Раді Вас бачити!

Люцифер мовчки пішов до дверей. Вони спускалися кам’яними коридорами, у повній тиші. Більшість кліток була порожня, місце, де утримували Кітаеля розташовувалось якнайдалі. Вузька клітка з кривими ґратами, запилена кам’яна підлога, всіяна сіном. Ні вікон, ні затишку, ні ковдри на підлозі. Лише пусті ланцюги, що колись утримували руки та ноги її найближчого друга. Ізуель стримала сльози, що підступали до очей.

– Ізуель… – стурбовано мовив він. – Ти ж картаєш себе, для чого тобі ця клітка?

– Замовкни! Не тобі розповідати про картання!

Люцюфер замовк, Ізуель пригадала, як давно, ще на Небесах, вони лишали одне одному послання між камінцями. Це були короткі листи із побажаннями хорошого дня, вдалого спарингу чи якоїсь чергової операції. Вона була переконана, що Кітаель лишив щось для неї.

Перші кілька хвилин, вона сподівалась, що просто погано шукає. А вже за наступні п’ятнадцять усвідомила, що помилилась. З якої б причини Кітаель не повертався сюди – це не стосувалось Ізуель.

– Ізуель…

– Не треба! – рявкнула вона, ледь стримуючи сльози.

– Знаю, я останній, кого ти зараз воліла б бачити, але мені справді шкода.

– Шкода тобі? – розвернулась до нього вона. – Ти накоїв лиха, прикрив це якимсь прагненням до вищого блага, а тепер кажеш, що тобі шкода?! Ти просто руйнуєш все довкола, а коли тобі вказують на це – ти ховаєшся і брешеш! Ти не бачиш правди, навіть якщо вона прямо перед твоїм носом!

– Так. Ти маєш рацію, Ізуель, – знесилено кивнув він. – Так і є.

Вона різко розвернулась.

– Перед твоїм носом… – повторила вона.

– Я розумію.

– Та, заціпся!

Ізуель виштовхала Люцифера за двері й стала прямо на вході до клітки. Її очі дивились прямо на стіну, вона зробила три кроки та опинилась біля неї. Коли вона провела пальцями по каменю, їх вкрив товстий шар пилюки. Предводителька уважно обстежила всі стики між камінцями, кожну виямку, кожну вибиту ділянку.

– Ізуель, я певен, що…

Її палець торкнувся шорсткого паперу, складеного в шість разів. Коли вона дістала скручену записку, зі стику сипнув кам’яний пил.

Занепала розгорнула папірець і дмухнула на нього. Пилинки здійнялися у повітря, осідаючи на шкірі.

Люба Ізуель!

Я не певен, що ти пригадаєш нашу звичку залишати одне одному послання у скрутну мить, але після подій цього дня, я відчув таку необхідність. І тому приперся сюди, у місце, де провів двадцять років, із надією, що Люцифер колись тобі прохопиться про таку мою вилазку.

Сьогодні ми програли Небесам, нашим колишнім побратимам і друзям. Коли я побачив, що ти загинула, я відчув як у моїх грудях розверзлося провалля, прямо там, де мало бути серце. Бо ти, Ізуель, мій найліпший, найближчий і найкращий у всьому світі друг – і була цим серцем.

Хоч, Люцифер і врятував тебе, я досі не можу забути як жахливо було бачити твоє позбавлене життя тіло. Та жахливішим є те, що я так багато не сказав тобі. І так багато брехав. І ще брехатиму, бо Люцифер взяв з мене обіцянку, що я мовчатиму про твоє повернення до життя.

Я ніколи не мав секретів від тебе, ти ж знаєш. Та моя поява тут змусила завести декілька. Я не знаю, чи ти знайдеш цю записку, чи я зберуся таки з духом і сам про все розповім, але зараз це здається мені найбільш логічним рішенням.

Я радий, що ти ненавидиш Люцифера. Він заслужив на це за те, що зробив з тобою. Але ти маєш дещо знати: він не мучив мене, не катував, не бив і не знущався. Він тренував мене. Але як ти добре знаєш, я найгірший учень всіх часів. Бо ні престоли, ні Предводителька Війська, ні архангел, так і не змогли навчити мене боротися як треба. Я дуже боюся стати тягарем для тебе. Люцифер казав, що через мене підібратися до тебе буде дуже легко і я справді боюся, що колись підведу свого друга.

Ти чудовий генерал, ти найкращий друг, ти піклуєшся про тих, за кого взяла відповідальність. А я…Я лише слабак, який не має здібності навчатись. І мені щиро шкода, бо я справді стараюсь, але, мабуть, на мені Творець зекономив своїх іскор.

