Раді Вас бачити!

Ранок не приніс полегшення, лише відкрив те, що ніч ховала. Я прокинулася від різкого сонячного променя, який розрізав мої повіки, наче розпечене лезо. Тіло здавалося чужим, важким; кожен м’яз гудів, ніби я бігла кам’яними лабіринтами Срібного крила всю ніч.

Я підійшла до дзеркала. Тінь під ногами здавалася невинною сірою плямою на світлому килимі, однак я добре знала її справжню силу. Пам’ять досі зберігала холод заліза Північної вежі й фіолетове сяйво манускриптів, які дракони берегли наче безглузді трофеї.

Кожен рух під час одягання віддавав довгим, виснажливим болем. Я зупинила вибір на сукні з цупкої тканини кольору зимового неба, яка надійно закривала шию й зап’ястя, ніби броня. Мені потрібне було це відчуття захищеності, адже внизу вже чекав він.

Запах ударив у ніс ще на підході до обідньої зали. Повітря огортало важким, густим серпанком смаженого м’яса, диму й гострих прянощів, анітрохи не нагадуючи звичний аромат кави чи свіжої здоби з минулого життя. Трапеза драконів більше нагадувала бенкет хижаків.

Хаген сидів на чолі довгого столу з чорного дерева. Перед ним стояло масивне срібне блюдо з великим окіллям, з якого стікав багряний сік. Він різав плоть із холодною, вивіреною точністю. Його сріблясте волосся залишалося ідеально зачесаним, а білі манжети зберігали бездоганну чистоту навіть під час оброблення шматка, який ще нещодавно був живою істотою.

— Ви забарилися, Еліс, — промовив він, не піднімаючи очей. Голос був рівним, але в ньому відчувалася вібрація, від якої по шкірі пройшов мороз. — Срібне крило не любить тих, хто довго спить. Замок вимагає пильності.

Я мовчки сіла на протилежному кінці столу, уникаючи погляду на його тарілку. Покірна прислуга з опущеними очима поставила переді мною легку страву, але від їжі лише підступала нудота. Навіть повітря у залі здавалося насиченим кров’ю й залізом.

— Ви виглядаєте блідою, — нарешті підвів на мене очі Хаген. Його погляд був холодним і аналітичним. — Можливо, нічні прогулянки Срібним крилом надто виснажливі для магині?

Я завмерла. Чи він знає? Чи бачив мою тінь? Я стискала серветку під столом і відчула, як мої долоні спітніли.

— Мені снилися кошмари, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Ваш замок надто гучний уночі. Стіни шепочуть.

Хаген ледь посміхнувся й відправив м’ясо в рот. Губи блиснули від жиру.

— Стіни лише відлунюють те, що ми приносимо, Еліс. Якщо ви чуєте шепіт, можливо, це ваша магія намагається щось сказати?

Він витер руки білосніжною серветкою, на якій розпливлися червоні плями, як квіти маку.

— Де Кайран? — запитала я, змінюючи тему. Порожнє місце праворуч від Хагена виглядало як діра у просторі.

— Мій брат намагається не згоріти живцем, — сказав Хаген, встаючи. — Після вчорашнього його вогонь стає некерованим. Зараз він на майданчику мучить гвардійців і себе. Йому бракує витримки, якої я намагаюся його навчити.

Хаген підійшов ближче. Від нього повіяло металом і ладаном.

— Я залишу вас. Потрібно спрямувати лють брата, поки він не спопелив двір. Прогуляйтеся садом. Свіже повітря допоможе розрізнити видіння й реальність.

Майданчик був оточений високими кам'яними стінами, які за століття просочилися сажею й кіптявою. Коли Хаген підійшов до парапету, він побачив справжнє пекло.

Кайран був у центрі, без камзола, в мокрій сорочці, що прилипла до тіла. У кожній руці він тримав по мечу; кожен рух супроводжувався спалахом полум'я. Четверо гвардійців намагалися його оточити, але він відбивав атаки так люто, що сталь висікала іскри.

— Досить! — голос Хагена розрізав шум бою, наче удар батога.

Гвардійці одразу відступили, важко дихаючи. Кайран зупинився не зразу. Ще один розмах: меч зі свистом прорізав повітря, тоді він встромив клинок у землю. Його обличчя було у сажі, очі світилися золотом, а від шкіри йшла пара.

— Ти марнуєш сили на м’ясо, Кайране, — Хаген спустився на арену.

— Це м’ясо хоча б реальне! — гаркнув Кайран, витираючи чоло.— На відміну від твоїх ігор із маніпуляціями. Ти бачив, що було вчора! Її сила майже знищила альтанку. Вона не та, чим здається.

— Я знаю це краще за тебе, — крижаним тоном відповів Хаген. Він підійшов до Кайрана, ігноруючи жар. — Ти поводишся як звір. Ти тиснеш і лякаєш її. Якщо не навчишся тримати свій вогонь, ти зламаєш ключ замість дверей.

— Вона не ключ! Вона дівчина! — Кайран кинув меч. Той дзенькнув об каміння.

— Для мене вона інструмент, що поверне нам велич, — Хаген схопив брата за плече. — І якщо ще раз підійдеш до неї без дозволу, я замкну її в Північній вежі. Ти знаєш, що там.

Кайран завмер. Вогонь у його очах згас і лишився глухий гнів.

— Ти не зробиш цього.

— Не випробовуй мого терпіння, брате. Іди, вмийся. Ти тхнеш відчаєм і слабкістю.

Сад зустрів мене тишею, але вона здавалася мені підступною пасткою. Я йшла вузькими стежками, подалі від центральних алей, де ще вчора Кайран тримав мене надто близько. Обвуглені залишки альтанки стояли як пам’ятник моєму страху. Мармур під нею тріснув від жару, а квіти гліцинії перетворилися на сірий попіл.

Минуле більше не мало значення. Я шукала шлях у майбутнє.

Мій погляд повертався до Північної вежі. Вона виглядала похмурішою, ніж у сні. Чорне каміння поглинало світло без відблисків. Вікна закриті ґратами, а згори стримлять шпилі, як ікла.

Я підійшла до краю саду, де кущі лавра переходили в зарослі плюща на скелі. У затінку я помітила дивне: в кам’яному фундаменті була ніша, майже прихована мохом.

Я озирнулася довкола, але поруч нікого не виявилося. Рука тремтіла, коли я розсунула колючі гілки. На камені карбувався знак, зовсім не схожий на драконячий герб Хагена. Там виднівся витончений, ледь помітний символ: око, обплетене корінням. Тавро належало магам.

Серце зробило кульбіт. Дракони думали, що їхній замок очищено від стародавнього. Але надто любили м’ясо та силу, щоб помічати те, що було під ногами. Пальці торкнулися символу, і камінь миттєво потеплішав. Десь у глибині вежі щось озвалося слабким резонансом у крові.

Подальший крок був очевидним. Хаген вважав мене здобиччю, а Кайран — спокусою. Але жоден із них не здогадувався про першу нитку, вже знайдену в їхньому клунку таємниць. Чекати, поки вони вирішуватимуть чужу долю, не було сенсу. Замок мусив згадати справжніх господарів.