Раді Вас бачити!

Армаель, міцно тримаючи Тео, спинився перед брамою.

 – Для чого це тобі? – не заспокоювався Пророк. – Чого тобі треба?!

– Цить! – гаркнув Армаель, а тоді дістав з кишені шматок скривавленої тканини і  притулив її до однієї з трьох виямок на воротах. Клубок нічної темряви наплив на другу, а вогонь – зайняв третю. Ґрати затремтіли, повільно розтуляючись.

Тео намагався вивільнитись, та Армаель тримав його міцно. Щойно Брама прочинилась повністю, Слуга із тріумфальною посмішкою, схопив Пророка і штовхнув за браму. Тео встиг лише кинути останній погляд на Армаеля, коли його душа зникла назавжди.

Реджина

– Тео! – закричала я, прокинувшись.

Яка ж дурна ідея лягти поспати! Творець не мав цього мені радити, жодні сни не допоможуть мені забути про нареченого, якого я лишила у Пеклі. А надто тепер, коли я побачила, що він у небезпеці через якогось крилатого вилупка!

Я хутко скочила на ноги і побігла геть зі свого штучного будинку, в якому не бачила нічого окрім брехні та марних сподівань. Без Тео він не мав жодного сенсу. Як і жодна з моїх мрій, бо всі вони, так чи інакше, стосувались його.

Міхаель отирався поруч досить часто, хоч я не бажала бачити ні його, ні Сандальфон, зараз я потребувала його допомоги й це мене бісило.

Побачивши мене, він всміхнувся. Я швидко перетнула простір між нами, намагаючись ігнорувати те, що моя розгнівана хода, мабуть, страшенно кумедна з боку.

– Реджино! Я такий радий тебе ба…

– Стулися і доправ мене до Пекла. Негайно.

– Але…

– Я сказала: негайно!

– Що сталось?

Я мовчала.

– Щось з Тео?

Я підвела на нього погляд.

– Ти щось знаєш?

– Ні. Просто ти страшенно налякана…

– Так… – зітхнула я. – Якийсь занепалий зі шрамом на всю пику, тягне його до Брами, я мушу його спинити.

Міхаель підняв брови, підхопивши мене на руки:

– Нічого не кажи. Якщо ти бачила Армаеля, ми маємо поквапитись.

– Хто він такий?

– Один із занепалих, мріяв прислужитись Батькові. Підлий, хитрий, дуже непередбачуваний. Завжди був сам, якийсь час волочився за Люцифером, як цуценя. Творець завжди казав, що його турбує Армаель. Він завжди бачив у його серці темряву.

– Ніби всі янголи чисті і невинні.

Міхаель опустив очі.

– Так мало бути.

– О, дай-но вгадаю: щось пішло не так?

Він мовчки ніс мене сяйливим небом.

– Я вкотре переконуюсь, що ви нічим не відрізняєтесь від людей. Ви схильні до тих самих пороків. Маєте ті самі слабкості. Ви такі ж жалюгідні у своїх ревнощах, у пристрастях. Нічим ви не мудріші і не кращі.

– Мені шкода, що ми розчарували тебе. Але все, що маємо ми – було передане вам.

– Ну, звісно! Куди ж без цього «все найкраще людям дали ми»?

Міхель поглянув на мене:

– Але ж це справді так. Ми підштовхували вас до наук, до музики, театру… Ми навчили вас обробляти метали, ми навчили вас творити. Все, що люди вважають інноваціями – було створене нами для вас. Подароване. Все, чого ви навчились, ми вже знали, використовували й вкорінили у своєму світі. Людство присвоює собі наші здобутки, але вам не варто забувати, від кого ви маєте все це.

– То ми всі вам винні?

– Вважай, як знаєш. Згідно з Батьковим задумом кожен мав свою місію. Ми лише її виконували.

– Ну, так. Припертись на чуже свято і перебити половину Пекла теж частина його задуму?

– Реджино…

– Ні, мовчи. Ти сказав достатньо. Я не хочу бути ні хвилини на цьому параді лицемірства, Міхаелю. Я ніколи не думала, що скажу це, але той самий Люцифер принаймні не кривить душею. Він вбивця і кат, але говорить про це чесно, не прикриваючись чиїмись задумами чи місіями. Якщо ти його брат, то повчися у нього цього.

