Раді Вас бачити!

Грот, що тисячоліттями був серцем і опорою роду Срібного крила, тепер нагадував пораненого звіра, що втрачає останні сили. Магічна воля Магнуса більше не тримала каміння в покорі, і замок розсипався, як кістки під лапами часу. Над розтрощеною Брамою повітря вило, затягуючи залишки фіолетового туману у вируючий простір. У самому епіцентрі цього безладу спалахнула сліпуча біла точка, яка миттєво розрослася у вертикальну тріщину. З неї повіяв холодний, чужий подих — запах гарячого асфальту, дощу й міського смогу.

Леся відчула цей запах миттєво. Її тіло здригнулося, наче в нього влили надію і нестерпну тугу за домом. Для неї це був ковток справжнього життя, запах порятунку після задушливої магії, що висмоктувала душу.

— Це мій рейс! — крикнула вона, перекриваючи гуркіт падіння сталактитів. — Гей, ви, було весело, але в мене там фінальний гонг! Прощавайте, казкові!

Вона кинулася до світла, мов стріла, що виривається з лука. Її кросівки відбивалися від каміння, підганяючи її вперед. У білому сяйві вже проступали знайомі обриси рингу, канатів, обличчя тренера, застиглого у крику. Три кроки. Два. Один...

Важка, закована в сталь і кров, рука Хагена схопила її за талію так сильно, що Леся не могла дихати. Його набрякле від удару обличчя виглядало не як у лорда, а як у фанатика, що вирішив привласнити істину.

— Ні, — прохрипів він прямо їй у потилицю. Його дихання палало на шкірі. Його голос був просякнутий божевільною пристрастю та відчаєм, мов від емоцій розривається душа. — Ти не підеш. Ти — моя!….

— Ти що, придурку?! Пусти! — Леся почала відчайдушно вириватися. Вона била його ліктями в груди, намагалася дотягнутися до очей, але Хаген був наче кам’яна статуя. — Пусти мене, чудовисько, там моє життя!

Вона бачила, як біла тріщина починала стискатися. Світло з того боку ставало дедалі тьмянішим. З грудей Лесі вирвався звук, глухий, тваринний, горловий спалах, який буває лише тоді, коли у свідомості заживо ховають усе, заради чого варто було дихати. Так кричить затиснуте в лещата тіло, поки крізь біле світло порталу на неї востаннє дивилися рідні обличчя, що стрімко танули в чорноті стародавнього тунелю.

— НІ-І-І-І! Ти вбив мене… Ти мене вбив!

— Ми йдемо! — гаркнув Хаген Кайрану, не звертаючи уваги на удари Лесі. Він розвернувся і побіг у глибину тунелів, ігноруючи Браму, портал і саму логіку порятунку.

Еліс і Кайран застигли лише на мить, але цієї миті вистачило, аби стеля над ними почала осідати величезними пластами.

— Кайране, він забрав її…. — почала Еліс, але черговий удар підземного поштовху збив її з ніг.

— Немає часу на роздуми, Еліс! — Кайран підхопив її. Його погляд став золотим, зіниці витягнулися в тонкі вертикальні щілини. — Гора падає! Якщо ми не злетимо зараз, нас ніхто не знайде під цими руїнами!

Його тіло почало стрімко змінюватися. Одяг розривався під тиском м'язів, що перетворювалися на міцну чорну броню. За спиною з вологим хрускотом розгорнулися величезні перетинчасті крила, збиваючи пил і дрібне каміння. На місці Кайрана тепер стояв велетенський чорний дракон, чиє дихання обпалювало повітря. Він обережно, але міцно підхопив Еліс своєю масивною лапою, притиснувши її до теплих лускатих грудей. Потужний ривок — і дракон кинувся вгору, пробиваючи головою залишки склепіння, що тріщали під натиском стихії.

Попереду, крізь пил і вогонь, Еліс побачила іншу тінь. Хаген трансформувався майже одночасно. Срібний дракон був неймовірно стрімким. Він летів крізь вузькі розломи, маневруючи між падаючими вежами. На його спині, між гострими гребенями луски, все ще біліла крихітна пляма Лесі. Вона більше не била його. Вона вчепилася в луску, і її крик, сповнений чистого, нерозбавленого жаху, супроводжував кожен помах срібних крил.

Вони вилетіли з черева гори якраз у той момент, коли головна вежа Срібного крила остаточно просіла всередину. Вибух попелу був таким потужним, що накрив небо на кілометри навколо.

Кайран приземлився на безпечному скелястому плато, далеко від зони обвалу. Як тільки його лапи торкнулися трави, він почав набувати людської подоби. Він був виснажений. Його шкіра парувала від перенапруження. Еліс вислизнула з його обіймів і одразу обернулася.

Срібний дракон опустився на іншому кінці плато. Хаген прийняв людську подобу, але не випустив Лесю. Він стояв, важко дихаючи, і все ще міцно тримав її за талію, хоча вона вже не намагалася втекти. Її ноги підкошувалися. Вона просто висіла в його руках, дивлячись на величезну хмару пилу там, де щойно була гора.

— Ти… ти монстр, Хагене, — голос Еліс тремтів від люті та болю, коли вона підійшла ближче. — Що ти накоїв? Ти зламав її життя! Вона врятувала нас, а ти перетворив її на полонянку!

Хаген підняв голову. Його очі все ще світилися сріблом, і в них не було жодної краплі каяття. Він подивився на Лесю з такою хворобливою, власницькою ніжністю, що Кайран мимоволі стиснув кулаки.

— Вона моя істинна, — повторив Хаген, наче це слово виправдовувало будь-який злочин. — Я відчуваю її кожною клітиною. Я не міг дозволити їй піти в той незрозумілий світ, де вона була б лише… дівчиною. Тут вона буде моєю королевою.

