Раді Вас бачити!

– Що це за місце?

– Моя майстерня. І часто кімната. Люцифер не проти нашого спілкування і знає, що ми проводитимемо час разом.

– Ти обговорював це з ним?

– Він має думати, що все нормально. Якщо ти викличеш підозри, нічого не вдасться. Грай свою роль змученої полонянки і все буде гаразд.

Ізуель оглянула величезну кімнату, в якій було темно через щільно зачинені важкі портьєри. Ґадріель пройшов вперед, кам’яна підлога глухими стуками відмічала його кроки. Щойно він посунув в боки завіси, простір заповнило денне світло, що смугами окреслило рух пилу, якого у кімнаті було аж забагато.

– Як давно тут прибирали? – провівши пальцем по столу, спитала вона. – Оу… давненько.

Ґадріель кинув на неї невдоволений погляд.

– Ходімо, нам сюди, – сповістив він, рушивши до наступних дверей у кімнаті.

Ізуель мовчки рушила за ним, Даарієль тримався позаду. Ґадріель спинився біля дверей і відчинив їх, впускаючи її всередину.

Це була велика квадратна кімната із глянцевою підлогою і рядом вікон на правій стіні, та дзеркалами від підлоги до низу на лівій.

– Що це? Бальна зала?

– Тренувальна, – виправив її він.

Вона примружила очі.

– І що ти тут тренуєш? – ставши навпроти дзеркала, спитала вона. – Ґранд пліє? – імітуючи рух, вона розреготалась. – Смертні вже знають про балет? Чи це "відкриття" ще у майбутньому?

Ґадріель закотив очі.

– Я не знаю, що зараз в моді у смертних. І взагалі, якщо тобі не підходить ця зала – можеш тренуватись у своїх покоях, – невдоволено бурмотів він.

– Та, годі тобі, не ображайся. Місце чудове, я просто жартую.

– Не знав, що ти маєш почуття гумору, – пробурмотів він.

– Ти будеш здивований скільки почуттів ми маємо, але не використовуємо.

Ґадріель криво всміхнувся.

– І все ж… – зітхнула вона, зробивши кілька кроків кімнатою. – Все одно ніхто не погодиться. Вони занадто налякані.

– Бо ти нічого їм не запропонувала.

Вона повернула голову на Ґадріеля.

– Сама подумай. Люцифер принаймні запропонував їм дім і мету для існування, після того, як їх просто виперли під зад ногою.

– То я маю створити повстання у повстанні?

– Так. Але продумати треба все.

– Та звісно…

– Отже, якщо ти збираєшся боротись, ти маєш повернути собі силу.

– Звучить добре в теорії, – зітхнула Предводителька.

– Принаймні ти маєш вигравати кожен бій. Кожен, Ізуель, інакше за тобою ніхто не піде. Тож плануй загальне тренування…

– І кілька самостійних тут, – закінчила вона. – Так, гаразд.

Він кивнув їй.

– То, що? Готова тренуватись?

– Ти ж пропонував прогуляти? – примружилась Ізуель.

– І ти повірила? На мені ж клеймо брехла ще з часів Едемського саду!

Предводителька розреготалась. Ґадріель атакував першим без попередження, вона ухилилась, тоді ступила вперед. Боротьба тривала, доки занепалий не зробив підступну підсічку, через яку Ізуель впала, проїхавшись щокою по підлозі.

– Упс, вибач.

– Вибачу, коли тобою підлогу протру! – скочила вона й атакувала знову.

– Мушу визнати: оскільки всіх янголів колись тренувала ти, більшість з нас відчуває всеохопне задоволення від того, як легко тебе зараз перемогти.

– Зловтішання тобі не личить, – закотила очі вона, продовжуючи бій.

Звалити на підлогу Ґадріеля їй не вдалось, але прогрес від тренувань був помітним.

Після спарингу, Ізуель повернулась до кімнати, щоб прийняти ванну. Вона за звичкою відкрила шафу і дістала одну кофтин, сорочку і штани. Одягнувшись, Предводителька зв’язала довге волосся у хвіст і рушила, весь час думаючи, про що вона могла забути. Гарм вештався під ногами та коли Ізуель втретє мало не спіткнулась, вона крикнула:

– Та, скільки ж ти будеш лізти під ноги?!

«Вибач, ма. Я грався.»

