Раді Вас бачити!

Щілина росла швидко. Еліс відсунулася від столу. Стілець скреготнув по кам’яній підлозі. Вона підвелася і завмерла, дивлячись на розлом, уже широкий, як долоня. Краї темні і нерівні, ніби обвуглені. Зсередини тягло холодом із запахом снігу, каменю і чогось незнайомого, глибокого. Вітер звідти був густіший й об’ємніший, наче проходив між високими горами, де тільки скелі й небо.

Вона мала покликати Оріса, розвернутися й бігти нагору. Замість цього вона дивилась, скута нерішучістю і страхом, але водночас не могла відірватися.

Вона залишилася стояти.

Розлом розширювався рівно й повільно. Від книги вгору й вниз одночасно і вже торкався стелі та підлоги. У ньому проступали скелі, сіре небо, каміння під ногами і далеко внизу темна долина, вкрита хмарами. Інший світ, живий і справжній, дивився на неї з тієї щілини так само, як вона дивилась на нього.

— Еліс.

Голос Оріса долинув зверху. Він почув скрегіт і вже спускався сходами швидше, ніж дозволяла його звичка рухатися повільно.

Еліс опустила погляд на книгу. Вона лежала розкрита. Текст на сторінках більше ожив. Крилаті силуети між рядками рухалися повільно, впевнено. Небо з двома місяцями над ними змінювалося, переходячи від темного до світлого і назад.

Кроки ставали ближчими.

У цей момент тінь у ній зробила ривок. Еліс відчула, як тягнеться до розлому, вбираючи холодне повітря й поглядаючи на відкрите небо. Ледь відчутне світло теж рушило слідом і натяглася нитка між ними, змушуючи все в ній рухатися вперед. Еліс зрозуміла це за мить до кінця, розуміючи, що зупинити рух вона вже не встигне.

Розлом прийняв її легко.

Падіння тривало довше, ніж мало б.

Або саме відчуття часу змінилося. Його більше не можна було виміряти звичним способом. Між бібліотекою і місцем, куди вона рухалася, простір втратив форму й перетворився на суцільний рух. Відчуття було таким, ніби самі правила перебудовуються навколо неї. Три потоки в ній — тінь, світло і нитка — тягнулися в різні боки, кожен у свій бік.

Потім настав удар.

Камінь зустрів її різко. Холодне повітря заповнило легені. Еліс лежала на животі, деякий час коротко й нерівно дихала, поступово повертаючи контроль над тілом. Вона намагалася зорієнтуватися.

Верх визначився небом. Еліс перевернулася на спину і подивилась угору. Небо було сірим, широким. Після низьких склепінь архіву це паморочило. Хмари рухалися швидко, гнані вітром, який майже не відчувався внизу. У просвітах виднілися два бліді місяці, розмиті денним світлом, але чіткі.

Еліс на мить заплющила очі, намагаючись переконатися, що бачить дійсність, а не марево, і знову їх відкрила. Місяці залишилися. Вона сіла, потім підвелася. Навколо здіймалися сірі, гострі скелі, складені нерівними шарами, ніби їх нашвидкуруч нагромадили й покинули. Між камінням росли низькі темно-зелені рослини, що гнулися під вітром і одразу випрямлялися. Повітря пахло так само, як крізь розлом: холодом, каменем і тим третім, безіменним запахом.

Бібліотека зникла. Замок зник. Оріса тут не було.

Вона стояла і прислухалася до себе.

Магія поводилася інакше. Тінь розширювалася легко, ніби простір для неї тут був ширшим. Світло стало тихішим, приглушеним, наче звук у великій залі, що розчиняється вгорі. Нитка між ними пульсувала частіше, але була рівною й живою.

Еліс підняла погляд. Вона стояла на вузькому виступі скелі. Внизу тягнувся крутий схил, що спускався до долини, вкритої темним лісом. Вгорі здіймалася ще одна скеля, і в ній чорнів рівний отвір печери. Вона присіла й уважно оцінила шлях, оглядаючи, куди легше й безпечніше буде рухатися далі. Спуск униз виглядав довгим і небезпечним; підйом угору теж вимагав зусиль, але проходив меншу відстань.

Еліс рушила вгору. Підйом зайняв більше часу, ніж вона очікувала. Каміння було слизьким від вологи. Кілька разів вона зупинялася, притискаючись до скелі й відновлюючи дихання. Тінь допомагала знаходити опору там, де пальці ковзали. Еліс далі підіймалася, уважно оцінюючи кожен рух і обережно тримаючись за виступи. Коли вона нарешті перелізла через останній уступ і опинилася на рівному майданчику перед входом у печеру, руки й коліна тремтіли. Вона сіла й подивилась униз. Долина тягнулася широко, темна й тиха; повільно рухалися хмари. Жодних ознак життя не було.

Позаду залишався темний отвір печери, від якого повіяло прохолодою, коли вона повернулася, щоб поглянути. Еліс обернулася. Вхід був великий, і можна було увійти безпосередньо. Усередині панувала темрява, але тінь одразу потяглася й повернулася з відчуттям простору, глибини й присутності.

Там щось було.

Багато чого.

Еліс наблизилася до входу і обережно зазирнула в темряву печери, а потім увійшла. Кілька кроків і темрява відступила. У глибині печери щось м’яко, тьмяно світилося: відблиск металу чи кристалу. Коли очі звикли, вона побачила більше. Золото лежало купами. Кристали відбивали світло. Уздовж стін стояла зброя в піхвах. Скрині з кришками, прикрашеними тим самим символом, стояли рівними рядами. Артефакти лежали на полицях, вирізаних просто в камені.

Усе виглядало впорядкованим і доглянутим. Сюди повернулися. Еліс стояла серед чужого майна, відчуваючи різке зупинення тіні в собі так само, як тоді в архіві перед книгою, коли діяти далі заважало передчуття.

Ззовні долинув звук. Глибокий і ритмічний. Повітря в печері здригнулося, кристали тихо задзвеніли.

Крила.

Еліс відступила в тінь між двома скринями. У цей момент вхід у печеру потемнів — щось величезне опустилося зовні. Камінь під ногами затремтів, і потік повітря від крил увірвався всередину, здійнявши вітер. Волосся кинуло їй в обличчя. Потім усе стихло.

І пролунав негучний, спокійний голос, з тією впевненістю, яку мають ті, кого звикли слухати:

— Хто б ти не був, виходь. Я відчуваю тебе.