– Ну, так! – фиркнув Міхаель. – Мені варто повчитися! Чому ж мені навчитися спершу? Може, вмінню зраджувати всю свою родину і свій дім? О! Можливо, я маю повчитись ненависті і невдячності батьку, який навіть після справедливого вигнання, хвилюється і сумує за сином? Чи, можливо, я маю повчитися тому, як все життя впадати за дівчиною свого брата, щоб потім скористатись її слабкістю?

Я заклякла.

– Чекай, він та Ізуель…

– Так, застукав їх цього ранку. Вони провели разом ніч.

– Ну, вона вже наче не твоя дівчина. І, якщо не помиляюсь, ти сам цьому посприяв.

– Ми розходились у думках. Але серце моє завжди належатиме тільки їй. Вона заплуталась. А Люцифер мав бути осторонь, замість того, щоб використовувати її аби насолити мені.

– А тобі не спадало на думку, що вони зробили це за взаємною згодою?

– Та, ні! Це чергова гра. Люцифер завжди любив надмірну увагу.

– О, так. А ти в нас скромний і непомітний: чвалаєш, розсікаючи простір своїм палаючим мечем.

– Кажу тобі, він зробив це навмисне. Колись я думав, що він прагне її уваги, бо у нас почались стосунки, а тепер я бачу: він робить це для того аби вивести мене з рівноваги.

Мене вернуло від його егоцентризму. Я б воліла, аби він скоріше доставив мене до Пекла і звалив. Не хотіла його бачити. Не хотіла бачити нікого з них. З мене досить цієї компанії.

– Ти бачила їх на святі. Як думаєш?

– Я бачила як вони гаряче танцювали і пристрасно цілувались.

– Це була провокація.

– Як скажеш.

– Але, Реджино…

– Ти – пуп Землі, гаразд? Ми можемо припинити цю бесіду? Ти втомив мене.

– Ти не згодна зі мною?

– Ні.

– Чому?

Я роздратовано зітхнула. А може варто все сказати? Може він хоч так замовкне?

– Реджино?

– Я чула тебе, трясця! Який же ти набридливий! – я поглянула на нього. – Я вважаю, що їх обох пов’язують дуже довгі і вкрай складні стосунки. Чи був той поцілунок провокацією? Можливо, бо вона спрацювала, ти дременув туди, розкидавши всіх, неначе якийсь Термінатор. Але те, як їх обох тягне одне до одного – неможливо підробити. Я, звісно, не знаю Ізуель так добре, як ти. Але я бачила як вона надерла дупи купі янголів. А це доводить, що якщо в неї і є слабкості, то вона навряд чи дозволила б комусь скористатися ними, і тим паче собою.

– То ти думаєш, що вони…

– Хотіли переспати й зробили це? Так, Міхаелю. Змирися з тим, що вона не кохає тебе більше. Вона розчарована у тобі.

– Але ж… Ти казала…

– Рівно те, що ти хотів почути! – роздратовано крикнула я. – Пробач, та коли я дізналась, що все довкола одна велетенська брехня, а мене всі обхожують, бо я якийсь там Пророк, я не мала бажання лишатися тут ні на мить. Тож, я переконувала тебе, бо хотіла аби ти зірвався і полетів повертати собі кохану дівчину, яка кинула тебе справедливо. Це дало б мені можливість втекти до Пекла і заховатись там від тебе. Та ти пішов далі і влаштував цілу дуель, у якій вбив невинного, і щось підказує мені, дуже хорошого хлопця.

– Але… Чому їй бути розчарованою?

– Ти ж не серйозно?

– Ми мали почуття, Реджино. Почуття довжиною у століття. Це не якась дрібна сварка, яку може осягнути людина.

– О, так, я лише недосвідчена і дурна людина, та навіть я розумію, що твої вчинки вбили всі ті великі столітні почуття!

– Ти говориш дуже жорстокі речі.

– Знаєш, у людських стосунках зрада вкрай рідко пробачається. Зрада знищує кохання, яким би сильним воно не було. Вона випалює все, вбиває довіру до людини, і ти дивишся на неї й ніби не впізнаєш. Янголи не надто вирізняються своїми почуттями від нас. Тож, геть не дивно, що коли ти зрадив її – вона втратила кохання до тебе.