Вона зітхнула і сіла на ліжко. Щось було не так, вона про щось забула. Повернувши голову, Ізуель звернула увагу на відблиск у золотій пряжці паска, яким підв’язувала завеликі штани. Пасок висів на кріслі, але штани не спадали. Тоді вона повільно опустила очі на свої ноги, підвелась і відкрила гардероб, щоб оглянути себе у дзеркалі. Весь одяг у шафі був вшитий на кілька розмірів, щоб зручно сісти по її фігурі. Ізуель закотила очі та шумно зачинила двері гардероба. Гарм бігав по кімнаті, весь час підкидаючи руками якийсь золотистий предмет.

– Ану, дай сюди!

«Не треба, ма…»

– Казала ж: припини! Ні, треба мені стелю зривати! – вихопивши предмет з його пащі, вона зітхнула.

Гарм скочив і голосно загавкав.

– Тихо! – крикнула Ізуель. – Не випробовуй моє терпіння, Гарме. Інакше спатимеш на балконі у темряві.

У блискучих очах застиг страх.

«Мені нудно!»

– Не тобі одному! Я ж не ношуся кімнатою, як телепень?

«Може в цьому і проблема?» – бурмотів він.

– Що ти сказав?

«Нічого»

– От і добре, – кивнула Ізуель, а тоді зазирнула у свою долоню.

Шмат позолоченого металу. Щось віддалено знайоме, але шматочок був занадто малим, щоб його можна було впізнати. Вона стиснула його в руці. Уламок впився у долоню, проштрикуючи шкіру. Кров тонкою цівкою потекла зап’ястком. Було у цьому жесті щось знайоме. Раптові спалахи болю, крижаної води й темряви заполонили мозок.

Вона поверталась зі щоденних зборів, де обговорювались всі можливі заходи з посилення безпеки. Оскільки після падіння Люцифера, а тоді й інших янголів, Нагорі підозрювали про можливий напад. Предводителька рухалась тихо і спокійно, як раптом щось важке вдарило її у потилицю. Кров відлила від обличчя, вуха заклало від раптового перепаду тиску, пронизливий укол болю в шию, після якого, ноги вже не втримали.

Ізуель прокинулась уже в підвалі. Її тягнули за руки, а крила безладно загинались в різні боки. Вона не відчувала болю, все тіло починаючи з нижньої щелепи й до кінчиків пальців на ногах було паралізованим. Її броня була відлита з металу і позолочена, її зброя – палаючий меч зараз був не при ній. Цікаво, нападники забрали його чи він загубився? Її пересування вологими коридорами супроводжувалось скреготом металу обладунків об кам’яну підлогу, якою її тягли. Предводителька не пам’ятала у яку мить відключилась, однак прокинулась уже на стільці, прикута руками й ногами. Десь позаду чувся пронизливий стукіт молота. Він змушував повіки тріпотіти, бо здавалось, ніби лунає прямо за спиною.

– Скільки вона вже так?

Предводителька розплющила очі. Страшенно хотілось спати. Люцифер присів навпочіпки біля неї, взявши її обличчя у свої руки.

– Ізуель? Ти мене чуєш?

Вона заплющила очі, опускаючи голову.

– Скільки сонної есенції ти в неї влила? – невдоволено звернуся до Абаддон Люцифер.

– Дві дози. Щоб ми могли доставити її та закувати, доки не прокинеться.

– Ти забула про дозу паралітика, – нагадав їй Слуга.

– О, дякую! – гаркнула на нього Абаддон. – Армаель завжди знає, коли варто говорити, а коли замовкнути, чи не так?

Слуга опустив очі.

– Для чого потрібен був паралітик? – спитав Люцифер, а тоді похитав головою, швидко оглянувши руки та ноги Ізуель. – Я забороняю торкатись її, доки не закінчиться дія паралітику. Ти дограєшся, що вб’єш її!

– І що?

Люцифер поглянув на неї, демониця враз змовкла, опустивши очі.

– Ти забуваєшся, Абаддон.

– Пробачте, Повелителю.

– Зніміть кайдани.

– Вона скоро прокинеться.

– Я сказав, Абаддон, зняти з неї кайдани! – крикнув він.

Занепалий з демоницею кинулись знімати залізні кайданки на ланцюгах, що закривали зап’ястки та щиколотки Предводительки.

Ізуель відчула, як її перенесли на жорсткий матрац.

– Ви точно її не чіпали?

