Раді Вас бачити!

Тиша після слів Еліс була такою густою, що в ній можна було задихнутися. Хаген не відводив погляду; він повільно обійшов її, немов хижак, що вивчає нову територію. Його присутність тиснула; магія Срібного дракона була холодною, як високогірний лід, намагаючись знайти крихітну шпарину в захисті Еліс.

— Твоя суть, — Хаген зупинився прямо перед нею, і його голос зазвучав інтимно низько, призначений лише для її вух, — це те, що я збираюся вивчити найретельніше. Сідай поруч. Ворде, звільни місце.

Воїн-дракон миттєво підхопився, звільняючи крісло праворуч від господаря. Сидіти там означало прийняти найвищу честь або ж ступити в смертельну небезпеку. Еліс відчула погляд Кайра. Його пальці так сильно стисли срібний кубок, що метал деформувався. Поруч жінка в золотому дивилася на Еліс з ненавистю. Повітря навколо неї, здавалося, тліло.

Еліс відчувала, як її власна тінь під столом згорнулася біля її ніг, готова захистити її в будь-який момент. Вона намагалася здаватися спокійною, але всередині відчувала напругу й тривогу, немов щось важке стискало їй груди. Вечеря тривала, але смак вишуканих страв здавався їй попелом. Хаген поводився як ідеальний господар. Він підливав їй вино, пропонував найкращі шматочки м’яса, але Еліс відчувала, як він постійно невидимо торкається її енергетичного поля. Її це лякало і змушувало бути насторожі. Його магія була схожа на тонкі срібні голки, що намагалися проколоти її кокон. Але темрява батька всередині неї була глибшою, ніж він міг уявити. Вона вбирала його імпульси, розчиняла їх у собі, не даючи йому жодної зачіпки.

— Ти дивно мовчазна, — зауважив Хаген, спостерігаючи, як вона лише пригубила вино. — Чи, можливо, твої думки зайняті кимось іншим у цій залі?

Він кинув швидкий, глузливий погляд на Кайра. Кайр у цей момент різко встав, відштовхнувши стілець.

— Досить, — кинув він, і його голос прозвучав як гуркіт обвалу в горах. — Я йду. Рубі, за мною.

Рубі підхопилася . Її очі блиснули тріумфом, змішаним із болем. Вона бачила роздратування Кайра і помилково прийняла його за пристрасть до неї, за бажання нарешті вийти з цього балагану. Вона обхопила його за лікоть, кинувши на Еліс прощальний, переможний погляд. Але Кайр навіть не подивився на неї. Його очі востаннє вп’ялися в Еліс. У них була лють, нерозуміння і щось схоже на німе попередження. Коли двері за ними зачинилися, у залі стало трохи легше дихати, але для Еліс напруга лише зросла.

Залу наповнили важкі, ритмічні звуки барабанів і флейт, що змушували кров драконів текти швидше. Почалися танці. Пари кружляли в центрі, рухи були різкими, майже агресивними. Хаген не вставав. Він сидів, підперши підборіддя рукою, і продовжував облогу енергетичного поля Еліс.

— Ти не танцюєш? — запитав він.

— Я не вмію танцювати під таку музику, — відповіла Еліс, дивлячись, як тіні від свічок танцюють на стінах. — У моєму домі танці були тихими.

— Тут немає нічого тихого, — Хаген подався вперед, і Еліс відчула, як він знову намагається проникнути в її свідомість. Його сила була як срібна сітка, що намагалася огорнути її серце. — Але я бачу, як твоя сила реагує на цей ритм. Вона пульсує. Вона хоче вирватися.

Еліс мовчала, напружено тримаючись. Її увага була прикута до тіні: вона намагалася зберегти контроль, наказуючи собі не здаватися страху чи гніву. Хаген з кожною хвилиною дратувався дедалі сильніше. Він бачив перед собою джерело величезної сили і яскраву срібну нитку, що горіла на її спині, але сама суть дівчини вислизала від нього. Для Еліс це була боротьба: вона відчувала тривогу, але зосереджувалася лише на холодній витримці, уникаючи будь-яких зовнішніх проявів почуттів.

Коли бенкет почав стихати, Хаген підвівся і подав їй руку.

— Повітря тут стало занадто важким від парфумів і брехні, — промовив він, подаючи Еліс руку. — Перед тим, як ти повернешся до своїх покоїв, я хочу показати тобі наші сади.

Вони вийшли на широку терасу, що каскадами спускалася в нічний сад. Повітря було густе від ароматів, що з'являлися із настанням темряви. Еліс вдихнула, намагаючись позбутися приторного запаху зали, але ніч принесла нові тривожні аромати.

Хаген йшов повільно, ведучи її стежками, що тонули в оксамитових тінях високих кипарисів. Під ногами хрустів дрібний гравій, а навколо розгорталося дивне, примарне життя. Уздовж стежок розкривали свої бліді, майже прозорі чашечки нічної лілії. Вони ловили кожне пасмо місячного світла, випромінюючи ледь помітне фосфоресцентне сяйво. Між кущами гліцинії кружляли крихітні вогники нічних комах; їхнє золотисте мерехтіння нагадувало іскри згасаючого вогнища, що зависли в повітрі.

Вони підійшли до невеликого пруду. Поверхня його була настільки нерухомою, що здавалася чорним дзеркалом. У цій глибині відбивалися яскраві й чіткі зорі, що, здавалося, ніби не в небі, а лежать на самому дні, під товщею холодної води. Коли вони проходили повз, Еліс помітила дивні квіти біля самої кромки води. Вони розпускалися сріблястими зірками й тихо гойдалися в такт нічному вітру.