– Все було не так! Я не зраджував її!

– Ти обрав підвищення, тобі було начхати, що кохану викрали й калічили. Вона була у полоні двадцять років, а ти й палець об палець не вдарив, аби це змінити! Лише насолоджувався новою іграшкою і посадою! Ти справді думав, що вона колись тобі пробачить?

Я видихнула.

– Часом ти здаєшся мені таким наївним, що це перевалює у дурість.

– Вважаєш мене дурним?

– Часом так.

– Я не розумію… Ти ж повернулась?

– Бо Творець показав мені, що моя присутність важлива, аби запобігти загрозі.

– І ти все кинула заради…

– Якщо ти продовжиш цю розмову, я клянуся тобі, що знайду спосіб тебе вбити. Бо ти вкотре підкреслюєш, що для тебе має значення що завгодно, окрім коханої. Я так не можу. Мені начхати на цей світ, Тео не може стати жертвою. Я не допущу цього. Тож заціпся і неси мене до Пекла.

Міхаель кинув на мене невдоволений погляд.

– Що ж… – прочистив горло він, дещо знітившись. – Справедливо.

Поступово ми почали знижуватися, а тоді стало темно і дуже спекотно. Ми наближались до Пекла. Моє серце прискорено гупало в грудях. Тільки б я встигла… Тільки б Тео був живий.

Армаель тримав Тео однією рукою і намагався відчинити Браму іншою. Та ґрати не піддавалися.

– Що, замок заклинило? – насмішкувато спитав Люцифер.

Армаель озирнувся.

– Це мало спрацювати!

– І ти маєш рацію.

– Тоді чому?

– Ти ніколи не був дурним, Прислужнику. Хіба не завжди враховував всі аспекти.

– Чому це не спрацювало?

– Для того аби відкрити Браму потрібна темрява беззоряної ночі, полум’я із серця Безодні та кров Володаря Пекла.

– Я зробив все, як і треба! Зібрав темряву під час Кривавої Повні, вкрав іскру Інферни з клинка Кітаеля, зчистив твою кров із меча Гурієля, коли той поранив тебе.

– Дякую, що розповів, як легко тобі вдалося зібрати всі ключі. Та у Пекла не один володар, з недавнього часу, чи не так, люба? – спитав він, поглянувши на Ізуель.

Армаель примружився.

– Завжди знав, що ти хвойда. Всюди знайдеш впливового коханця.

– Сердишся, що, я випадково вкотре виконала твою нездійсненну мрію? – хмикнула вона, а тоді штовхнула його в груди, змусивши задихнутися. Вона схопила Тео, відводячи в бік.

– З тобою все гаразд?

– Так, дякую тобі, – прошепотів Тео.

– За викрадення ключів від Брами ти поплатишся крилами, – Люцифер рушив вперед, діставши іржаві клинки. – Знайома зброя?

Армаель важко ковтнув слину.

– За неповагу до своєї королеви, Предводительки Пекельного Війська, ти втратиш язика і гомілки, щоб знав де твоє місце, Слуго, – на колінах! – Люцифер присів біля нього. – А от замах на Пророка коштуватиме тобі душі.

Армаель вирячив очі.

– Ти ж не думаєш, що я повірив у ілюзію Мараеля? – Люцифер підвів очі на Ізуель. – Уявляєш, ті два телепні намагались переконати мене, що продали душі Пеклу! Армаель дуже хитра і ница тваринка… Він стільки років грав вірного прислужника, що першим вилизуватиме підошви моїх черевиків, і наївно гадав, ніби я бодай на мить повірю його брехливому писку.

– Пане… – почав був він.

Люцифер блискавично позбавив його крил, попри затуплені леза, що фактично рвали м’язи та кістки Армаеля, рухи Володаря були чіткими й відпрацьованими, ніби він робив це безліч разів. Як і обіцяв: він позбавив його язика та кінцівок, тоді грубо вирвав його душу і спалив її. А самого Армаеля кинув перед брамою, стікати кров’ю.

– Нам потрібно убезпечити Браму, – віддаляючись від помираючого Армаеля, сказала Ізуель. – Якщо він знає як її відчинити й так легко здобув всі ключі, включно з твоєю кров’ю, ми маємо знайти спосіб створити такий ключ, який ніхто не зможе використати, окрім нас.

