.

— «Арканум».

— О-о, то ти в мене бойова дівчинка, — тихенько розсміявся чоловік. Мені подобалося, як він сміявся, і подобалося це його «у мене». — Ми будемо бачитися частіше, ніж я очікував.

— Що? Чому?

— Ректор призначив мене куратором бойовиків. Минулий куратор вирішив піти на пенсію, і це місце запропонували мені.

— Навіть так… — видихнула я. — А в академії не заборонені стосунки між викладачами та адептами?

— Не сказав би, що це вітається, — задумливо потер підборіддя пальцями Рейгар. — Але проти природи не попреш. На заняттях я буду для тебе викладачем, а поза ними — твоїм істаром.

Подув вітерець, і я зіщулилася, обхопивши себе руками.

— Змерзла? — запитав чоловік, і на мої плечі опустилася мʼяка тканина. Це було щось на кшталт піджака чи чоловічого кардигана, у який він любʼязно мене загорнув.

— Так, трошки, — промовила я і відчула, як мої щоки паленіють.

— Ходімо, уже пізно. Проведу тебе до гуртожитку. — Рейгар підвівся і ніжно взяв мене за руку. — Ти не проти? — Він кивнув на наші долоні й переплів пальці.

— Н-ні, — хитнула головою і знов відчула румʼянець на щоках. Трясця, червонію, як мала дитина.

Було приємно йти з ним, відчувати його долоню у своїй. Гуртожиток наблизився аж занадто швидко — мені зовсім не хотілося розлучатися. Я навіть не уявляла, що мене так тягнутиме до нього: майже незнайомого чоловіка, дракона…

— Дякую тобі за цей вечір, моя істаро, — ніжно промовив він і заправив прядку волосся мені за вухо.

— Дякую, що розповіли, — затнулася під його красномовним поглядом. — Ем… розповів. А то я не уявляла як шукати того, завдяки якому я отримала мітку. Взагалі не підозрювала, що це… мітка, якби не Міла… — похитала головою і поглянула на нього.

— Я трохи не встиг, хотів розповісти ще в обід, а ти втекла з дівчатами.

— Так це ти! — вигукнула я

— Що я? — здивувався дракон.

— Пропалював мене поглядом, — трохи насуплено відповіла я.

— Я милувався, а не пропалював, — відповів чоловік, усміхнувшись кутиком губ.

— Добре. Іди відпочивай, а то вже пізно. До зустрічі, моя істаро, — сказав дракон. Підніс мою руку до губ і поцілував. Потім стрімко розвернувся і зник у порталі.

— До зустрічі, — ошелешено промимрила я і зайшла в гуртожиток, відчуваючи, як у місці поцілунку бігає табун збожеволілих мурашок. Моє серце все ще билося швидше, ніж зазвичай, а в душі панував приємний, теплий хаос. Щоки знову запалали від спогадів про прогулянку з Рейгаром. Цей вечір був таким… особливим.

Допленталася до кімнати, відчинила двері, а у вітальні вже пострибувала від нетерплячки Аяда. Побачивши мене, дівчина підхопилася з місця та підлетіла до мене.

— Це він! — схопила мене за руку й потягла у свою кімнату. — Розповідай негайно, я хочу все знати!

— Так. Це він, Рейгар, — трохи збентежено усміхнулася, прикушуючи губу.

Повідала Аяді про нашу прогулянку, його розповідь і те, що він наш куратор. — Оце так! А ти спритна дівчина — захомутала самого куратора, — посміювалася вовчиця.

— Хто кого ще захомутав, а точніше помітив! — насупилася я.

— Та годі, Айрі, не ображайся на мене. Я теж, як і будь-яка дівчинка, мрію зустріти свого істинного, свого шинталь. — зітхнула замріяно Аяда.

— Шинталь? — запитливо зиркнула я на вовчицю.

— Істинний або істинна в перевертнів. Кожна раса по своєму називає обраних.

— Рейгар назвав мене «істара».

— Га-а-рно, — протягнула Аяда. — А що це за вбрання на тобі? — кивнула перевертниця на мої плечі.

— А-а, це. Я змерзла, а Рейгар віддав мені, щоб зігрілася і не захворіла.

— Ммм, який він турботливий у тебе.

— Та-ак! Але знаєш, я трохи переживаю. Він наш куратор! Старший від мене… І-і-і взагалі… — видихнула я та опустила голову.

— Що «взагалі», Айрі?

— Як це сприймуть в Академії? Ректор, інші викладачі, адепти, мої батьки… Це все так дивно…

— Заспокойся, — втішливо промовила Аяда. — Не думаю, що твій дракон допустить, аби з тобою поводилися якось не так, або ще щось… Все-таки у вас не просто інтрижка, ви — істинні! — Подруга підійшла й обійняла мене.