Тепер про особисте: я знаю, що між вами з Люцифером щось відбувається. Я розумію, ти не хочеш говорити про це і не хочеш думати про це, але я знаю тебе. І знаю, як ти не любиш визнавати правду. Бо я бачу, що відбувається, як ви дивитесь одне на одного, як спілкуєтесь. Як жадаєте одне одного. Не приховуватиму, я стурбований вашими стосунками (чи радше тим, у що вони можуть вилитись), бо все ще вважаю, що жоден архангел не вартий тебе. Хай Люцифер і кохає тебе, хай вдає, що дбає про тебе, хай навіть він продав свою душу в обмін на твій порятунок – він все ще тебе не вартий. Бажання тіла, далеко не завжди – не бажання душі. Я не хочу, щоб він лишив тебе такою ж спустошеною, як він сам. Тож, я благаю тебе, навіть якщо ти маєш почуття до нього, знайди спосіб не бути з ним. Я не хочу дивитись, як моя подруга знову страждає від хлопця, який дбає виключно про себе.

Сподіваюсь, у тебе все буде добре, сподіваюсь, ти будеш вільною і щасливою. Бо це, мій любий друже, саме те, на що ти заслуговуєш.

Бережи себе, моя Предводителько!

 Назавжди твій друг – Кітаель.

Коли вона завершила читати, сльози заливали її щоки, скрапуючи з підборіддя. Вона закрила його руками, впавши на підлогу. Люцифер підняв її та, притримуючи за талію, повів геть із підвалу. Предводителька мовчки йшла за ним, сльози повільно стікали її щоками. Рука стискала запилений лист від померлого друга. Він мав рацію у всьому. Але чому вона йде з Люцифером попри прочитане й почуте раніше? Чому не повертається до себе? Чому не прагне триматись якнайдалі?

Мабуть, тому, що Кітаель мав рацію. Вона справді має почуття до нього такі ж суперечливі, як і сам Люцифер. Він викликав у неї гнів, бажання помсти, та водночас вона відчувала відповідальність за нього. Бо він став занепалим, а її не було поруч, коли почалися його сумніви. Вона не бачила його почуттів, не тому, що не помічала їх, а тому, що вважала неправильними й недоречними. А тоді в її житті з’явився Міхаель і вона поставила під сумнів все, чого дотримувалася, коли відсікала від себе будь-який натяк на почуття до Люцифера. Вона зрадила його, хоч і не була йому нічого винна.

А тепер, після всієї брехні, після всього, через що вона пройшла, вона дізнається, що він пожертвував душею, аби врятувати її. Скільки років вона жила з усвідомленням, що її душа продана, що вона прив’язана до Безодні та більше ніколи не матиме змоги податись кудись ще. А тепер? Тепер, вона розуміла, що все це була брехня. І їй би краще піти геть. Триматись якомога далі Люцифера і його отруйної присутності, яка манила її неначе хижа квітка свою здобич. Чому вона досі з ним? Чому вона повертається до його покоїв? Чому сідає на диван, в очікуванні чергової склянки дивного людського пійла? Чому дозволяє йому сісти поруч і мовчки дивитись на неї?

Вона хотіла, аби він зараз сказав чи зробив щось таке, що змусило б її вдарити його чи піти геть. Але він просто мовчав. Сприймаючи її мовчання, неначе чергове покарання, на яке заслуговує. Він змусив її його карати, коли вона дізналась про ув’язнення Кітаеля. І вона молодець: взяла і покарала. Різала його, дозволяючи йому терпляче приймати поранення. Ізуель здригнулась, згадавши як його кров затікала у стики між каміння у її колишніх покоях, де вона лишила його стікати кров’ю, допоки організм не почав відновлюватись.

Люцифер мовчки стягнув піджак з одного із крісел і накинув на її плечі. Ізуель не противилась. Просто сиділа і думала, що ще з усього цього було планом? Можливо він взагалі ніколи не кохав її, а лише вдавав?

Вона повільно повернула голову до нього. Люцифер блискавично перехопив її погляд, вичікуючи, що вона скаже.

– Дай чесну відповідь: що насправді ти відчуваєш до мене?

– Я кохаю тебе, – без жодної паузи відповів він.

Вона вже це знала, він цього не приховував і це була правда. Попри все перелічене, Ізуель не знала чому від його зізнання в неї зайшлося серце.

– Чому?

Він опустив очі, замовкнувши на якусь мить. Над золотистими очима зійшлися темні брови.