– Тільки зняли обладунки.

Ізуель розплющила очі, окинувши поглядом свою коротку безрукавку на шнурівці і обтислі штани, які вдягала під свою броню. На ній не було взуття і рукавиць. Вона повернула голову на джерело звуку, того безперервного гулу. Мараель і Оберон били по черзі її обладунки, розколюючи їх на уламки. Защемило в грудях, її броня, уніформа, те, що робило її – нею ж, зникало назавжди. Коли дія паралітику скінчилась, Люцифер залишив її разом з Абаддон, Мараелем і Армаелем, знаним, як Слуга. Поки її тягнули підлогою, умисно наступаючи на крила, які вона щойно почала відчувати, Предводителька встигла схопити маленький уламок обладунку, що впився в її долоню, пустивши кров.

Вивільнившись із болісних спогадів, вона поглянула на уламок знов.

– Ти знайшла його?

Вона від несподіванки підскочила і поглянула вперед, помітивши Янгола Смерті, що сиділа на кріслі, де зазвичай сидів Люцифер, коли навідував її з черговим безпардонним візитом.

– Азраель? Що ти тут робиш?

Вона уважно поглянула на Ізуель.

– Я прийшла перевірити, твої крила, – вона опустила погляд на її долоню. – Коли я прийшла зцілити тебе... Тоді, ще на початку, як тобі відтяли крила, ти стискала уламок так сильно, що мені довелось зламати тобі палець, аби розкрити долоню.

Ізуель поглянула на неї стурбовано.

– Я одразу ж його зцілила, – запевнила Азраель. – Ти тримала уламок дуже довго, він майже зрісся з тобою.

– Я не пам’ятаю, – зізналась Ізуель.

– Звісно ні, – погодилась вона. – Після стількох років… В тебе було дуже багато травм. Якби ти була смертною, то лишилась би без кінцівок, мені довелось відновлювати тобі всі м’язи, бо вони були атрофовані. – Азраель опустила очі, в погляді читався гнів. – Як він міг це допустити… І нащо? Я казала йому, він не зможе тебе зламати, та він…такий впертий!

Ізуель заплющила очі.

– Це все, що лишилось… – поглянувши на уламок, відповіла вона.

– Мені шкода.

– Я маю тікати звідси.

Азраель уважно поглянула на неї.

– Я маю повернутися, – додала Ізуель. – Ще не пізно, я певна!

Азраель нахмурила темні брови.

– Чекай, ти не знаєш?

– Не знаю, що?

Двері раптом відчинились і на порозі застиг Люцифер.

– Привіт.

Ізуель перевела погляд на Азраель, однак вона вже зникла.

Повелитель поглянув на уламок.

– Ти досі зберігаєш частинку того, ким була? Милий сувенір, та не потрібний. Ти – вже краща версія себе.

– Не смій, – ледь чутно сказала Предводителька. – Ти не маєш права говорити про те, що забрав у мене.

Люцифер мовчки дивився на неї.

– Чого ти тут? – спитала вона.

Він видавив посмішку.

– Хотів спитати, як справи, як Гарм і о, чи готова ти приєднатись до мого війська?

– Геть, – тихо сказала Ізуель.

– Та, годі, це просто жарт…

– Геть! – крикнула вона.

Люцифер залишив її кімнату, Ізуель впала на ліжко.

«Ма…»

– Не зараз, Гарме.

«Але ж…»

– Фрикаделька!

Голос зник з її голови та вона зітхнула, перевернувшись, спина пронизливо заболіла. Крила вже відростали, вони мали дивний вигляд, занадто короткі й не до кінця сформовані, однак уже за кілька місяців вони повністю повернуть собі попередній вигляд. Хіба що, більше не будуть білосніжними. Бо те пір’я, що уже було видимим, мало колір сталі.

Гарм підштовхнув носом папірець, сівши на ліжку біля Ізуель.

– Що це? – спитала вона.

«Мені ж не можна гратися цим, доки ти не дозволиш?»

– В тебе купа іграшок!

«А я хочу це!»

Вона зітхнула і розгорнула папірець.

 

Поклич, якщо захочеш поговорити. А.

 

Азраель лишила послання? А це цікаво, бо поговорити, їм все ж варто, але пізніше. Ізуель переодягнулась і вирушила до Ґадріеля на тренування.

– Ти сьогодні рано, – покосився на неї занепалий.