Леся повільно підняла голову. Її каштанові косички розтріпалися, зелені очі були червоні від пилу й сліз. Вона подивилася на Хагена, потім на Еліс, і в цьому погляді була така порожнеча, від якої ставало холодно.

— Королевою? — її голос був ледь чутним, надтріснутим. — Ти вкрав мене. Ти забрав мій дім, мій бій, моє ім'я. Ти просто… великий, пафосний злодій. Я ненавиджу тебе. Чуєш? Кожного дня, поки я тут дихаю, я буду ненавидіти тебе ще сильніше.

Хаген лише міцніше зімкнув пальці на її талії, зариваючись обличчям у розпатлані каштанові коси. Його плечі дрібно тремтіли, але в кожному русі відчувалася непохитна впертість, яка знайшла свій єдиний якір.

— Нехай буде ненависть, — гаряче, зривисто видихнув він їй у шию. — Дихай нею, якщо інакше не вмієш. Гори, руйнуй мене цим поглядом, але тут. Відтепер кожен твій удар, кожен проклін і кожен подих належатимуть цьому світу. Мені. Це непоганий старт для вічності, Лесю. Ми навчимося жити з цим.

Еліс хотіла кинутися до неї, але Кайран зупинив її, поклавши руку на її плече. Він хитав головою. Він бачив стан брата. Хаген зараз був готовий убити будь-кого, хто спробує наблизитися до його здобутку. Світ змінювався.

Сонце почало пробиватися крізь хмару попелу, фарбуючи небо в криваво-червоні тони. Це був перший ранок нового світу, але для Лесі він став початком нескінченної темряви.

— Поверни мене… — її голос витончився до ледь чутного ламаного шелесту, наче сухе листя під чоботями. Леся заплющила очі, бо сил дивитися на це чуже, занадто яскраве сонце більше не було. — Просто відпусти назад… Будь ласка. У мене там… там усе. Мама чекає в першому ряді. Тренер. Поверни...

Вона вже не била його. Її пальці, до крові збиті об граніт та магічні щити, безсило ковзали по холодній сталі його наплічника, залишаючи брудні розводи. Ця раптова покора була страшнішою за її нищівні хуки. Вона вигасала в його руках, залишаючи замість люті суцільну, крижану порожнечу.

Хаген не зронив ні слова. Його щелепа, розпухла й зміщена після її ж удару, відгукувалася пекельним болем на кожен важкий подих, але він лише міцніше перехопив її, підхоплюючи під коліна. Всередині дракона вила буря. Його виховали на запереченні емоцій. Але зараз, відчуваючи крізь тонку тканину її спортивного топа шалене, рване биття серця, він уперше в житті відчував себе живим. Від дівчини пахло грозою, залізом і свободою. Усім тим, чого Магнус позбавив його ще в дитинстві. Вона була його істиною. І віддати її означало знову добровільно повернутися в темну камеру до помираючого сокола.

— Ти чуєш мене, залізяко? — Леся знову розплющила очі, і в їхній зелені прокинулася запізніла, отруйна образа. Вона заговорила швидше, ковтаючи сльози, що змішувалися з пилом на її щоках. — Хто дав тобі право? Хто ти такий, щоб ламати мене через коліно? Ти ж боявся того старого пня! Ти ж сам був рабом! То чому ти робиш те саме зі мною?! Ти просто боягуз. Ти вкрав мене, бо сам не здатний жити!

Кожне її слово б'ючою хвилею врізалося в його гордість, але Хаген лише вперто стискав губи. Срібні іскри все ще тліли на його віях, а в голові відбивався її крик. Ненависть? Нехай. Образа? Він винесе. Головне те, що її пальці все ще тримаються за його обладунок, навіть якщо це пальці ворога.

Кайран і Еліс, що стояли віддалік, чекали, що срібний дракон злетить і попрямує до величного білого палацу, який височів на горизонті як символ нерухомої влади роду. Там були лікарі, там була прислуга, там усе було готове до тріумфального повернення.

Але Хаген навіть не подивився в бік палацу.

Він розвернувся в протилежний бік — туди, де скелясті схили переходили в дику, зарослу прадавнім лісом ущелину. За спиною Хагена знову з тихим шелестом розгорнулися срібні крила. Обережно, намагаючись не зачепити поранені руки Лесі, він відірвався від землі.

Він летів низько, майже торкаючись верхівок столітніх сосен, ховаючись у тіні каньйону. Його метою була таємна печера, схована за водоспадом у глибині Чорних скель. Хаген знайшов її ще підлітком, коли тікав від жорстоких уроків свого вчителя. Вона залишалася єдиним куточком у цілому світі, вільним від обов'язку перед кров'ю та чужими очима. Тільки сирий камінь, тиша і мох.

Леся відчула зміну напрямку і падіння в прохолодну тінь скель. Вода з водоспаду пилом осіла на її гарячій шкірі.

— Куди… куди ти мене тягнеш? — У її голосі знову прокинувся дитячий, безпорадний страх. — Там же темно… Поверни мене. Будь ласка...

Хаген плавно опустився на вологий камінь у печері. Крила сховалися за спиною. Він нарешті опустив її на землю, але не випустив її руки, затиснувши долоні в своїх. Він подивився їй прямо в очі. Там було лише глухе, довічне заслання, яке вони тепер мали ділити між собою.

— Тут тебе ніхто не знайде, Лесю, — вперше заговорив він, і його простуджений, рваний голос змусив її здригнутися. — Замок був в'язницею, яку для мене збудували інші. Я не поведу тебе туди. Ми залишимося тут. Твоє минуле померло там, у Гроті. Звикай до моєї темряви. Другого порталу не буде.