Раді Вас бачити!

Обідня зала зустріла мене тишею, яка буває лише перед ударом блискавки. Важкі люстри відкидали на стіни довгі, викривлені тіні. На столі лежали предмети, які зовсім не пасували до вечері: старі сувої та темний камінь у срібній оправі. Вони сусідили з витонченими стравами.

Хаген сидів у центрі, спостерігаючи за моїм входом. Кайран, що сидів навпроти, стискав свій келих так міцно, що його пальці побіліли.

— Ви перевершили мої очікування, Еліс, — голос Хагена розрізав повітря. — Срібло вам пасує більше, ніж ви готові визнати. Сідайте. Сьогодні ми будемо говорити про речі, які потребують вашої особливої уваги.

Я опустилася в крісло. Срібна тканина сукні ледь чутно зашелестіла, розтікаючись по сидінню, наче рідкий метал. Хаген не зводив очей з мене. У його погляді холодна оцінка ювеліра, який перевіряє справжність рідкісного діаманта.

Навпроти мене Кайран одним ковтком осушив свій келих. Від нього йшов запах вина й того самого розпеченого заліза, що й уранці на майданчику. Він сидів так напружено, як хижак у клітці.

— Срібне крило рідко бачить таких гостей, — промовив один із радників, сивий дракон з обличчям, посіченим дрібними зморшками, наче стара пергаментна карта.

— Хаген казав, що ви — виняток з усіх правил.

Я мовчала, відчуваючи, як замок під моїми ногами передає мені кожну вібрацію їхніх голосів. Хаген повільно підсунув до мене темний камінь у срібній оправі. Він був гладким, майже чорним. Всередині нього жевріло щось схоже на застиглу грозу.

— Це «Сльоза Перворідного», — тихо промовив Хаген, нахиляючись до мене. Його обличчя опинилося так близько, що я відчула запах гіркого мигдалю. — Кажуть, цей артефакт реагує лише на чисту кров. Дракони відчувають його тепло. Маги… маги відчувають його вагу. Торкніться, Еліс. Мені цікаво, що відчуєте ви.

Кайран різко поставив келих на стіл.

— Хагене, досить. Вона щойно прийшла. Дай їй хоча б торкнутися вина, а не твоїх іграшок.

— Ти надто турботливий сьогодні, брате, — не повертаючи голови, відрізав Хаген. — Еліс не боїться. Адже так?

Я подивилася на камінь. Моя тінь, прихована під подолом сукні, напружилася, наче хижак перед стрибком. Я відчувала, що цей камінь не просто артефакт. Він був одним із джерел тієї прихованої мережі, яку я відчула в саду, та містком, витканим зі стародавньої магії. Вона пронизувала кожну стіну Срібного крила.

Я повільно простягнула руку до каменя. Коли кінчики моїх пальців торкнулися його холодної, дзеркальної поверхні, простір навколо столу здригнувся ледь відчутно, немов усе навколо на мить завмерло.

Контакт виявився електричним. Чорний мінерал миттєво перетворився на роззявлену пащу. Вона почала всмоктувати подих, кров і саму сутність мого буття. Лютий, голодний тиск намагався висушити мене зсередини, наче пустельний вітер. У відповідь внутрішня темрява збурилася розлюченим звіром. Тінь з-під ніг рвонула вгору, пройшла крізь тіло розпеченим дротом і завдала зустрічного удару.

Під фундаментами Срібного крила прокотився важкий, глухий стогін каміння. Древній кровний канал, забитий десятиліттями драконячого попелу, раптом прочистився. Він пропустив потужну хвилю моєї магії. Я відчула, як замок здригнувся від цього наповнення, наче серце, яке змусили битися після довгої смерті.

Для Хагена ця сцена виглядала нерухомою статуєю: дівчина у сріблі покірно тримає руку над артефактом. Але в глибині Сльози відбувалася розправа. Фіолетовий спалах, гострий і холодний, на мить повністю поглинув золото драконів, що ледь жевріло. Я випила енергію цього каменю й відчула, як він стає порожнім і мертвим під моєю долонею.

— Ну що? — голос Хагена став ще тихішим. Він майже не дихав. — Що ви чуєте?

Я підняла погляд на Хагена. Мої зіниці розширилися, затоплюючи райдужку чорнотою, поки внутрішній шторм вбирав залишки чужої сили.

— Він важкий, — промовив мій голос, тепер уже чужий, нижчий, вібруючий у такт стінам. — Цей камінь тисне на груди. Він душить кожного, хто намагається заговорити.

Хаген випрямився. Його обличчя стало гострою маскою. Він поглянув на мою руку, яка ще лежала на мінералі.

— Тільки вага? — він нахилився вперед, і запах гіркого мигдалю став майже задушливим. — Жодного тепла? Жодного бачення?

— Тільки нестерпний холод і тиск. — Я відняла руку, відчуваючи, як замок під ногами вібрує, передаючи мені силу.

Камінь тепер виглядав як згасле вугілля. Я відновила зв'язок, який вони вважали мертвим. Моя тінь пульсувала ситою, тріумфальною енергією

Кайран різко відсунув келих, і звук металу об дерево пролунав як постріл. Він дихав важко, і очі горіли тривожним золотом. Він відчув удар. Його стихія була занадто тісно сплетена з цим каменем, щоб не помітити, як я щойно випатрала їхній артефакт.