– Хочу раніше почати, – кивнула вона, атакуючи.

– В тебе все гаразд? – спитав Ґадріель, ухиляючись.

– Так, чого питаєш? – завдаючи нового удару, спитала вона.

– Ти якась…напружена, – відбиваючи удар, відповів він.

– Ні, я… Все гаразд.

Ґадріель спинився.

– Стій. Ні, так не піде, – він забрав меч із її руки та поклав його на стійку, тоді склав руки на грудях і уважно поглянув на неї. – Розповідай.

– Для чого витрачати час? – роздратовано кинула вона.

– Для того, щоб ти була зібрана та уважна на тренуванні. А ти зараз не тут, ти десь у своїх думках. Якщо ти не зібраний у бою – неодмінно програєш. Це твої слова, Ізуель, ти нас цьому вчила. Тож розповідай.

Вона зітхнула і розповіла йому про уламок і про спогад, змовчала тільки про появу Азраель. Чомусь вона не була готова розповідати про це зараз.

– Мені справді шкода, що тобі довелось стикнутись із цим.

– Так, мені теж. Але нічого не зміниш, так? То який сенс теревені розводити?

– Ізуель…

– Ні. Я прийшла тренуватись, якщо ти плануєш виводити мене на філософські оповідки, я піду в інше місце. Нема про що говорити, Ґадріелю. Мене викрали, знущались, Люцифер поводиться так, ніби я його найбільший скарб, хоча це він винен у тому, що зі мною сталось і навіть не намагався втрутитись. А тепер думає, що я пробачу йому все і перейду на його бік. А я хочу втекти звідси, але боюсь зізнатись собі в тому, що знають уже, мабуть, всі : що мене ніхто там більше не чекає. Що я тепер у списку вигнанців, занепала як усі тут. Хоч я не винна у своєму падінні. Це ти хотів почути? Що мені боляче? Що я сердита, що я у відчаї, бо ті кого вигнали незаслужено, сидять на дупах, бо бояться того, що може бути між Небесами й оцим місцем. Що згодні продатися, аби тільки вижити? Бо я б краще була у Безодні, ніж у тилу ворога без шансу повернутись додому.

Вона розвернулась і рушила до своєї кімнати. Ґадріель не спиняв її. Опинившись за дверима, Ізуель сіла на підлозі. Гарм скочив їй на коліна, лизнувши у носа. Вона посиділа в тиші, крізь яку пробивалось тільки уривчасте дихання Гарма, ще якусь мить, а тоді піднялась і почала займатись. Атрофовані та зцілені м’язи…Тепер ясно, чому вона така слабка в руках і ногах, її збирали наново, тож всі її навички забуті, або їх потрібно відновлювати довше, ніж після звичної травми. З кожним відтисканням, вона відчувала, як тремтить всім тілом, як болять зап’ястки та плечі. Та вона продовжувала. Не спинилась, навіть коли Даарієль приніс чергове запрошення.

– Кинь на стіл, – сказала вона, продовжуючи вправу. – До інших.

Даарієль поклав лист на стіл, де стосами лежало кілька десятків нерозкритих листів.

– Може чимось допомогти? – спитав він, спостерігаючи.

– Так, – вона повернулась, – потримай ноги.

Вона заклала руки за голову і почала піднімати корпус. М’язи живота неприємно нили.

Так, вона щодня тренується, однак цього замало, щоб поновити колишню силу. Вона має не вилазити із тренувального залу, щоб принаймні наблизитись до колишньої могутності.

– Тут є де бігати? – піднімаючись, спитала вона.

– Так, біля гарнізону є доріжка, де вартові тренуються, – відповів зосереджений Даарієль, тримаючи її коліна.

– Мені можна туди?

– Тобі можна куди завгодно, зі мною звісно.

Вона всміхнулась вартовому.

– Чудово, тоді ще кілька підходів, і відведеш мене туди.

– Гаразд, – кивнув він.

Кинутись одразу у біг на витривалість було не найкращою ідеєю. Вже за кілька годин, її ноги заплітались одна за одну, Даарієль намагався втримати її та вони покотились, даючи сторчака доріжкою, позбивавши собі долоні, коліна, а вартовий зчесав щоку.

Ледь доплентавшись до покоїв, вони попрощались, Ізуель рушила до ванної, де відкисала ще певний час, доки м’язи розслабляться після такого знущання. Швидко переодягнувшись назад у броню, вона витирала волосся і штовхнула двері до кімнати. Помітивши, як Гарм хлебтав воду з миски, вона нахмурилась.

