Раді Вас бачити!

Я пливла коридорами, ведена ритмічною вібрацією, що здіймалася від самої підлоги й проходила крізь тонкі підошви моїх черевиків прямо до серця. Срібна сукня облягала тіло, наче виткана з металу друга шкіра. Кожен вигин тканини відлунював холодним блиском кам’яних стін, розчиняючи постать у суворому інтер’єрі замку. Мої тіні стали густими, важкими, майже матеріальними. Вони стелилися по мармуру широкими чорними стрічками, поглинаючи кожен відгук моїх кроків. Здавалося, замок сам вистилав мені дорогу мовчанням.

Замок вказував шлях через пульсацію, яку я відчувала в кожній кістці. Повітря ставало холоднішим, густішим. Воно пахло старою кригою, застиглим часом і металевим присмаком крові, що в’їлася в ці стіни століття тому. Я відчувала Східну галерею кожною клітиною своєї шкіри. Раптом різкий, владний вигук розірвав тишу і змусив повітря навколо мене здригнутися.

— Стій!

Гарячі й грубі пальці впилися в плече, стискаючи цупку срібну тканину вбрання, і різко розвернули до себе. Обличчя палало внутрішнім вогнем, очі світилися розплавленим золотом у напівтемряві, а часте, переривчасте дихання пахло терпким вином.

Він схопив мене за плече, і його пальці, гарячі й грубі, впилися в цупку срібну тканину мого вбрання. Він різко, майже грубо, розвернув мене до себе. Його обличчя палало від внутрішнього вогню, очі світилися розплавленим золотом у напівтемряві, а дихання було частим, переривчастим і пахло терпким вином.

— Я бачив це там, за столом, Еліс, — прохрипів він, нависаючи над мною всією своєю масивною постаттю. — Ти випатрала «Сльозу», і я повинен дізнатися, чому? Мені потрібна ця сила, щоб виконати власний план. Я відчуваю, як у тобі зараз вирує те, що ти висмоктала з артефакту Хагена. Ти забрала його силу.

Я дивилася йому прямо в очі, відчуваючи, як вкрадена енергія каменю спокійно і владно тече моїми жилами. Вона дарувала мені крижану впевненість, якої я раніше ніколи не знала. Темрява всередині мене була набагато сильнішою за його хаотичне полум'я.

— Ваш камінь виявився спраглим, Кайране. Він сам прилип до моїх пальців, шукаючи порятунку від вашого гніту. Ви роками намагалися приручити силу, яку не розумієте. Тепер вона просто повернулася додому.

Його рука на моєму плечі здригнулася, м’язи під його шкірою напружилися, наче сталеві троси.

— Хаген бачить у тобі лише інструмент, — він вимовив це швидко, слова зривалися з його губ разом із гарячою парою. Йому було важливо попередити мене, щоб уникнути втрат через плани Хагена щодо мене. — Зараз він спостерігає за кожним твоїм вдихом. Він знищить тебе в ту мить, коли остаточно зрозуміє, що цей інструмент має власну волю. Ти для нього ключ, який можна зламати, якщо він не відчинить потрібні двері.

— Твій страх пахне горілим ладаном і димом, Кайране, — я зробила крок вперед, скорочуючи відстань між нами до мінімуму, змушуючи його мимоволі відсахнутися. Моя тінь ковзнула по його чоботях, обплітаючи їх чорними колючими ліанами, що виростали прямо з мармуру. — Ти боїшся не за мене. Ти боїшся, що я зруйную твій ілюзорний світ, у якому ти звик вважати себе господарем життя і смерті.

Він відпустив моє плече, важко дихаючи, і зробив ще один крок назад. Його лють повільно згасала, поступаючись місцем гострій тривозі. Зараз його головне бажання — застерегти мене та, можливо, знайти собі союзника проти Хагена. У густій темряві коридору його очі залишалися єдиним джерелом світла — золотим, тривожним і небезпечним.

— У Північній вежі сховано сили, які насправді тримають замок у покорі, — прошепотів він ледь чутно. — Хаген вірить, що твоя кров слугує ключем до первісного вогню, згаслого багато століть тому. Для нього ти лише інструмент, здатний повернути втрачене.

— А для тебе? — я підійшла ще ближче, відчуваючи його жар своєю шкірою через тонку тканину сукні. — Хто я для тебе в цьому домі тіней і попелу?