– Так, і ще я хочу поговорити зі зграєю. Вони мають контролювати вхід. Чому їх не було на місці? Як Гарм допустив це?

– Тео! – раптом почулось з боку Брами.

Пророк зірвався з місця і побіг до ґрат, де стояла Реджина та Міхаель.

Ізуель та Люцифер наблизились.

– З тобою все гаразд?

– Так… Що ти… Що ти робиш тут?

– Мені було видіння, що ти зникаєш… Я так боялась, що не встигну.

– Все гаразд, люба, – запевнив її Люцифер. – Зараз ми тебе впустимо.

Ізуель дістала меч і хутко провела по долоні лезом. Багряна кров скрапувала на чорну землю. Вона притулила свою руку до першого заглиблення із трьох і Брама прочинилась.

Реджина кинулась до Тео, міцно обіймаючи його, вона була готова заплакати від того, яке полегшення нарешті відчула.

Тео затягнув її всередину, Міхаель рушив слідом. Люцифер спинив його, штовхнувши в груди.

– Увійти може лише Реджина. Тобі заборонено заходити до Пекла без дозволу Ізуель.

Міхаель збирався щось сказати, та Люцифер перебив його:

– Не влаштовуй скандалу, принаймні з поваги до тих, кого ти і твої м’ясники повбивали вчора.

Міхаель опустив очі й вийшов за Браму, він міг би прямо зараз полетіти геть, але вирішив лишитись поруч, на випадок, якщо знадобиться допомога. Він відійшов трохи далі, занурений у власні думки.  Люцифер кивнув Реджині та Тео, що досі міцно обіймалися і пішов за Ізуель, яка саме поспішала навідати зграю, що мала слідкувати за воротами до Пекла.

Люцифер неквапом йшов до цвинтаря, поглядаючи на пару юних Пророків. Якими чистими були їх почуття, без брехні, без ігор, без секретів. Хотів би і він так. Заслужити серце коханої щирістю. Та було запізно, тож, якщо серце Ізуель для нього назавжди втрачене, він прагнув принаймні заслужити її довіру натомість. Якщо вже їм доведеться разом керувати Пеклом, вони мають довіряти одне одному.

Тишу розірвав крик Ізуель. Люцифер стрімголов побіг до склепу:

– Ізуель!

Тео

Ми з Реджиною в паніці переглянулись і повернулись до цвинтаря, готові бігти на допомогу. Звісно, дві мертві людини в оточенні демонів, занепалих і церберів мало чим допоможуть. Та крик моєї подруги змусив все моє тіло здригнутися, а жили наповнились гарячим полум’ям, що підштовхувало мене бігти не від небезпеки, а летіти прямо в її пащу. Я бачив, що Реджина відчуває те саме. Тільки наші ноги зрушили з місця, як ми помітили Ізуель. Вона йшла нам на зустріч, тримаючи скривавлений клинок в руках.

– Ізуель! – побіг до неї я. – Що сталося?

– Я… Я трохи…

– Все гаразд, ми допоможемо, тільки скажи як? – спитала Реджина, підбігши ближче.

– Треба тікати, тут небезпечно…

– Тікати? – перепитав я. – Куди ж нам тікати?

– Що сталося взагалі? – спитала Реджина.

– Те твоє видіння, Тео, – поглянувши на мене, почала вона. – Воно справджується.

– Що? – не зрозумів я.

– Треба тікати! – вона схопила мене і Реджину за руки і побігла до Брами.

Я намагався спинитися, та мої ноги тільки підгрібали землю.

– Ізуель! Я ж випаруюсь! Чекай!

– Немає часу, Тео!

– Ізуель, стій! – крикнула Реджина, намагаючись відтягнути мене від Предводительки.

– Дурні людиська! – гаркнула вона, блиснувши очима. – Я ж сказала: треба тікати, негайно!

– Чому ти це кажеш? – не міг второпати я.

– Ізуель, де твої мечі? – спитала раптом Реджина.

Я опустив очі на її пояс. І справді: ні срібного, ні золотого меча не було на її стегнах. В її руках був лише клинок, якого я ніколи раніше не бачив.

Я намагався вирватись із міцного хвату на своєму передпліччі, та тримала вона дуже міцно.

