Раді Вас бачити!

Інерція польоту ще гуляла у венах, коли світ раптово перестав бути шаленим вітром і став твердим, холодним каменем. Повітря тримало її до останньої миті, витягуючи секунду невагомості, а потім різко відпустило. Еліс відчула, як гаряча луска Кайра востаннє ковзнула під її затерплими долонями. Глибокий, древній ритм, що лунав у її власному серці, обірвався, залишивши по собі порожнечу.

Вона впала. Удар об кам’яні плити тераси вибив подих із грудей, залишивши тупий біль у колінах і хребті. Металевий присмак крові враз з’явився на язику. Світ навколо закрутився. Скелі, небо, спечене сонце. Все це перетворилося на брудну пляму.

Еліс втиснула пальці у тріщини каменю, відчуваючи його грубу, крижану байдужість. Її дихання було хрипке, свистяще. Кожен вдих давався важко, наче легені досі викидали з себе оту незбагненну висоту, на якій вони щойно були.

— Дихай, — голос пролунав зверху. Хрипкий, з низькою вібрацією, що змусила волоски на її шиї піднятися дибки.

Вона підвела голову. Кайр уже стояв поруч у людській подобі. Його перевтілення відбулося занадто швидко, майже неприродно. Він не виглядав змореним. Навпаки, у його позі, у розвороті дужих плечей, затягнутих темною, вологою від поту тканиною, відчувалася хижа сила. Він стояв так, ніби скелі були його продовженням.

Еліс нарешті вирівнялася, ігноруючи тремтіння в ногах. Тераса, на якій вони опинилися, була витесана прямо в плоті гори. Глибокі борозни від пазурів поцяткували камінь, де покоління тих, хто вважав небо своїм домом, злітали й приземлялися.

— Ти не мав права, — слова вийшли хрипкими, але в них уже закипала лють, яка допомагала боротися з нудотою. — Я не давала згоди… Ти просто... ти просто....

Кайр зробив крок до неї. У його очах все ще жеврів золотий відблиск, як залишок драконячої суті. Погляд був важким, майже фізично відчутним на шкірі.

— Згода — слово для слабких, Еліс, — він вимовив її ім’я так, ніби пробував його на смак, і це звучало як вирок. — Там, у небі, у тебе був вибір. Камінь внизу або моя спина. Я просто скоротив тобі час для роздумів.

— Я б щось придумала! — вигукнула вона, хоча сама відчувала, як брехня гірчить на губах.

— Придумала б? — Кайр підійшов так близько, що вона відчула жар, який йшов від його шкіри. — Ти б розбилася швидше, ніж встигла б злякатися.

— Краще розбитися, ніж бути іграшкою в руках такого, як ти! — вона вигукнула це, сама здивувавшись власній сміливості.

Він розсміявся. Це був звук тертя каменю об камінь.

— Іграшкою? Ти переоцінюєш своє значення. Ти — ключ, який я ледь встиг повернути, поки замок не заіржавів остаточно.

Еліс відступила на крок ближче до краю. Простір за її спиною відкривався глибокою долиною, де між хмарами рухалися тіні інших драконів. Величні та спокійні, вони здавалися богами проти неї, маленької закривавленої дівчини на високій вежі.

Раптом вона відчула це. Імпульс. Дивний рух під шкірою, що зародився в сонячному сплетінні й розлився до кінчиків пальців. Камінь під її чоботами несподівано перестав бути холодним. Вона відчула його структуру, кожну мікротріщину, кожну краплю вологи всередині породи. Це було так, ніби її відчуття вибухнули, вливаючись у гору.

Кайр завмер. Його ніздрі ледь помітно здригнулися.

— Ось воно, — прошепотів він. Його голос змінився, став м’якшим, але в цій м’якості було більше загрози, ніж у крику. — Твоя кров нарешті прокинулася. Ти відчуваєш їх чи ні? Ти відчуваєш гору.

— Замовкни, — Еліс стиснула кулаки так сильно, що нігті вп'ялися в долоні, і зайнялася опором цьому відчуттю, намагаючись заштовхнути його назад у темряву. — Я нічого не відчуваю. Я хочу піти.

Вона зробила крок убік, намагаючись оминути Кайра, але він одним швидким рухом перегородив їй шлях, вставши напроти. Від нього чітко тягло грозою, димом і солодким ароматом нічних квітів, що ростуть на цвинтарях.

— Ти нікуди не підеш. Світ навколо тебе вже тріщить по швах, Еліс.

Він повільно простягнув руку вперед. Його довгі, мов із темного заліза викувані пальці навіть не торкнулися шкіри, однак простір між ними здригнувся й розтріщився. Повітря розірвала тонка срібляста лінія, за якою проглядало зовсім інше світло, що заворожувало й лякало водночас. Сяйво цього розлому лягло на обличчя Еліс крижаними, гострими тінями.

— Твоя сила, — його голос звучав твердо, майже безжально. — Це борг, який ти почнеш повертати вже сьогодні.

Він різко схопив її за зап'ястя. Біль був миттєвим, але коротким. Замість нього прийшов вогонь. Контакт з його шкірою став детонатором. Срібна лінія в повітрі спалахнула, розширюючись, і Еліс почула низький гул, що йшов від самої гори. Її сила, яку вона так довго намагалася приховати, тепер виривалася назовні, сплітаючись із його чорною енергією.

— Пусти! — вона спробувала вирватися, але його пальці тримали міцно, як лещата.

— Дивися на це, — наказав він, силою змушуючи її повернути голову до прірви. — Дивися, як реальність згинається перед тобою. Ти думала, що ти — жертва? Ні. Сила цієї гори і твоя магія — це одне й те саме. Ти належиш цьому небу. І я не дозволю тобі знову прикинутися простою смертною.

Саме в цю мить Еліс усе зрозуміла. Ранішня оманлива свобода польоту й тепло його тіла слугували лише наживкою. Справжній Кайр не був рятівником. Він був тим, хто ламав волю, щоб дістатися до суті. Він бачив у ній стихію, стародавню магію, яку прагнув підкорити, загнуздати й змусити служити своїм цілям.