Раді Вас бачити!

Рубі стояла біля розбитого вікна. Її гарна, червона шовкова сукня, яка раніше підкреслювала її фігуру, тепер була брудною ганчіркою. Нижній край, обпалений вогнем принца, сипався попелом при кожному її русі, наче крило пораненого птаха. Пальці жінки доторкалися до уламків скла на підвіконні, що залишилися від флакона з отрутою Магнуса.

Вона вдивлялася вниз крізь завісу дощу й диму. Там, на площі, щойно приземлилася велика, розмита тінь чорного дракона. З цієї висоти обличчя були невидимі, але Рубі заплющила очі, і уява домалювала картину: Кайран допомагає злізти з дракона Еліс, а ця срібна дівчина, в якій переплелися світло і тінь, босоніж ступає по мармуру, забираючи силу самої гори. Далекі крики й метушня слуг свідчили: рада старійшин у паніці тікає, а світ Рубі розсипається під шаром сірого попелу.

— Вона жива… — прошепотіла Рубі похмуро. Її голос зривався гнівом і образою.

Її довге темне волосся, колись гладке, тепер сплуталося й потемніло від кіптяви. Проте в очах і досі палало те саме божевілля. Вона стиснула долоню на горлі, де ще залишалися сліди пальців Кайрана.

— Ця срібна дівка… вижила і забрала все.

У пам’яті спалахували ночі з Кайраном — його єдиним прихистком у цьому холодному світі. Тепер вона залишилася сама, а він обрав іншу.

Раптом у коридорі залунали легкі, поспішні кроки. Рубі хутко зібрала обпалений шлейф і, намагаючись злитися з тінями, сховалася за масивною обсидіановою колоною. До покоїв, боязко озираючись на вибиті двері, увійшла молода служниця з кошиком для сміття. Ймовірно, їй наказали прибрати сліди погрому перед приходом нової влади.

Рубі підкралася до служниці майже беззвучно, мов тінь. Однією рукою вона закрила дівчині рот, а іншою різко притиснула її ліктем до стовпа, не залишаючи жодного шансу на втечу чи крик.

— Тсс… — гаряче, зривисто прошепотіла Рубі прямо у вухо переляканій дівчині. — Навіть не думай пищати, маленька дрянь. Одне слово, і твоя кров прикрасить цей мармур ще до того, як твій кошик впаде на підлогу.

Міра затремтіла, і її очі витріщилися від дикого жаху. Вона впізнала колишню фаворитку принца, чия краса та прихована жорстокість роками тримали весь нижній персонал палацу в страху.

— Дивись на мене, — наказала Рубі, силою повертаючи обличчя служниці до себе.

Її темне волосся впало на обличчя, приховуючи його від світла. Рубі наблизилася, зосереджуючи всю свою увагу на служниці. Її магія не була полум’ям дракона — вона ткала тонкі, задушливі тенета підкорення, що ламали чужу волю. Темні, глибокі очі, які колись зачаровували Кайрана, тепер спалахнули фіолетовим. Вона не витрачала часу на вмовляння: її воля, підсилена гнівом, миттєво захопила й підкорила розум дівчини.

— Твій ключ… від нижніх ярусів. Дай його мені, — процідила Рубі, відчуваючи, як опір служниці ламається під її внутрішнім тиском.

Міра, слухняно пускаючи сльози по щоках, судомно потягнулася до своєї кишені. Вона витягла важке залізне кільце з рунічним ключем. Ключ відкривав службові переходи до прадавніх шахт і гвинтових сходів підземель.

— А тепер слухай свій наказ, — Рубі стиснула її щелепу пальцями так сильно, що шкіра дівчини поблідла. — Ти сядеш у кутку. Ти закриєш очі й забудеш, що бачила мене. Для тебе Північна вежа порожня. Якщо хтось запитає, скажи, що кімната була порожньою від самого світанку. Спи.

Міра безсило осіла на підлогу, її погляд став абсолютно скляним, а голова важко впала на груди. Вона заснула, повністю підкорена волею колишньої коханки лорда.

Рубі не гаяла ані миті. Стиснувши кільце в долоні, вона вислизнула з покоїв. Палац навколо вирував, мов розбурханий вулик: слуги в паніці тягли скрині старійшин, гвардійці кидали обладунки, а Срібне крило здригалося від магічних потоків, які Еліс виривала з самого кореня гори. Рубі знала всі таємні ходи краще за будь-кого. Вона ковзала тінями, спускаючись усе нижче — повз кухні, порожні казарми, до сходів у підземелля.

Рубі мчала до Ґроту, одержима бажанням знайти Еліс і зруйнувати її тріумф.