– Ти – не вона, – хитнула головою Реджина. – Тоді, хто ж ти?

Ізуель якусь мить мовчки стояла, переводячи погляд то на мене, то на Реджину. А тоді розреготалась і змінила подобу.

Худий високий занепалий із темно-коричневими крилами мав дуже дивну, якщо не сказати хворобливу зовнішність. Рідке біле волосся, здавалось майже прозорим. Воно було довжиною трохи нижче його вух. Бліда, навіть біла, мов молоко шкіра, здавалась такою тонкою, що я бачив мереживо його судин. Білі брови, глибоко посаджені водянисто-блакитні очі, в оточенні білих рідких вій. Він мав привабливі риси обличчя, але був при цьому чомусь відразливим. Це був той парадокс, якого я не міг усвідомити.

– Хто ти такий? – все ще намагаючись вирватись, спитав я.

– Я лише виконую останню волю друга, – знизав плечима він.

А тоді широко всміхнувся мені і потяг геть за Браму.

Останнє, що мені вдалося побачити, це Реджину, що біжить за нами, намагаючись вхопити мене за руку, а тоді… Тоді не було вже нічого.

Мараель розреготався, коли помітив, що його руки уже нічого не стискають. Душа Тео випарувалась миттєво і невідворотно. Армаель був би щасливим побачити це. Його пошматоване тіло, що сплило кров’ю біля Брами викликало у Мараеля гнів і жах, що змушував серце калатати в грудях. Він не заслуговував на таку смерть. Він взагалі не заслуговував на смерть.

– Що ти накоїв? – спитав Міхаель, штовхнувши Мараеля.

– Те, що мусив.

– Пророки необхідні!

– Ну, так. Щоб захистити твою блудливу Предводительку від самої себе.

– Ти не мав права вбивати смертного.

– Агов! Він уже був мертвим!

– Ти знищив його душу!

– Не може бути! Мене повчатиме вбивця, що допоміг викосити половину Пекла за один вечір?

– Так, я накоїв лиха. Мені з цим жити.

– Ну, й живи собі, – махнув рукою Мараель, збираючись спокійно повернутись назад за Браму.

Міхаель дістав меча.

– Але тобі з цим жити не доведеться, – сказав він і одним ударом обезголовив Мараеля.

Люцифер побіг на крик і спинився біля склепу, відчуваючи, як його ноги похололи. Біля скошених надгробків лежали вбиті цербери. Вся зграя була розкидана навсібіч, їхнє хутро було скривавлене, тіла пошматовані глибокими порізами, багряна кров розтікалась нерівними плитами.

 Хаті з розпоротим животом лежала біля дверей, вочевидь до останнього захищала дитинчат, та марно, бо поруч лежало вбите щеня. Геть крихітка, що ніяк не могла становити загрози. Очі Ферніса були розплющені, його язик висолоплений, лежав на землі, досі вологий. Сколл теж мала глибоку рану в животі, де виднілись ще не до кінця сформовані чотири щенятка. Вона була при надії, коли її жорстоко вбили.

Ізуель кричала, стискаючи в руках величезну голову Гарма. Його тіло було пошматоване, з відкритої пащі крапала кров, вимазуючи її руки та щоки, щоразу як вона тулилась до мертвого улюбленця.

Люцифер відчув нестримну жагу вбивати. Звичайні вбивці викликали у нього ненависть, втім той, хто чинив насильство над тваринами, змушував його самого перетворюватись на дикого звіра, що був ладен роздерти на шмаття, в ім’я помсти.

Щось зашаруділо у склепі. Люцифер дістав клинок, повільно підкрадаючись до дверей. З-під лапи загиблої Хаті показався куций пухнастий хвостик. Мале щеня, що дивом вижило вилізло з-під тіла матері, яка закрила його собою і, побачивши Ізуель загарчало.

Це відволікло її від Гарма і вона заплаканими очима поглянула на нього.

– Ти жива? – в її надламаному голосі відчувалось полегшення і туга водночас.

Маленька загарчала сильніше і побігла до Предводительки, зчепивши зуби довкола її зап’ястку.

Ізуель шумно втягнула повітря крізь зуби, намагаючись відтягти від себе щеня.

– Припини! Мені боляче!

Люцифер присів поруч.

