Раді Вас бачити!

Еліс стояла між двома скринями й вдивлялася у вхід до печери, де клубилася темрява; звідти тягнуло холодом і сирим каменем після грози. Тінь навколо лягла туго й рівно. Вона була непорушною, коли Еліс завмирала і слухала.

— Я знаю, що ти там. Чую твою магію», — сказав спокійно.

Еліс не ворухнулася. В очах з'явилася напруга, а щелепи міцніше зімкнулися. Вона утримувала себе від надто різких рухів.

— Ти пахнеш дивно. Два запахи й ще щось.

Він описав її магію саме так, як вона її відчувала. Вона вирішила вийти з-між скринь і зробила кілька кроків до входу, бажаючи показати, що він не помилився. Зовні стояв чоловік.

Темне волосся спадало на скроні. Широкі плечі. Поставою він володів простором і не звик просити дозволу. Його золоті очі світилися зсередини. Немов бурштин, що тримає у собі давнє тепло. На лівому зап’ясті був свіжий опік: розгалужений слід, ніби полум’я розійшлося тонкими тріщинами під шкірою.

Його важка, глибока присутність відчувалася ще до руху. Як камінь, у якому тліє жар. Повітря поруч із ним здавалося щільнішим. Тінь у Еліс всередині здригнулася і зосередилася. Наче впізнала щось знайоме, але небезпечне.

Він дивився на неї так, ніби вона була цікавою задачею, яку він ще не вирішив, але вже майже дійшов до відповіді.

— Магіня, — сказав він. — В моїй печері.

— Я сховалась, — сказала Еліс.

Вона говорила рівно, але відчула, як пальці ледь стиснулися. Тіло вже реагувало на напругу.

— Від чого?

— Від висоти.

Він перевів погляд на скелі позаду неї, потім знову на неї.

— Ти злізла по цих скелях і боїшся висоти?

— Я не казала, що боюся. Сховалась. І все.

Куток його рота ледь помітно здригнувся, і це часом свідчило про ледь приховану усмішку чи внутрішнє схвалення, подумала вона.

— Це різні речі, — погодився він.

Він зайшов у печеру, запалив кілька ламп на виступах і почав переставляти речі на полицях, як той, хто добре знає це місце. Еліс спостерігала.

— Ти перевіряєш, чи щось взяла.

— Впорядковую речі після відсутності, — не обертаючись, відповів він.

— І перевіряєш заодно.

Він обернувся, дивлячись на неї, все з тим самим виразом — між оцінкою і зацікавленістю.

— Ти нічого не взяла, — сказав він.

— Авжеж.

— Але все оглянула.

Заперечувати сенс не було сенсу. Він уважно стежив, чи все на місці, і, очевидно, міг відчути її магію в просторі печери, у кожному торканому кристалі й у кожній переглянутій полиці.

— Я вивчала обстановку.

— Розумно. Для когось, хто впав у чужі гори.

— Я не впала. Мене перенесло.

— Яка різниця?

— Принципова.

Він коротко хмикнув.

Кайр поставив перед нею їжу, загорнуту в тканину, відступив і сів навпроти на скриню. Еліс дивилась на згорток.

— Усіх, хто залізає до печери, годуєш?

— Тільки тих, хто виглядає так, ніби падав і ліз по скелях.

— Добре виглядаю.

— Виглядаєш впевнено. Це інше.

Вона розгорнула тканину, взяла хліб і шмат м’яса. Розірвала його пальцями і відкусила. Різкий, солоний, простий смак пронизав її. Це повернуло її до себе. До свого тіла після довгої мандрівки. Голод, схожий на старий біль, нарешті стихав. Кожне жування приносило слабке, щемке полегшення. Тіло відгукнулося миттєво. Зболіла, втомлена сутність ніби саме на це й чекала. Тепло розросталося повільно. Воно змивало невидиму напругу, яку вона досі не помічала, і дарувало крихту затишку у розбурханому світі.

Вона їла повільно, не зводячи з нього погляду, намагаючись вгадати його наступний крок чи мотиви. Він дивився на неї спокійно, як на вогонь — довго, зосереджено. Такими поглядами проводжають те, щодо чого ще не прийняли рішення, але вже не випускають із поля зору.

— Звідки ти? — запитав він.

— Здалеку.

— Я не про відстань питав.

— Я так відповіла.

Він нахилив голову трохи набік — жест, що міг означати щось інше.

— Ім'я?

— Еліс. А твоє?

— Кайр.

— Ти живеш тут, Кайре.

— Я буваю тут.

— Різниця?

— Принципова.

Еліс відчула, що починає посміхатися. Її розважили гра слів і тон, яким він відповів, але вона швидко подавила усмішку, не захотівши відкривати свої симпатії.

— Мені треба йти, — сказала вона після вечері.

— Знаю.

— Знаєш, як повернутись?

Він встав, підійшов до входу й став дивитися на долину. Два місяці горіли над горизонтом; у їхньому світлі обличчя ще важче читалося, ніж при лампах.

— Звідки ти потрапила сюди? — запитав він.

— З бібліотеки. Книга відкрила розлом.

— Книга? Вона сама відкрила портал?

— Я так і сказала.

— Книги самі нічого не відкривають. Щось їх активує.

Еліс мовчки вивчала його. У голосі з’явилася гостра увага, гостріша, ніж раніше.

— Кров, — сказала вона врешті.

Він повільно кивнув, ніби підтвердив власну думку, і більше нічого не запитав.

— Портал ще відкритий?

— Не знаю.

— Поки що залишишся тут, — сказав він, повертаючись до печери.

Еліс дивилась йому в спину, розмірковуючи, чому він вирішив допомогти їй залишитися і що це означає для неї.

— І все?

— Завтра подивимося, що можна зробити. Темніє, і по цих скелях у темряві нікуди не підеш.

— Я не питала дозволу.

— Ні. Але про повернення питала. Я відповів.

Вона мовчала. Він мав рацію, і це дратувало окремо.

— Ось тут можеш спати, — сказав він і показав на плаский виступ у стіні з накинутою на нього шкурою. — Я не кусаюся.

— Добре чути.

— Можеш ночувати на скелях, якщо тобі незручно.

— Тут чудово.

Він відвернувся, і вона побачила, як він знову посміхнувся — цього разу відкрито, але спиною до неї. Коротко і, здається, проти власної волі.

Еліс дивилась на два місяці і помічала, що тінь у ній поводилася інакше. Насторожено, як досліджують щось нове, варте уваги. На її обличчі відбилася задумливість, в кутиках рота лишився слід напруження.

Кайр погасив більшість ламп. Лишив одну, яка давала найм’якше світло.

— Еліс, — сказав він.

— Що?

— Твоя магія справді дивна.

Вона не відповіла. Його слова залишилися у голові, і вона намагалася зрозуміти: це була погроза, визнання відмінності чи просто зацікавленість? Її брови ледь зійшлися, а погляд став твердим.