Хаген знову взяв ніж. Скрегіт сталі об кераміку став нестерпно гучним у тиші, що запала.

— Вечір тільки починається, Еліс, — він відрізав шматок м’яса, і червоний сік потік по тарілці. — У нас ще багато тем. Наприклад, ваше вчорашнє бажання відчинити двері Північної вежі. Розкажіть мені, що саме ви сподівалися знайти там, у самому серці моїх секретів?

Я відчула, як корсет сукні стиснув мої ребра ще сильніше. Допит почався.

Я обережно відклала столові прибори, дозволяючи срібним рукавам сукні ковзати по краю столу. Кожен нерв був натягнутий, як струна, що ось-ось порветься. Запитання Хагена висіло в повітрі, важке й липке, немов отруйний туман.

— Північна вежа? — я змусила себе злегка нахилити голову набік, імітуючи легке здивування, хоча всередині мене все ще вирувала вкрадена сила каменю. — Ваш замок… Лабіринт із хижих протягів та голодних стін, Хагене. Вночі він оживає. Мені снилося, що я йду за світлом, яке обіцяло вихід із цього заціпеніння. Хіба не природно шукати двері, коли відчуваєш себе замкненою?

Хаген не змигнув. Він продовжував тримати ніж, і кінчик леза занурився в червону плоть на тарілці.

— Світло у Північній вежі є приманкою для дурнів, Еліс. Там зберігаються речі, які не призначені для чужих очей. Те, що ви намагалися відчинити ці двері навіть уві сні, свідчить про небезпечну цікавість.

— Або про те, що ваш замок сам веде мене туди, — відрізала я.

Мармурова підлога під ногами раптом потеплішала, віддаючи короткою, ритмічною пульсацією. Три удари пролунали так, ніби хтось стукав по каменю з іншого боку реальності. Так замок подавав свій знак. Попри яскраве світло люстр, тіні в кутах зали почали повільно згущуватися.

— Вона просто налякана, Хагене! — Кайран раптом випростався, і його крісло зі скреготом від’їхало назад. — Ти тримаєш її тут як полонянку, оточуєш своїми магічними іграшками, а потім дивуєшся, що їй сниться втеча? Досить цього допиту. Це вечеря, а не трибунал.

— Сядь, Кайране, — голос Хагена став схожим на тріск сухого льоду. — Твоя сентиментальність заважає тобі бачити очевидне. Вона не налякана дівчинка. Вона щойно зробила зі «Сльозою» те, на що ти не здатний навіть після десяти років тренувань.

Він знову повернувся до мене. Його погляд став нестерпно гострим.

— Ви сказали, що камінь важкий. Але ви не сказали, чому фіолетовий відблиск у його глибині згас саме тоді, коли ви його торкнулися. Ви не просто відчули вагу, Еліс. Ви щось забрали.

Я відчула, як черговий імпульс пройшов через фундамент. Цього разу він був сильнішим. Десь далеко, у глибині Срібного крила, почувся глухий звук, наче впав важкий металевий засув. Хаген на мить завмер, прислухаючись. Його ніздрі затремтіли.

Він відчув це. Замок почав діяти без мого усвідомленого наказу, відгукуючись на мій страх і нову силу.

— Що це було? — запитав один із радників, озираючись на темні вікна. Його голос тремтів.

Я скористалася моментом і повільно підвелася, відсунувши стілець. Срібна сукня зашелестіла, і тіні навколо моїх ніг стали густішими, майже відчутними на дотик.

— Можливо, Північна вежа втомилася чекати, Хагене, — промовила я, дивлячись йому прямо в очі. — Ви пануєте над камінням, але ви ніколи не питали його, чи хоче воно служити вам.

Кайран зробив крок до мене, наче намагаючись закрити собою від погляду брата, але я бачила, що він і сам наляканий тим, як завібрувало повітря в залі. Полум'я в люстрах раптово схилилося в один бік, хоча протягу не було. Воно ставало блідо-фіолетовим, втрачаючи своє золоте тепло.

— Еліс, іди до своїх покоїв негайно, — Кайран схопив мене за лікоть. Його рука була гарячою, як розпечене вугілля, але я більше не боялася цього жару.

Хаген не рухався. Він дивився на «Сльозу Перворідного», яка тепер була абсолютно чорною і мертвою. На його обличчі вперше з’явився азарт дослідника, який нарешті знайшов спосіб відкрити клітку.

— Йдіть, — кинув він, не дивлячись на мене. — Замок нічого не робить просто так. Якщо він заговорив із вами, значить, він готує вам місце. Питання лише в тому, чи буде це трон чи чергова кришталева труна.

Я розвернулася і вийшла, не озираючись. Тіні супроводжували мене коридором, як вірні пси, а підлога під ногами пульсувала, вказуючи шлях не до покоїв, а до того місця в саду, де на мене чекав перший справжній союзник — камінь із символом ока.

Вечеря була закінчена. Полювання почалося.