Він мовчав, роздивляючись моє обличчя з такою інтенсивністю, ніби бачив у моїх рисах власну загибель. Його велика, вкрита мозолями від меча, долоня мимоволі смикнулася в бік моєї щоки. Однак він зупинив рух за мить до дотику, наче боявся обпектися моїм холодом.

— Ти темрява, якої не повинно бути в цих стінах, — нарешті вимовив він. В його голосі почувся металевий скрегіт. — Хаген використає тебе до останньої краплі. Або ти сама перетвориш цей замок на попелище своєю мертвою магією.

З глибини фундаменту знову піднявся глухий, потужний гул, від якого завібрували вікна в галереї. Це був удар серця самої фортеці, вимога діяти. Кайран здригнувся, і його зіниці звузилися до вертикальних щілин.

— Іди до себе, Еліс. Зачинися і чекай ранку. Хаген зараз вивчає «Сльозу». Він шукає кожну тріщину в твоїй пам'яті. Не давай йому жодного приводу думати, що ти знаєш шлях до підземель.

Він розвернувся і швидко пішов у темряву, наче тікав від пожежі. Його постать миттєво розчинилася в густих тінях, залишаючи після себе важкий присмак гіркоти, вина й розпеченого заліза.

Я залишилася посеред галереї, абсолютно спокійна. Замок під моїми ногами пульсував і вказував напрямок. Я зрозуміла. Кайран мав рацію лише в одному. За кожним моїм рухом стежать тисячі невидимих очей. Замок прийняв мене, визнав мою кров. Фортеця стала захисником і відкрила шлях, прихований від вогняного зору драконів.

Я рушила вперед, дозволяючи своїй тіні вести мене. Справа, у тупику, де морок був настільки густим, що здавався відчутним на дотик, камінь стіни ледь помітно здригнувся і подався назад. Він відкрив вузьку щілину. Там чекали круті кручені сходи, що йшли глибоко вниз, до самого коріння Срібного крила.

Я почала спускатися. Кожна кам’яна сходинка була вологою й холодною, відгукуючись у моєму тілі знайомим, сокровенним ритмом. Запах тут змінився. Тепер це був аромат сирої землі, стародавнього моху та чогось солодкуватого, схожого на запах квітів, що ростуть лише в темряві.

Сходи привели мене до масивних дверей, викутих із темного заліза. На них не було жодного замка, лише кругла заглибина в центрі. Я приклала долоню до металу. Залізо під моїми пальцями почало нагріватися. Тіні навколо мене збурилися, стікаючи з моїх рук у заглибину, наче жива ртуть. Двері з важким стогоном прочинилися.

За ними відкрилася величезна зала, стеля якої губилася в темряві. Тут, у самому серці гори, стояли ряди кришталевих саркофагів, що світилися блідо-фіолетовим світлом. У кожному з них, занурена в прозору субстанцію, лежала постать.

Я підійшла до найближчого саркофага. Всередині лежала жінка з волоссям кольору нічного неба, а її шкіра була вкрита дрібними сріблястими знаками, точнісінько такими, як ті, що я бачила у своїх видіннях. Її очі були заплющені, але я відчувала, що вона не мертва. Вона перебувала у стані нескінченного сну, і замок живився її силою.

Раптом із тіні саркофагів вийшла постать тієї самої служниці, яку я помітила раніше. Її обличчя було блідим, а на шиї виднівся страшний шрам, що свідчив про втрату голосу. Вона вклонилася мені так, ніби чекала на моє прибуття все своє життя, і простягнула мені невеликий металевий предмет, схожий на частину розбитої корони, і вказала на найдальший кінець зали. Там, у темряві, жевріло щось набагато потужніше за кришталеві труни. Я відчула, як сила, яку я забрала у «Сльози», почала резонувати з цим предметом. Навколо нас створювався кокон чистої, первісної енергії.

З напівтемряви кутка, за межею тьмяного світла, доносилося важке дихання велетенської істоти. Твердиня берегла прадавнє створіння тисячі років, проте тепер прихований велетень повільно розплющував очі, реагуючи на живу магію. Пальці міцніше стиснули уламок корони. Полювання Хагена залишалося лише грою на поверхні: справжня битва за Срібне крило розгорталася тут, у тиші підземель, серед поснулих магів і монстрів колишнього світу. Лишалося лише очолити мовчазний легіон тіней.