— Дякую тобі, Аядо! — я міцно притиснулася до неї у відповідь.

Ми ще трохи посиділи та помріяли, аж поки я не стала засинати сидячі.

— Піду я, — позіхнула та прикрила долонькою рота. — Зараз засну.

Коли я нарешті опинилася у своїй кімнаті, мене вистачило тільки на те, щоби переодягнутися. Щойно голова торкнулася подушки — я провалилася в глибокий сон.

Рейгар

Зникаючи в порталі, я досі відчував її ніжну шкіру, тепло її долоні у своїй. Чув лагідний голос, вдихав аромат волосся, який, здавалося, переслідував мене навіть тепер. Дракон рвався на волю до нашої істари й невдоволено бурчав. Та й мені хотілося не лише поцілувати її руку, а згребти дівчину в оберемок і зацілувати ці рожеві щічки, солодкі вуста (а я був певен — вони солодкі!).

Опинившись у своєму будинку, пройшов на кухню і махом випив кухоль води.

«Ти розгубився, як хлопчисько» — вичитував мене Рей — «Що ти там мимрив! Не міг вхопити її та принести в наш дім?»

— «Ну ти ж чув, що Айрелла цього не хотіла, навіть злякалася! А якби хтось не намагався перехопити контроль, я б не мимрив!» — відповів я йому.

«Гарна вона в нас!» — вкотре пролунало від Рея.

«Згоден» — усміхнувся я.

Зайшов у свій кабінет, обережно зачинивши двері, ніби боявся порушити прекрасний настрій, що панував після прогулянки з Айреллою.

На столі височіла купа паперів, які залишив ректор: їх треба було опрацювати до завтра. Звісно, варто було зробити це ще вдень, але що вже тепер… Серце калатало, і я знову і знову прокручував у пам’яті моменти нашої розмови, її усмішку та погляд — щирий, сповнений цікавості.

Зітхнувши, сів за стіл, глянув на папери. Це були характеристики на адептів, що вступили на мій факультет, навчальні плани та якісь нудні адміністративні записи. Я намагався зосередитися, але слова пливли перед очима. У голові все ще звучали її слова, її сміх — і кожен раз, як намагаючись зосередитись на тексті, думки знову тікали до неї.

Я стиснув у пальцях каліграфіс. Це розумне перо зазвичай ідеально виводило кожну літеру, адаптуючись до мого почерку, але зараз навіть магія була безсилою перед моїм неспокоєм. Намагався зосередитися на першому документі, але марно. Погляд ковзнув по рядках, проте я не сприймав жодного слова. Чи думає вона про мене зараз? Чи відчуває вона таке ж тепло всередині, як і я?

Вкотре спробував читати.

— Відповідно до наказу ректора… — почав було вголос, сподіваючись, що це допоможе зосередитися. Але вже за мить думки знову попливли до Айрелли, і я почав згадувати, як вона зацікавлено слухала й розпитувала мене. Її голос був наче музика, така легка й безтурботна. Я відчував себе щасливим тільки від того, що зміг чути його та перебувати поруч.

Відкинувся на спинку стільця і потер обличчя руками.

— Ну ж бо, Рейгаре, — пробурмотів до себе, намагаючись повернутися до роботи. Але, навіть власний голос здавався далеким і нереальним. Усе в мені кричало про те, що зараз робота не має жодного значення. Єдине, що мало значення — це вона, Айрелла, і те, що я відчував до неї.

Знову схилився над паперами, але каліграфіс у руці здригнувся. Написавши кілька слів, я зрозумів, що вивів на папері «Айрелла» замість того, що вимагав звіт. Усміхнувся і сховав обличчя в долонях, відчуваючи, як серце наповнюється ніжністю, а дракон усередині задоволено вуркоче.

— Ну що ж, схоже, сьогодні нічого не вийде, — сказав вголос, відкладаючи каліграфіс.

Я розумів, що зранку доведеться розбиратися з усім цим ще раз, але зараз це не мало значення. Дозволив собі розслабитися і насолодитися цим новим, дивовижним відчуттям, що ширилося кожною клітиною мого тіла. Заплющив очі і знову уявив Айреллу поруч із собою. І це було найкраще, що міг відчути в цей момент.

_________

[1] Лунарія — це квітка, схожа на троянду, яка росте тільки в магічних лісах і полях, що купаються в місячному світлі. Її пелюстки ніжного сріблястого кольору переливаються під місяцем, ніби вкриті дрібними кристалами. Вважається, що Лунарія володіє заспокійливими властивостями і здатна відганяти злі духи, якщо покласти її під подушку перед сном. Ця квітка часто використовується в зіллях для сну й медитації, а також у ритуалах, пов’язаних із місячною магією.