– Звідки в тебе вода? – спитала вона, звернувши увагу, що цієї тарілки в його кутку раніше не було.

– Я подумав, що після такого кросу вам обом захочеться втамувати спрагу.

Вона повернулась на голос, у пітьмі сидів Люцифер, склавши ногу на ногу.

– Чудово. Мені напитись можна буде з тієї ж миски, як він закінчить? – спитала вона.

Він стримав посмішку.

– Ні, власне, я прийшов забрати тебе на вечірку, запрошення на яку, мабуть, загубилось у десятках інших, які ти не прийняла. Там буде чим втамувати спрагу, наші бармени відмінні.

– Чудово. Я не йду, бувай.

– Ні, це не прохання, – всміхнувся він. – Це умова.

– Яка ще умова? – роздратовано кинула вона.

– Я дозволю тобі пересуватись палацом самовільно, тільки до брами не підходь, тамтешні вартові не пропустять тебе. Але охорону з твоїх покоїв я приберу.

– До цієї умови входить повна заборона тобі заходити сюди без дозволу?

– Ні, але можемо обговорити.

– Чудово, тоді умови такі: замок на мої двері, – загнула один палець вона, – ключ у єдиному екземплярі у мене, – загнула другий, – ти йдеш геть. – вказала пальцем на двері. – І тоді, за виконання всіх умов, я схожу на твою розпусну вечірку. Один раз.

Люцифер кивнув.

– Гаразд, буде зроблено, – він подав їй руку.

– Не так швидко! – відкидаючи його руку, сказала Предводителька. – Спершу замок і звільнення охорони, потім вечірка.

Він замислився та все ж кивнув. Ізуель пошкодувала про те, що не поговорила із Даарієлем. Він хороший вартовий, вона сподівалась він не матиме проблем.

Тренувальний костюм вона вирішила не переодягати. Все ж таки там є броня. Ніколи не знаєш, що відбувається на вечірках Люцифера.

Вона сіла на крісло і дочекалась, доки до кімнати увійде демон, що працював із металами, у руках він ніс дерев’яний кейс і залізне відерце. Він мав величезні роги, через які мав пригинати голову, коли заходив у двері, а все його тіло від плечей до низу вкривала густа чорна шерсть. Він не вітався та одразу ж почав вирізати отвір під замок у дверях. Шум був нестерпним, та Ізуель удавала, ніби все йде за її планом, бо мала побачити як замок буде готовим.

Люцифер повернувся до кімнати та сів на кріслі біля неї.

– Чи є якась надія, що ти вдягнеш сукню, яку я тобі пришлю?

– Чи є якась надія, що ти встанеш і вийдеш з цієї кімнати не примушуючи мене йти на вечірку за можливість мати бодай якусь приватність?

Він зміряв її поглядом і всміхнувся.

– Ні.

– Отже, ні, – відповіла вона.

– Готово, Повелителю, – сповістив демон, відійшовши.

– Чудово. Тепер зроби ключ на очах Предводительки.

Він повернувся до неї та схопив уламок металу, склавши його в руках, Люцифер клацнув пальцями й уламок загорівся. Попри високу температуру, демон стояв на місці, спостерігаючи за тим, як метал починає плавитись у його долонях. Уже за якийсь час, він розтер метал руками формуючи ключ. Люцифер зняв булавку із хустини, пов’язаної на шиї та вколов собі палець. Видавивши краплю крові на ключ, він повернув булавку на місце. Його кров зашипіла на металі, перш ніж демон занурив ключ у відерце з водою, яке приніс з собою разом з іншими інструментами.

– Кров потрібна, щоб я до тебе не увійшов без запрошення, – пояснив він.

– Тільки ти?

– А в тебе багато гостей? – здивувався він.

– Ні, – хитнула головою вона.

Демон дістав ключа, обтер його ганчіркою, що висіла на поясі та передав Ізуель.

– Дякую.

Він хмикнув і, взявши свої речі, залишив кімнату.

– Ну, що, люба, ходімо?

– Гарме?

– Насправді… – спинив її Люцифер. – Може йому краще лишитись тут?

– Самому в кімнаті?

– На вечірці будуть демонічні отрути, я не можу слідкувати за всіма гостями. Гарм поки дещо…вразливий.