– Я ніколи про це не думав. Не знаю, чи потрібна для цього причина. Просто, крім тебе нікого не існує. Я намагався противитись цьому, та не вийшло.

– Між нами не може нічого бути, – відповіла вона, – Ти розумієш це?

– Так.

– Розумієш, чому?

– Я зробив все, щоб цього не сталось, – знизав плечима він.

– Так, – вона підвелася, кинувши на нього погляд. – Ти маєш рацію.

Вона рушила до дверей.

– Чи можу я спитати? – кинув він їй в спину.

Вона мовчки повернулась.

– Чи відчуваєш ти до мене щось? Тільки... Спробуй бути чесною.

– Ти ж знаєш, що я можу тобі збрехати?

– Знаю, я навіть певен в цьому, бо ти й собі не зізнаєшся, – криво всміхнувся він.

Ізуель замислилась. Вона могла сказати "ні" і піти геть, не повертаючись. А могла сказати обнадійливе "так", що скоріш за все запустило б ланцюг подій, про які вона жалкуватиме. Ізуель все ще думала, чи варто відповідати. Люцифер зітхнув:

– От і я про це. Гаразд, був радий тебе побачити, – він встав, рушаючи в бік спальні.

Ізуель розгнівано рушила до дзеркала, що висіло на стіні біля письмового столу. Для чого вона робить це? Для чого щось йому доводити, якщо він має рацію?

Вона розглянула власне зображення, червоні від сліз очі втупились у неї.

– Що я відчуваю до Люцифера?

Ізуель відчула як сприймається її власний дар: ноги стали неначе ватяні, кров відлила від лиця, зробивши його холодним. Руки повисли, і вона їх майже не відчувала. Розум затуманився, і крім питання, яке було поставленеі, власне чіткої відповіді на нього, не було нічого. Суцільна темрява і туман. А тоді відповідь прозвучала. Хоч голос належав їй, він відчувався ніби за товщею скла. Неначе говорило відображення, а не вона сама.

– Я відчуваю до нього бажання, потребу, прагнення бути поруч, хоч я і ненавиджу те, ким він став – я любила того, ким він був колись.

Ізуель здригнулася, вивільняючись із влади власного дару. Вона поклала долоню на розпашіле чоло. Люцифер стояв мовчки. Його обличчя не набуло насмішкуватого виразу, він не намагався скористатись її розгубленістю. Не прагнув, б’ючи себе в груди заявляти: «а я казав!».

І це було найгірше, бо саме така поведінка б стала приводом піти. Вона шукала той привід, бо хотіла лишитись і ненавиділа себе за це.

Ізуель зробила крок до нього, тоді інший. Кожен крок, неначе відділяв її від чистого, не затуманеного жагою розуму, і наближав до безглуздого, неправильного вчинку.

А тоді, коли вона опинилась геть близько до нього, вони довгу мить дивились одне одному у вічі. Золото і сталь, яке дивне поєднання, та саме такий вигляд мали їхні очі, коли вони незмигно дивились одне на одного.

Предводителька наблизилась, піймавши його подих на своїх губах і поцілувала. Спершу, Люцифер стояв на місці, не рухаючись. Ніби боявся злякати її. Боявся, що вона от-от відштовхне його і зникне назавжди. Тоді знесилено зітхнув, розчиняючись у такому бажаному поцілунку і обійняв її. Ізуель відкинула всі свої думки, здаючись на поталу власним суперечливим почуттям. Та не встигла вона захопитись, як він ніжно обірвав поцілунок, торкнувшись її щоки.

– Ізуель… – зітхнув він, вглядаючись у її очі. – Це, звісно, одне з найпотаємніших моїх бажань, але ти дуже засмучена. Цей день був сповнений потрясінь, ти переживаєш втрату. Нам краще не…

– Замовкни й поцілуй мене, – розгнівано пробурмотіла вона.

– Справді, не варто, – хитав головою він. – Я можу подбати про пристойний алкоголь, хороше кіно чи душевну розмову. Я певен саме це тобі насправді зараз потрібно.

– Не принижуй мене.

– Я не намагався! – його очі розширились. – Я турбуюсь про тебе. Ти жалкуватимеш про це, я не хочу, щоб ти картала себе завтра.

– Що, ти в цьому аж такий поганий? – криво всміхнулась вона.

– І хто, кого принижує? – здійняв брову він.

– То ти відмовляєш мені? – здивувалась вона.

Люцифер опустив очі.

– Так буде краще. Почути правду було важливо для мене, але я не хочу, щоб все сталось саме так.

