Раді Вас бачити!

Холод від вікна ледь доходив до тіла. Нова шкіра, вкрита срібною лускою, що стала частиною плоті, пульсувала рівним жаром. Погляд відвернувся від засніженого безладу зовні до заціпенілої тиші галереї.

Пил у галереї повільно осідав, вкриваючи розбитий мармур. Хаген стояв біля колони. Хоч тінь утримувала його в кільці, він вже не виглядав жертвою. Він випрямився, ігноруючи опік; у погляді був гострий, холодний розрахунок. Хаген стежив за нами, як за фігурами на дошці, котрі нарешті зробили очікуваний хід.

Але я відчувала на собі інший погляд, і він палив сильніше за будь-яку магію.

Кайран стояв нерухомо. Між нами було лише кілька кроків, але вони здавалися прірвою. Його золоті очі палали диким світлом. Він бачив мене зовсім іншою. Захеканою, з чорними зіницями і сріблом, що зрослося зі шкірою. Весь цей час він тримав дистанцію, ховав почуття за грубістю й вином, уникав дотиків. Тепер цей страх став натягнутою струною замку.

Я рушила до нього. Звук босих ніг лунав у скронях. Замок підштовхував вперед, ніби сама гора вимагала цього. Кайран різко вдихнув. Його плечі напружилися, кулаки стиснулися до білизни кісточок. Він все ще боровся з собою, намагаючись зберегти стриманість перед братом.

Я спинилася за крок від нього. Повітря між нами було густим, майже відчутним. Я відчувала його вогонь, який він довго гасив у собі. Його погляд ковзнув по моїх губах, і я побачила, як здригнувся його кадик.

Він повільно підняв руку. Гарячі пальці ледь торкнулися моєї щоки, і цей контакт вразив мене, як блискавка. Я затремтіла, відчуваючи гострий, новий щем у животі. Срібна луска на плечах відгукнулася на його тепло.

— Еліс… — його голос був лише хрипким подихом, у якому було більше болю, ніж сили.

Він подався вперед, торкнувшись лобом мого. Я заплющила очі, вбираючи кожну мить першого справжнього дотику. Його руки обережно лягли на талію, ніби від найменшого руху я могла розсипатися. У цій трепетній обережності ховалося стільки сили, що коліна підкошувалися самі собою.

Я вчепилася в його камзол, стискаючи важку тканину пальцями. Серце Кайрана билося об мої долоні несамовитим, ламаним ритмом. Він нахилився нижче, і його губи зупинилися в міліметрі від моїх. Ми обидва завмерли, налякані тією безоднею, що відкривалася перед нами.

— Я боявся цього моменту з першого дня, — прошепотів він, і його гаряче дихання обпекло моє обличчя. — Я боявся, що цей вогонь спалить нас обох.

Я підвела голову, шукаючи його погляд.

— Тоді нехай горить, Кайране.

Він більше не стримувався. Губи доторкнулися до моїх. Спочатку обережно, майже невагомо, наче пробував заборонений плід. Однак цей дотик зруйнував усі греблі. Поцілунок став глибоким, владним, відчайдушним. Це був мій перший поцілунок, схожий на вибух наднов. Я відчула його жагу, мовчання і приховану ніжність.

Моя тіньова магія вибухнула, обплітаючи його ноги і змішуючись із його золотом. Ми стояли серед руїн, забувши про все, крім цього відчуття губ і рук, що нарешті стискали мене так близько, ніби я була його диханням.

Раптом повітря в галереї змінилося. Серед аромату нашої близькості прорізався запах заліза й гіркого полину. По хребцях пробіг холодний розряд. Хтось із тіней спостерігав за нами з такою ненавистю, що моя срібна луска настовбурчилася.

Я різко повернулася до завішених ніш. Там панувала темрява. Я вдивлялася в морок, шукаючи обриси чи блиск очей, але пітьма залишалася глухою. Енергія люті звідти стала відчутнішою, ніж невидимі леза у грудях.

Кайран відчув моє заціпеніння. Він теж обернувся і помітив те саме, що й я. Його погляд став жорстким, а щелепи щільно стиснулися. Кайран швидко затулив мене собою, випереджаючи будь-яку загрозу.

— Там хтось є, — прошепотіла я, чіпляючись за його рукав. — Я відчуваю цей погляд… він хоче мене знищити.

Кайран застиг, вдивляючись у морок. В його золотих очах промайнув сполох розуміння. Він знав, хто здатний на таку беззвучну й нищівну злість.

— Рубі, — тихо промовив він, і в його голосі почулася втома чоловіка, який вирішив нарешті обірвати всі ланцюги. Він знову повернувся до мене, взявши моє обличчя у свої гарячі долоні. — Еліс, дивись на мене.

Він змусив мене зануритися в глибину його погляду, де золото тепер горіло щирістю, а не вином.

— Рубі — це лише тінь того життя, яке я намагався забути. Вона була поруч, коли я шукав способи не відчувати нічого, крім тупого болю та випадкового задоволення. Вона була частиною мого падіння, але ніколи не була частиною моєї душі.

Його пальці ніжно погладили мою срібну шкіру на щоці.

— Для мене справжня — тільки ти. Ти — єдина причина, чому я все ще тримаюся за цей замок і за це життя. Я поговорю з нею. Ця історія закінчиться сьогодні, і вона більше не наблизиться до тебе. Ти — моє сьогодення, і тільки ти маєш значення.

У глибині темної ніші почувся тихий, ледь вловимий скрегіт, що з силою пройшовся по каменю. Рубі спостерігала за кожним рухом наших губ, за кожним подихом. Її обличчя залишалося прихованим від темряви, але в її серці вже розквітала чорна квітка помсти. Вона бачила, як Кайран віддається. Кожне його слово було для Рубі смертним вироком.

