Раді Вас бачити!

Лукас знаходив її на даху саме в ті миті, коли вона сподівалася лишитися насамоті. Він з’являвся безшумно, мов світло, що проникає крізь щілину. Порожній простір миттєво виповнювався його присутністю, і він уже стояв поруч, усміхнений, із таким виглядом, ніби нічого й не шукав.

Еліс сиділа на парапеті, ноги звисали вниз. Вона дивилася на ліс. Небо стало темно-синім, перші зорі з’явилися над деревами. Вітер ніс запах хвої і ще чогось: вологи, простору, далекого світу, до якого їй не було доступу.

Лукас підійшов, сів поруч і без жодного вступу поцупив у неї яблуко, яке вона тримала в руці.

— Я це їла, — сказала вона.

— Ти тримала. Різні речі.

Лукас влаштувався поруч, відкусив шматок яблука й задивився на ліс. У свої сімнадцять він втілював саму лише невимушеність. Магія жила в ньому подібно до подиху, легко та природно. Хлопець поставав чистим світлом, позбавленим тіней, сумнівів чи тієї виснажливої боротьби, яку Еліс щодня вела заради втримання двох сил. Поруч із ним вона гостро відчувала власну складність і мимоволі роздумувала, як воно бути витканим з однієї стихії?

Вона не заздрила. Або майже не заздрила. Легкий сум торкнувся її, але швидко поступився місцем спокійному прийняттю.

— Важко сьогодні? — запитав він, не дивлячись на неї.

— Звідки ти взяв?

— Ти на даху.

Еліс глянула на недоїдене яблуко в руці. Лукас мав рацію: вона приходила на дах лише тоді, коли їй ставало замало власного простору й хотілося вдихнути ширше. Вона намагалася розібратися в собі, звикала до контролю над силами, які так часто виривалися з-під її влади.

— Батько давав межі, — сказала вона. — Тримати тінь точно. Тільки до каменя, далі — стоп.

— І?

— Виходить. Але коли обидва потоки з’являються разом, вони ніби змагаються між собою. Тінь рветься туди, де вже є світло, наче шукає власне відображення, а світло тремтить і відступає. У такі миті зала наповнюється гулом. Тривога змішується з очікуванням.

Лукас хрумнув яблуком. Подумав.

— У мене світло ніколи нікуди не лізе, — сказав він. — Воно просто є. Ти кажеш — і воно йде.

— Знаю, — відповіла Еліс.

— Це, мабуть, нудно, — додав він після паузи.

Вона кинула на нього погляд і відчула, як насторожилася: він говорив цілком серйозно. Йому було властиво вимовляти несподівані речі з такою щирістю, що важко було зрозуміти, жартує він чи ні. Здавалося, навіть сам Лукас не завжди це розрізняє.

— Нудно? — повторила вона.

— Ну. Усередині тебе щось відбувається. Боротьба, — він махнув рукою, ніби відганяючи думку. — А в мені просто світло. Тихо. Спокійно. Як у лампи.

— Лампам не треба місяцями вчитись тримати себе в руках, щоб берегти простір навколо.

— Теж правда, — погодився він легко.

Вони замовкли. У саду щось шелестіло: чи то вітер у кронах, чи маленька тварина нишпорила в траві. Ліс за межами здавався суцільною темною стіною. Еліс вдивлялася туди, відчуваючи, що там ховається щось інше, і їй дуже хотілося дізнатися, що саме.

— Ти хочеш вийти, — сказав Лукас.

— Я хочу вийти вже рік, — відповіла вона.

— Я знаю. — Він поклав лікті на коліна і схилив голову набік, розглядаючи небо. — Я теж хотів. Але потім перестав.

— Чому?

Він знизав плечима — просто так, наче справді не знає точної відповіді і вважає зайвим її вигадувати. — Мені тут добре, — сказав він врешті. — Я не кажу, що так має бути у всіх. Просто мені так.

Еліс мовчала. Вона не заздрила цій легкості приймати своє місце, але зрозуміти її не могла — і це тривожило, навіть засмучувало. В її душі давно жила вперта думка: десь існує щось, чого вона ще не бачила, і воно чекає саме на неї. Можливо, це і був її другий невгамовний потік, що завжди прагне за межі.