– Чекай. Вона прийняла тебе за іншого.

Вона підвела погляд.

– Що ти маєш на увазі?

Люцифер поглянув на щеня.

– Вона вбила зграю?

Щеня ще сильніше всадило маленькі гострі ікла у її шкіру, почувся хруст кістки, кров цебеніла, скрапуючи на хутро мертвого Гарма, чия голова лежала на колінах Ізуель.

– Як це я могла вбити зграю?! Ти при тямі?

– Ти не могла, очевидно, хтось під твоєю личиною зробив це.

– Як хтось самотужки міг викосити зграю пекельних гончаків?! Вони у абсолюті своєї сили посеред Безодні!

– Вони довіряли тобі, бо вважали однією зі своїх. Вони не відчували загрози від тебе. А отже…

Ізуель опустила очі на тіло Гарма, тоді поглянула на щеня, що досі висіло на її зап’ястку, травмуючи її руку.

– А отже, вони навіть не захищались. Гарм і всі вони не знали чому я роблю це, але прийняли? Як?

Ізуель заридала, закривши однією рукою очі. Вона занурилась у пухнасту шерсть Гарма, відчуваючи як його тіло поступово холоне.

Люцифер провів рукою по шерсті щеняти.

– Це не вона, маленька. Вона б ніколи вас не скривдила. Це був Мараель, він вдав її, щоб підібратись ближче.

Щеня повільно відпустило зап’ястя Ізуель. Вона навіть цього не помітила, продовжуючи плакати. Щеня облизало скривавлені зуби, розгублено поглянувши на Предводительку, а тоді і на Люцифера.

– Він втратив всю родину, він втратив життя і останнє про що він думав: за, що я так вчинила з ним… – задихалась Ізуель, сльози нестримним потоком стікали її щоками, гублячись у густому хутрі Гарма. – Я так любила його, я любила їх усіх, вони були моєю родиною… А ця тварюка просто прийшла і вбила їх. Вбила ні за що.

Ізуель поцілувала Гарма в лоба.

– Спочивай з миром, мій друже. Я ніколи не забуду тебе. Ніколи не пробачу твою смерть.

Вона підвелася.

– Де він?

Люцифер зчепив зуби:

– Хороше питання. Хочу роздерти його на шмаття, та поступлюся тобі із задоволенням.

Ізуель хмикнула, а тоді поглянула на щеня, та воно загарчало знову, відстрибнувши назад.

Предводителька заклякла.

– Іди по Мараеля. Я подбаю про неї, обіцяю тобі.

Ізуель розгублено кивнула і притримуючи зламаний зап’ясток, пішла.

Люцифер поглянув на щеня й опустився.

– Мені справді шкода твою родину. Вони були важливими і для мене теж. Знаю, ти втратила забагато і дуже налякана, але я обіцяю, що не допущу подібного ніколи більше. Якщо ти хочеш, я знайду тобі дім, де ти матимеш все, щоб тобі було зручно. Для цього мені потрібно, щоб ти довірилась мені. Гаразд?

Щеня уважно стежило за кожним рухом Люцифера. Вона зробила один короткий крок вперед і сіла.

– Дякую, – всміхнувся їй Люцифер.

– Де він?! – гарчала Ізуель, наближаючись до Реджини, що сиділа на землі, в обіймах Міхаеля і плакала.

Ізуель роззирнулась.

– Де Тео?

Реджина поглянула на Ізуель, її очі набрались сліз і вона заридала гучніше. Все її тіло тремтіло, вона затуляла руками рота, а руки тремтіли ще дужче. Її ніби судомило від болю і втрати.

Від усвідомлення що могло статися за відчиненою Брамою, Ізуель похитнулась. Люцифер встиг підхопити її, щеня повільно крокувало за ним, уникаючи Предводительку.

– Де Мараель? – спитав Володар, його гнів досягнув свого піку, коли він зрозумів, що сталось з Тео.

– Мертвий, – відповів Міхаель. – Я вбив його.

Ізуель поглянула за браму, де виднілась біла голова Мараеля, тоді поглянула в інший бік, де лежало пошматоване тіло Армаеля. Ворог отримав розплату, здавалось би всі мали відчути таке необхідне полегшення. Але чому здається, що втрачено значно більше, ніж здобуто?