Хаген говорив рівно і спокійно. Він описував історію Срібного крила, розповідав, як ці рідкісні рослини збирали з усіх кінців світу, щоби створити цей сад. Його слова лунали майже заколисливо, однак Еліс не вірила в просту гостинність їхньої прогулянки. Навколишні вогні й найменші деталі простору видавалися тонко розрахованими пастками.

Хаген навмисно вів у найтемніші куточки, де огорожа утворювала лабіринти, що поглинали звуки. Він ішов далі від світла тераси, туди, де запах нічного жасмину ставав нестерпно солодким, майже задушливим.

— Мій брат завжди мав слабкість до таких ночей, — раптом тихо зауважив Хаген, і його голос став холоднішим за воду в пруді. Він зупинився біля стіни квітучої гліцинії, чиї важкі грона звисали з альтанки, наче виноград, наповнений темрявою. — Кайр вважає, що серед цього спокою звір всередині нього стає тихішим. Але я знаю істину. Тут він лише дає йому волю, подалі від сторонніх очей.

Він злегка стиснув її лікоть, змусивши її завмерти. У тиші саду, яку порушував лише шепіт фонтанів, раптом пролунав різкий, брутальний звук. Важке, уривчасте дихання, хрипкий стогін і глухий удар об дерево розірвали ідилію.

Еліс хотіла відвернутися, закрити вуха, втекти назад до пруду, щоб не бачити того, що ховалося за завісою квітів. Але рука Хагена на її плечі була наче залізний обруч, що тримав її на місці, змушуючи стати свідком чужої пристрасті, яка більше нагадувала війну.

— Дивись, Еліс, — прошепотів він їй прямо у вухо, і його дихання обпекло холодом. — Це і є природа дракона. Те, що ти бачила в залі, — лише маска. Оце — істина.

Крізь густе листя гліцинії Еліс побачила їх. У сріблястому світлі місяця постать Кайра здавалася величезною і загрозливою. Він притиснув жінку в золотому до перил альтанки з такою жорсткістю, що та ледь встигала хапати ротом повітря. Його рухи були рвучкими, позбавленими будь-якої ніжності. Це була не пристрасть, а спроба щось знищити в собі.

Еліс бачила його обличчя. Спотворене, зі стиснутими зубами, наче він боровся з болем. Жінка впивалася в його плечі, стогнала, вигинаючись, але Кайр, здавалося, не чув її. Він був десь у своєму пеклі.

В Еліс щось обірвалося: біль, образа й лють, які вона пригнічувала, прорвалися назовні, неначе хвиля. Її ретельно вибудувана броня розлетілася на друзки. Вона відчула, як її тінь за спиною раптом здибилася, непідвладна контролю. Темна і жива, готова захищати господарку. У цей момент відчай і ревнощі накрили її повністю, змішавшись із гострим, майже тілесним болем. Енергія вибухнула в ній темним полум’ям, а срібна нитка на спині спалахнула так яскраво, що тканини на спині почали тліти.

Хаген різко вдихнув повітря, немов давно шукане джерело. Його погляд не зводився з Еліс. Її внутрішній шторм відбивався у його сріблястих очах.

— О, так… — видихнув він, і його голос затремтів від захвату. — Тепер я бачу тебе справжню. Ти така смачна, коли твоя душа розривається на шматки. Твій гнів, твої ревнощі… вони живлять твою магію краще за будь-які закляття.

Він простягнув руку, намагаючись уловити цю енергію, що виривалася з неї. Для нього вона була делікатесом — пульсуючою силою, яку вдалося виманити через біль.

Еліс різко повернулася до нього. Її очі стали двома колодязями темряви, в глибині яких пульсувало срібло.

— Ви обоє… — її голос був ледь чутним, але в ньому звучала сила, здатна повалити стіни цього замку. — Ви обоє — чудовиська.

Вона вирвала лікоть із його руки. Тінь навколо неї стала настільки щільною, що гілки дерев в'янули й чорніли. Хаген відступив на крок. Енергія від неї була небезпечною навіть для нього.

— Ведіть мене назад, — відрізала вона низьким, твердим голосом. У її погляді були лише крижана порожнеча і втома. Вона відчувала себе спустошеною, ніби усі її емоції згоріли до тла.

Він не розгнівався. Навпаки, він повільно опустив руку, і на його обличчі з’явилася дивна, майже поважна посмішка дослідника, що нарешті побачив народження нової зірки. Тепер він дивився на неї не як на іграшку і полонянку. Він бачив у ній живу стихію, ту саму сутність безодні, без якої вогонь його брата був лише руйнівним полум’ям, що спалює все довкола, не залишаючи надії.

Хаген зрозумів головне. Її магія не просто реагує на Кайрана. Вона з ним резонує, вплітається в його силу і створює візерунок, який вони з братом мали навчитися разом малювати. Дівчина виявилася втраченим фрагментом у прадавній пісні роду. Не знайшовши цієї частки, брати втрачали будь-які шанси вистояти проти загрози, що стукала з-поза меж цього світу.

Тепер Хаген знав, що його теорії були правильними. Еліс була живою відповіддю на всі їхні запитання. Вона була останньою ниткою в полотні долі, яку не можна було обірвати, не знищивши при цьому і їх самих.

— Як забажаєте, Еліс, — тихо відповів він, відступаючи і звільняючи їй шлях із майже ритуальною поштивістю. — Вечір справді видався просвітницьким для нас усіх. Сьогодні ви наблизили нас до істини сильніше, ніж роки, проведені в архівах.

Вона не відповіла. Їй потрібна пауза, щоб зібратися, але сил на це вже не залишилося. Еліс, зібравшись із залишками волі, пішла вперед до замку. Вона не озиралася на альтанку, де Кайран все ще намагався приборкати те, що щойно остаточно прокинулося в обох.