Мару знайшли в бібліотеці. Вона сиділа на підлозі між полицями — маленька, серйозна біля книг, що виглядали велетенськими поруч. Їй п’ять років, але у погляді — глибока дорослість. Дорослі відводять погляд. Очі темні, волосся темне. Поруч із нею живі, рухливі тіні слухняні лише їй. Вони поводяться довірливо, як свої.

Зараз тіні перед нею складали силуети звірів, змінюючи форми. Вовк ставав птахом, птах — нечіткою плямою, що знову збиралася у щось нове. Мара дивилась, як суворий глядач.

— Маро, — сказала Еліс, присідаючи поруч.

Дівчинка підняла очі й швидко і щиро усміхнулася. Тіні на підлозі на мить замерли, потім повільно розтанули.

— Ти сама тут? — запитала Еліс.

Мара кивнула і показала на книгу, що лежала в неї на колінах. На сторінках — темні гравюри: дракони, замки, безіменні карти. Еліс кинула погляд і відчула, як у грудях заворушилося хвилювання.

— Де взяла?

— Там, — Мара показала в глиб бібліотеки, де лампи тьмяно горіли.

— Вона впала. Сама?

Дівчинка подумала й знову серйозно кивнула. Лукас, що стояв позаду, заглянув через плече Еліс і тихо присвиснув.

— Гарні малюнки.

— Гарні, — погодилася Мара.

Еліс обережно взяла книгу. Мара стисла її за руки. Обкладинка стара, шкіряна, без назви. Всередині — лише малюнки і незнайомі написи. Еліс перегорнула кілька сторінок і повернула книгу.

— Коли підеш, залишиш тут?

— Добре, — спокійно погодилася Мара. Її вигляд виказував: вона сама вирішить.

Лукас тихо хмикнув. Еліс одразу уявила цю знайому усмішку: брат завжди так реагував, коли Мара демонструвала свій впертий характер.

На дах повернулися тільки Лукас і Еліс. Мара навіть не підводилася; її погляд ясно показував, що вона хоче бути самою.

Ніч остаточно опустилася на землю. Зорі світилися яскраво і щедро, а замок виглядав маленьким острівцем світла посеред густого темного лісу.

— Як думаєш, — сказала Еліс з ноткою тривоги, — батько відпустить мене до кінця місяця? Я так хочу побачити це місто на власні очі.

Лукас довго мовчав. 

— Він відпустить, коли вирішить, що ти готова, — сказав він врешті.

— А він довго вирішує. Я знаю.

— Але він вирішить, — Лукас глянув на неї збоку. — Він не з тих, хто тримає назавжди. Просто він не поспішає.

Еліс вдивлялася в ліс, у темну лінію дерев, за якою починалося щось невідоме й чуже. Це дивне відчуття жило в ній з самого дитинства і з кожним днем ставало дедалі сильнішим.

— Ти боїшся за мене? — тихо спитала вона.

Лукас подумав, що це було на нього не схоже.

— Трохи, — визнав. — Але не так, як із батьками. Вони бояться, що з тобою щось станеться. А я… — він зупинився, вагаючись.

— А ти? — підштовхнула вона.

— Я боюся, що ти вийдеш і тобі там сподобається більше, ніж тут. І ти не повернешся.

Еліс подивилася на брата. Лукас дивився вперед, серйозний і стриманий, без звичної усмішки. Ця раптова зміна зробила їхню розмову зовсім іншою. Вона м’яко торкнулася його руки, і він міцно стиснув її пальці у відповідь.

— Я повернусь, — сказала вона.

— Звідки знаєш?

— Тому що ти тут.

Він мовчав. Потім усмішка повільно повернулася на його обличчя — крива, тепла, трохи розгублена від щирості, така, як тільки у Лукаса.

— Це нечесно, — сказав він. — Так не можна говорити.

— Чому?

— Тому що тепер я не зможу тебе відпустити без нормального прощання. А я планував зробити вигляд, що мені байдуже.

Еліс коротко засміялася вперше за весь день і відчула, як полегшення розчиняє напругу. Лукас теж засміявся. На даху стало тепліше: їхній сміх розвіяв тягар, навіть якщо вітер залишився, а зорі не наблизилися.

Внизу, у вікні бібліотеки, горіло світло. Мара ще читала.