«Все гаразд, ма.»

– Ти певен?

«Так, я ляжу спатки, доки ти не повернешся»

– Гаразд, – зітхнула вона і піднялась.

Люцифер взяв її під руку і вони рушили з кімнати. Ізуель зачинила двері на ключ, перевіривши їх і, з посмішкою кивнула.

– Задоволена?

Вона прибрала посмішку зі свого обличчя залишивши питання без відповіді.

Коридори, якими вони йшли, були скуті димом. Стіни вкривали рухомі фрески із сексуальними сценами, що шепотіли гостям непристойності. Стійкі аромати кориці, ладану, шкіри, заліза та озону посилювались, коли вони підходили до важких бордових портьєр. Вартові потягнули кожен край оксамитових завіс на себе, і Люцифер провів Ізуель всередину.

Зала була неймовірних розмірів і доволі дивної форми, неначе нерівна зірка з гострими кутами. Мармурову підлогу місцями вкривало хутро, на якому розташовувались пари, що курили кальян, цілувались, чи безсоромно задовольняли одне одного. На сцені співали дивну пісню, яка чимось заворожувала, було щось магнетичне у голосі та зовнішності співачки, а також у приємній гітарній партії та ударних. Величезна кришталева люстра у формі зірки, такої ж неправильної форми, звисала зі стелі аж до барної стійки, де вправлялось одразу декілька демонів, розливаючи напої. Світло мерехтіло пурпурними та золотими променями, вкриваючи шкіру дивними, незнайомими Ізуель відтінками.

Занепалі янголи, спостерігали за Ізуель крізь келихи з напоями. Хтось, із неприязню, хтось із жалем, проте більшість із неприхованим страхом в очах. Але чому їм її боятись? Нехай бояться того, хто веде її під руку. Предводителька трималась спокійно, але всередині все стискалося. Вона не любить вечірок, бо не створена для них. Безглузді танці, отрута, розпуста, все це не личило янголу. Вони не мали права опускати себе так низько.

Але хіба це погано? – мислила вона. – Слухати приємну музику, танцювати й насолоджуватись вечором. Чому це гріх? Чому цього не можна робити?

Люцифер провів її до симпатичної зони, де стояли чотири диванчики, маленький столик із глянцевою поверхнею, в оточенні фіранок із ниток перлів, кришталевих намистин і дорогоцінного каміння. На дивані уже розташувались Беліал, Асмодей і Азазель. Опустившись на місце, Ізуель помітила і Ґадріеля, що саме повертався із келихами в руках.

– Дякую, любчику, – всміхнулась Азазель.

Він криво всміхнувся їй, а тоді перевів погляд на Предводительку.

– Ізуель, – кивнув він. – Я радий, що ти тут.

Азазель закотила очі, Беліал примружилась, уважно спостерігаючи за Люцифером, що сидів занадто близько до Предводительки.

– Але не я, – хмикнула Ізуель.

– І не ми, – погодилась Азазель, допивши вміст свого келиха.

– Чому? – спитав Ґадріель, ігноруючи випад Азазель.

– Він змусив мене прийти сюди, в обмін на те, що більше ніколи не заходитиме до моєї кімнати.

Беліал вдавилась вином.

– Що? Ти заходиш до неї в кімнату?

– А я маю звітувати, Белі? Ти в цьому певна? – спокійно спитав Люцифер.

Вона знітилась.

– Ні…Звісно, ні, Повелителю. Просто…

– Ми не продовжуватимемо цю розмову, – відрізав він, вона опустила очі, Люцифер пом’якшився. – Не забивай цим свою голівку, люба.

Ґадріель протягнув Ізуель келих. Її пальці торкнулись холодного скла і вона опустила очі. Темно-рубінова рідина, здавалося, пульсує у келиху, ніби заманює пахощами ожини, винограду, вишневих кісточок, м’яти й коріандру. Предводителька не помітила, як потягнулась до напою, готова зробити ковток.

Люцифер лагідно, майже обережно, торкнувся її зап’ястя, змусивши поглянути в очі.

– Не треба, – прошепотів він.  – Я знаю, твоє найпотаємніше бажання.

– О, справді? – хмикнула вона. – Буде черговий вульгарний жарт, після якого я виллю це тобі на голову?

Беліал втягнула повітря, шоковано переглянувшись зі зловтішною Азазель, знудженим Асмодеєм і щиро радісним Ґадріелем.