Ізуель повільно кивнула і відпустила його, рушивши до дверей. Її думки повільно повертались на місце, вона відчувала полегшення, що Люцифер проявив мудрість, а не піддався бажанню і водночас гнів, бо вона справді хотіла цього. Предводителька вийшла у коридор, намагаючись відволіктися від нав'язливих думок.

Люцифер зачинив за нею і притис лоба до дверей, на губах досі лишався смак поцілунку. Він переконував себе, що вчинив правильно, але чому на душі було так паскудно від цього?

Раптом двері відчинились, він мало не впав. Ізуель подивилась у його очі, він подивився у її. Спершу була довга мовчазна мить, а тоді вони водночас перетнули той короткий простір в один крок і злилися у пристрасному поцілунку.

Кров кипіла у жилах, жар розливався всім тілом, поколюючи мочки вух і кінчики пальців. Мурахи вкривали тіло з кожним поцілунком. Люцифер підняв її на руки та, не відриваючись від її губ, рушив із нею до спальні. Він ніжно поклав її на ліжко. Ізуель напружилась. Він відчув цю зміну і обірвав поцілунок.

– Якщо ти змінила думку…

– Ні, – захекавшись, почала вона. – Я…просто маю помити ноги, я ходила боса більшу частину вечора.

Чомусь це насмішило Люцифера і він швидко поцілувавши її, знову підняв на руки, повівши до купелі. Він увімкнув воду і сипнув туди ароматних масел, а тоді занурив у неї губку і, обережно взявши її ніжку в свої долоні почав намивати.

– Я можу сама…

– Я знаю, що можеш, – піднявши очі на неї, сповістив він, – дозволь попіклуватись про тебе.

Він повільно милив і змивав весь бруд з її стоп, а тоді помасажував її пальці. Він робив це дуже повільно і спокійно. Ізуель здавалось, що він відтягує мить, аби дати їй змогу передумати. Та вона уже налаштувалась, а його дії чомусь навпаки її ще більше переконували у правильності власного рішення.

Він обтер її ноги м’яким рушником і запитав чи вона бажає прийняти ванну чи душ, та вона лише притисла його до себе за комір сорочки і поцілувала. Люцифер знову підняв її на руки і поніс до спальні, поставивши на м’який килим. Він відірвався від її губ, цілуючи щоки, лоба, скроні, підборіддя і кутики губ. Серце Ізуель заходилось в грудях, кожен поцілунок вкривав тіло мурахами. Він плавно опускався до її шиї, змушуючи все її тіло тремтіти від передчуття. Тоді він опустився до ключиць і зони декольте, змушуючи її бажати більшого. Вона відхилилась, заплющивши очі, її пальці блукали у його волоссі, стискаючи його біля коріння.

Він ніжно повернув її спиною до себе і кількома легкими рухами розшнурував її корсет. Ізуель хотіла допомогти йому звільнити себе від сукні, та він м’яко перехопив її руки, поцілувавши пальці.

– Не поспішай. Я хочу насолодитися кожною миттю. P-e2d71fa2fc43f76a

Ізуель поривчасто зітхнула, цілуючи його знову. Він повільно опустив рукави мереживної сукні, одразу ж цілуючи її плечі. Сукня ковзнула з її тіла, стікаючи неначе вода.

Він повільно обвів кожен сантиметр її тіла обожнюваним поглядом золотих очей, а тоді знову поцілував її, міцно притискаючи до себе. Ізуель, повернулась і повалила його на ліжко, одним різким рухом розірвавши його сорочку. Ґудзики застрибали підлогою, вона потягнула його до себе, торкаючись шиї. Звільнивши Люцифера від сорочки, вона поцілувала його шию, опускаючись до ключиць. Він заплющив очі, погладжуючи шовковисту шкіру її спини. Щільно стиснуті крила розслабились, Люцифер провів по одному з них долонею ледь торкаючись.

Ізуель здригнулась, мурахи знову сипнули шкірою. Нарешті позбувшись зайвого одягу, вони обійнялися і віддалися пристрасті, що переповнювала їх тіла, забирала дихання і змушувала тремтіти у передчутті.

Дихання зливалось воєдино, кожен поцілунок, змушував шкіру палати, кожен дотик межував між найвищою точкою задоволення і найбільшим болем серця. Вони загубились у часі й просторі, забули про те де вони, ким є і нащо. Були лише вони вдвох і їх найпотаємніші бажання, що нарешті знайшли голос. Голос, що благав продовження, що кричав про насолоду.

Коли пристрасть вщухла, вони міцно заснули, віддавшись такому омріяному відпочинку. Спогади про їх пристрасть відгомонами приходили уві сні, змушуючи тіло знову тремтіти від згадки про дотики.