Чим нижче вона спускалася, тим спекотнішим і задушливішим ставало повітря. В носі різко били запахи гарячого заліза, озону й обпаленої шкіри. Сходи кришилися під ногами. Нарешті вона дісталася найнижчих рівнів Ґроту й застигла перед картиною розгрому.

Старий Ґрот був у руїнах. Гігантські тераси з каменю вивернулися догори. Стеля обвалилася великими шматками. У центрі зали, де була Брама, залишився лише попіл. Магнуса вже не було. На обгорілому камені лежали сірі, неживі купи — все, що лишилося від сильного чаклуна після ударів тієї дивної дівчини.

Рубі різко зупинилася — її очі розширилися від шоку. Вона запізнилася. Серед попелу, в самому серці бою, ще пульсувала сліпуча, крижана тріщина розриву Брами. Вона швидко затягувалася після вибуху. З вертикальної щілини раптом повіяло дивним, чужим запахом: мокрого дощу, бензину й гарячого асфальту.

У кількох кроках від цієї аномалії спиною до неї стояла Еліс. Вона розмовляла з Кайраном та Хагеном, який ледве тримався на ногах, і ніхто з них не дивився в бік тіней.

Лють захопив Рубі цілком. Вона кинулася вперед, кричачи й захлинаючись від відчаю.

— Здохни! — заверещала Рубі, вкладаючи в цей ривок усі залишки своєї ментальної сили.

Але Еліс навіть не встигла обернутися. У ту саму секунду, коли Рубі підлетіла занадто близько до епіцентру, залишковий вир просторової магії, активований зникненням Магнуса, шалено здригнувся. Біла тріщина чужого світу спалахнула, створюючи гігантську, некеровану тягу.

Замість удару Рубі відчула, як її хапає невидима сила. Вона вчепилася за камінь, але фіолетовий туман, змішаний із білим світлом, різко смикнув її. Її понівечену червону сукню вже затягувало в портал. Втрачаючи опору, Рубі злетіла в повітря, повністю втративши контроль над тілом.

— Кайране! — в останньому, дикому відчаї вигукнула вона, але розлом спрацював миттєво.

Простір навколо неї стиснувся до розміру однієї точки. Буря замкнулася з сухим, гучним тріском, повністю поглинаючи її тіло. Спалах був настільки блискавичним і тихим, що навіть гуркіт падаючих брил не змусив нікого в Ґроті озирнутися. Просторовий розрив схлопнувся, не залишивши й сліду. Для всього палацу Рубі просто зникла. Вона розчинилася в хаосі поразки старійшин, і її падіння в безодню залишилося зовсім непоміченим.

Холодний, дрібний дощ бив по обличчю, змиваючи кіптяву й бруд. Рубі різко розплющила очі й закашлялася, ковтаючи ротом вологе, важке повітря. Навколо неї не було обсидіанових колон Ґроту, не було запаху озону чи драконячого полум’я.

Вона лежала на твердій, чорній, брудній землі, що смерділа нафтою, залізом і паленим камінням. Рубі спробувала підвестися, але світ обертався перед очима, а серце шалено калатало від жаху. Де вона? Що відбувається? Навколо височіли гігантські, потворні вежі з бетону й скла, що впивалися шпилями у туманне небо. Усюди ревіло, вило й гуркотіло так, що аж закладало вуха. Повз неї проносилися залізні коробки на колесах, випускаючи клуби диму й засліплюючи її скляними фарами.

Рубі судомно підвелася на коліна, хапаючи повітря. Її розірвана сукня промокла під дощем і липла до тіла, а мокрі пасма темного волосся обвилися навколо шиї. Дивно вдягнені люди проходили повз, озиралися й щось вигукували. Їхні слова зливалися в незрозумілу, ворожу кашу. Це була чужа, дика мова. Рубі затисла вуха долонями й притиснулася спиною до шорсткої стіни, намагаючись сховатися від цього чужого світу.

Вона підвела очі й заціпеніла. Прямо перед нею на стіні висів величезний, яскравий плакат, що світився неприродним, отруйним неоновим світлом.

На ньому була та сама дівчина в коротких шортах і шкіряних рукавичках, яка щойно в Ґроті одним ударом перемогла Магнуса. Вона стояла в бойовій позі. Під малюнком були чужі, дивні букви, які Рубі не могла прочитати, але згадала ім’я — Леся «Тайфун».

Рубі крізь дощ вдивлялася в плакат. Вона не знала, де опинилася, але обличчя на стіні знову розпалило в ній жагу помсти й ненависті. В її очах спалахнуло божевілля. Вона виживе за будь-яку ціну.