– Ти хочеш втекти, – пояснив Люцифер. – Це ж очевидно, Ізуель. Але я не готовий відпустити тебе. – він забрав келих з її рук. – Пробач.

Весь вечір Люцифер поводився доволі невимушено, він вітався з гостями, кивав демонесі в сукні з живих ланцюгів, що співала на сцені. Але не втрачав із поля зору Ізуель. А вона ж навпаки намагалась піймати Ґадріеля, який ніби спеціально уникав її.

Її серце стискалось від відчуття повної відкритості. Всі ці істоти були захоплені бажанням, хіттю, вони накидались на набитий їжею стіл, неначе їдять востаннє, тоді віддавалися танцю, ніби це єдина радість у їх життях, а на останок займались брутальним сексом, неприховано, без спроб сховати свої найщиріші пориви інстинктів.

У глибині її душі не було ні пристрасті, ні задоволення, ні радості, лише сум і невпинна тривога. Бо навіть тут, у місці, що дихає розкутістю, свободою будь-яких проявів, вона не відчуває себе вільною. Навпаки, вона неначе скута ще більше, ніж була у підвалі десять років тому.

***

Під час ранкового тренування Ізуель накинулась на Люцифера швидкими атаками, завдаючи глибоких і сильних ударів, у спробі звільнитися від думок, що гнітили її. Вона більше не втрачала рівновагу і від спиць давно довелось відмовитись, бо її власні крила майже відросли, хоч і були неначе з дерева, рівновагу тримати вміли.

– Молодець! – підтримав він, після чергового удару. – Правильно, люба.

Вона розвернулась, крила зреагували миттєво, тоді кинулась знову і, зробивши підсічку повалила Люцифера на пісок арени, притуливши клинок до його горла.

– Чудово. Ти більше тренуєшся? – піднімаючи їх обох, спитав він.

– Так. Бігаю з вартовими, роблю кілька вправ у кімнаті, і тут звісно, оскільки ти вирішив повернутись.

– Азазель більше не хоче тренуватися з тобою?

– Схоже, я її образила, – знизала плечима вона, відбивши його удар.

– Ти завжди можеш потренуватись із Белі або Асмодеєм. Вони не відмовлять.

– О, так вони не відмовлять. Я не горю бажанням битися із твоєю коханкою, а от Асмодей, схоже, ходить сюди, щоб побазікати.

– Тобі не вгодиш, – хмикнув він. – І Белі не моя коханка. Часом бувало, але ні.

– А вона про це знає? Поглянеш, чи в мене опіків на спині нема, бо враження, що вона пропалює мене поглядом.

Люцифер пирхнув.

– Не зважай на неї.

– Прямо як ти? Повір, краще від того не буде.

– Про що ти? – нахмурився він.

– Вона щось відчуває до тебе, ти ображаєш її.

– О, то ти хочеш налагодити наші стосунки із нею? – криво всміхнувся він. – Дякую, обійдемось без посередників. Тим паче, що стосунків ніяких і нема. Вона – моя підлегла.

– Ну, звичайно, як усі тут, – закотила очі Ізуель.

– Так, окрім тебе, звісно, – кивнув він.

– Звісно, – відповіла вона, ставши у стійку.

Залом прокотились нові звуки удару клинків і шурхіт крил, що утримували тіло від падіння. Коли Люцифер заблокував останній удар, їхні пальці переплелися, він витягнув клинок з її пальців і поглянув їй в очі.

– Дуже добре. Але ти можеш і краще. Я думаю, у часи своєї колишньої могутності, ти б мене розмазала.

– Ти думаєш? – пирхнула вона. – Ти був найслабшим, я б тебе таки розмазала.

Він всміхнувся, не помічаючи, як його рука стискала її та в той момент Предводителька відчула дивний, шалений, дурний і абсолютно невиправданий потяг до нього. Його погляд змінився, ніби він це відчув. Пальці мимоволі розтислися, відпускаючи. Люцифер та Ізуель не зводили очей одне з одного, вона продовжувала відчувати гарячі пальці, що стискали її долоню.

– Відпусти, – вимагала вона, не відводячи погляду.

– Я більше не тримаю тебе, – показав вільну руку Люцифер. Хоч її долоня більше не була в його пальцях, хоч його голос був тихим і якимось вразливим, Ізуель все одно чомусь здавалося, що це брехня. Вона повільно опустила погляд на свою руку, де досі відчувала сліди його пальців, тоді підвела очі на нього.