Вона повільно відступила назад, розчиняючись у хитросплетіннях коридорів Срібного крила. Її відхід був беззвучним, але вона йшла з чітким планом. Північна вежа стане місцем, де вона спробує стерти мене з лиця землі, аби повернути собі те, що вважала своїм правом.

— Видовище варте руйнування вежі, — пролунав спокійний, крижаний голос Хагена, остаточно розриваючи нашу мить.

Ми відсахнулися один від одного. Кайран все ще стискав мою руку, і я відчувала, як його пальці тремтіли від внутрішнього напруження.

— Він не зупиниться, — прошепотіла я, дивлячись у бік сходів, куди вже рушив Хаген.

— І вона теж. Я все ще відчуваю її ненависть у повітрі.

— Я розберуся, — коротко відповів Кайран, і в його очах знову з’явилася сталь воїна, яка зазвичай витісняла будь-які прояви людяності. Але зараз ця сталь була для мого захисту. — Зараз нам потрібно йти.

Він не сказав, куди ми прямуємо, і я не питала. У Срібному крилі напрямок часто обирав сам замок, підставляючи потрібні сходи під ноги тим, хто мав силу ними пройти. Кайран міцно стиснув мою долоню, і цей жест був настільки природним, наче ми трималися так усе життя. Його гарячі й шорсткі пальці стали моїм єдиним якорем у реальності, що стрімко розмивалася магією «Сльози» та моїм власним пробудженням.

Ми рушили геть із розгромленої галереї. Кроки Кайрана лунали важко, впевнено, відбиваючись від високих склепінь, де застигли кам'яні горгульї. Мої ж кроки були майже беззвучними. Босі ноги торкалися холодного мармуру, і я відчувала, як камінь під підошвами злегка вібрує, передаючи мені шепіт фундаменту.

Хаген залишився стояти біля своєї колони, розглядаючи опік на плечі з якоюсь хворобливою цікавістю. Його постать повільно розчинялася в пилу, що осідав, але я знала, що він бачить кожен наш крок. Його мовчання було гучнішим за крик; він просто відпускав нас, даючи можливість відчути ілюзію свободи, перш ніж знову затягнути зашморг.

Ми заглибилися в анфіладу довгих, напівтемних коридорів, де світло смолоскипів ледь пробивало густу темряву, наче кисіль. Повітря пахло старовиною, сухими травами та металом. Я відчувала, як енергія Рубі, що щойно пекла мені спину, починає розсіюватися, але не зникає зовсім. Вона стала тонкою ниткою, що тяглася за нами, невидимою для ока, але відчутною для моєї нової шкіри. Рубі була десь там, у хитросплетіннях переходів, перетворюючи свої ревнощі на гостру зброю.

— Ти мовчиш, — тихо промовив Кайран, не озираючись. Його голос у порожньому коридорі здався мені надто гучним.

— Я слухаю замок, — відповіла я, і моя срібна луска на плечах зблиснула в світлі самотньої лампи. — Він змінився, Кайране. Раніше він був моєю в'язницею, а тепер… тепер він здається частиною мого тіла. Я відчуваю, як у стінах тече вода, як десь глибоко під нами повертаються важкі механізми. І я відчуваю її. Рубі. Вона не пішла. Вона просто змінила тактику.

Кайран зупинився так різко, що я ледь не врізалася в його широку спину. Він обернувся, і в напівтемряві його обличчя здавалося висіченим із темного граніту. Тільки золоті очі світилися внутрішнім вогнем.

— Не думай про неї, Еліс. Рубі живе емоціями. Вона — полум’я, що спалює саме себе. Я дав їй забагато влади над своїм спокоєм у минулому, але це закінчилося в ту мить, коли я вперше побачив тебе. Тоді я ще не знав, хто ти, але моя кров уже відгукнулася на твій поклик.

Він підійшов ближче, і простір навколо нас звузився до розмірів одного подиху.

— Ти боїшся, що я повернуся до того, ким був? — запитав він, і в його голосі почулася нотка справжньої вразливості, якої він ніколи не дозволяв собі перед Хагеном чи гвардійцями.

— Я боюся, що в цьому замку немає місця для того, що ми щойно відчули, — чесно зізналася я. — Магія, яку я прийняла… вона вимагає холоду. А ти… ти всередині завжди полум’яний, Кайране.

Він повільно провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Холод мармуру зіткнувся з його жаром.

— Тоді я стану твоїм вогнем у цьому крижаному склепі. Нехай замок вимагає чого завгодно. Я більше не буду виконувати чужі накази, навіть якщо ці накази віддає сама доля.

Ми продовжили шлях. Коридор вивів нас до широких сходів, що вели до житлового крила палацу. Тут панувала гнітюча тиша. Слуги зникли, наче їх ніколи й не було. Тільки важкі тіні гойдалися на стінах, відбиваючи наші видовжені силуети.

Я знала, що за кожним поворотом, за кожними зачиненими дверима може ховатися небезпека. Рубі була хитрою, і вона знала кожен таємний хід у цьому крилі. Її ненависть була для неї орієнтиром, способом знайти нас у будь-якій темряві. Але поки Кайран тримав мою руку, я відчувала дивну впевненість. Ми просто йшли, але кожен наш крок руйнував старий порядок Срібного крила.

За вікнами й далі падав сніг, засипаючи сліди минулого. Ми йшли назустріч невідомості, і вперше в житті я не хотіла знати, що чекає на нас за наступними дверима. Мені було достатньо того, що цей шлях ми проходимо разом, залишаючи в тінях тих, хто прагнув нашої загибелі.