 – Мені час, – сповістила вона і рушила до коридору. Люцифер не пішов за нею, але певний час так і дивився на те місце, де щойно була Ізуель, ніби очікуючи її повернення.

Предводителька повторила тренування у кімнаті, не в змозі викинути з голови те, що Люцифер не дав їй пригубити вина. Можливо це не просто посилило б її найсильніше бажання втекти, а і якось посприяло цьому?

Закінчивши тренування, вона погладила Гарма, що заснув на її ліжку і побігла до Ґадріеля. Черговий спаринг пройшов майже мовчки. Чомусь колишній друг сьогодні був не у настрої. Тож Ізуель вирішила обійти розмови про погоду і перейти до суті.

– Чи може бути так, що те вино допомогло б мені знайти  спосіб успішної втечі?

Ґадріель підняв на неї очі, дивився певну мить, а тоді опустив.

– Слухай. Навіть якщо і так, я не зможу дістати тобі це вино. Його приносять тільки на вечірки. Тож тобі доведеться туди піти і сподіватися, що він не стримає тебе, розумієш?

Ізуель опустила кинджал, відчуваючи, як закіпає.

– Мені шкода,  – додав Ґадріель. – Але не вийде все так просто, як ти того хочеш. До речі вітаю, твої крила майже відросли.

– Еге ж, тільки який в них сенс, якщо я нікуди не полечу? Я не певна, що і вмію.

– Потрібно тренуватись літати.

– О, так, у нас є посадкова смуга під гарнізоном? – намагалась жартувати вона.

– Чого ти така сердита?

– Бо я втомилась від усього цього! Всі тут як сонні мухи!

– Що таке, не всі можуть бути такими ініціативними як ти? – розреготався Ґадріель. – Ти тут занадто мало, що таке дві декади, проти сотні років, Ізуель? Вони тільки звикли до життя тут, яке поки що доволі стабільне, не вимагай від них знову все кинути і піти в невідомість.

– Гаразд, то який сенс тоді у цих тренуваннях, якщо ми тут вдвох? Ну, натренуюсь я, що потім? Стукнути кожного по макітрі, щоб переконати піти звідси?

– Непогана ідея, можна спробувати, – саркастично кинув він.

Вона важко зітхнула.

– Ти міг би поговорити з ними?

Він опустив очі, ніби клинок у його руках різко набув дивовижно цікавого вигляду.

– З ким?

– Не прикидайся! – роздратовано крикнула вона.

– Ну, Азазель навряд чи погодиться.

– Ні. Не ті, що наплодили ніфелимів,  – закотила очі Ізуель. – Мене цікавлять ті, хто передавав знання людям. Вони не готові йти, розумію. Але ти один з них, може хоч тебе послухають.

– І для чого їм це? Що ти запропонуєш?

– Поки нічого. Я ще думаю. Але вони мають тут бути. Не тікати, то хоча б тренуватися тут, може ми б краще роззнайомились, може я б змогла хоч якось переконати їх? Побачила їх сильні сторони, придумала, як можна це використати. Що думаєш?

Ґадріель підняв на неї очі й всміхнувся.

– От тепер ти говориш як Предводителька війська.

Вони потренувались ще кілька годин, Ізуель повернулась до кімнати, радіючи, що має ключ, і не має  непроханих гостей.

Перебираючи листи із запрошеннями, Предводителька взяла в руки послання від Азраель і заплющила очі.

– Азраель, якщо ти чуєш, прийди до мене. Я хочу поговорити з тобою.

– Довго ж ти, – протягнула вона, всівшись у кріслі, вона підперла рукою підборіддя й уважно спостерігала за Ізуель. – Кістки зрослись правильно, але м’язи слабенькі. Тобі треба вчитись літати.

– Так, дякую. Та про це потім.

Азраель всміхнулась.

– То, чого ти хотіла? Мій час не безмежний.

– Так, пробач, – вона відкинула пасма волосся, що лізли у оч. – Ти ж знайома з Ліліт, так?

– Те ще стерво, але так, – кивнула вона, подавшись вперед. – А, що?

– Ти б могла влаштувати нам зустріч?

Азраель нахилила голову, золотисті очі блиснули цікавістю.

– І що ж ти вже вигадала, Предводителько?