Раді Вас бачити!

Ізуель заклякла, спостерігаючи за Люцифером, що продовжував стояти навколішки.

– Ти головою вдарився? – обурилась вона. – Яка ще присяга? Встань з колін!

– Я дам тобі повну автономію, ти зможеш робити що завгодно, хоч керувати тут всім, але допоможи нам закріпити це місце за собою, – вмовляв він, поглянувши на неї знизу вверх. – Допоможи нам відстояти його.

– На вас ніхто не нападає! – роздратовано кинула Ізуель, крокуючи кімнатою. – Всім начхати на вашу купку невдах. Не лізьте на рожен і робіть, що хочте!

– Так не вийде, і ти це знаєш, – слідкував за її рухом по кімнаті Люцифер. – Ми заслуговуємо на власний стиль життя і хочемо, щоб його сприймали.

– Тобто я маю, що? Допомогти у презентації?

– Поведи моє військо. Зараз багато, хто звернув увагу на тебе. Вони присягнуть тобі.

– Я цього не робитиму.

– А яка у тебе альтернатива, Ізуель? – приховуючи роздратування, спитав він. – Тобі не стати янголом. Ти – занепала.

– Не зі своєї провини! – крикнула вона.

– Так, я розумію, – кивнув Люцифер. – Але ти ж відчула це? Ти більше не та, ким була раніше. Ти вільніша, говориш те, що думаєш, а не що дозволено. Можеш захищати себе, а не терпіти, бо це «задля вищого блага», ти брешеш, коли хочеш захиститись, мстишся, коли хтось завдав тобі болю, зраджуєш, коли це необхідно. Бо чи не вперше, Ізуель, ти почала думати про себе і свої почуття, а не захищати догми Батька, бо так треба.

– Ти…Ти змінив мене! – прошепотіла вона, усвідомивши.

– Я міг лише підштовхнути тебе до прірви, – не погодився Люцифер. – Але вибір стрибнути – ти зробила сама. І я радий, що ти нарешті обрала себе, Ізуель.

– Пішов ти!

– Та ну, не засмучуй мене! – всміхнувся він.

– Я не збираюсь вести твоє військо. У тебе нічого проти мене немає. Ти програв, Люцифере. Залиш кімнату.

– Що ж… – він всміхнувся, погляд став крижаним. – В такому разі в мене є для тебе угода.

– Яка ще угода?!

– Попроси Даарієля відвести тебе до темниці. Він зрозуміє до кого.

– Хто там? – напружилась вона, відчуваючи, як у животі похололо.

– Дехто важливий, – хитро всміхнувся він. – Принаймні я на це сподіваюсь. Я до останнього сподівався переконати тебе самотужки. Але тримав його як додатковий важіль впливу. Схоже вмовити тебе мені самому не вдасться.

– То ти, що? Шантажуєш мене, що якщо я не погоджусь, ти..

– Страчу його на твоїх очах, – перебив її Люцифер. – Без права на розмову, одним ударом. Я проводив катування власноруч, він уже на межі. Можеш оглянути його зап’ясток, як підтвердження моїх слів.

– Який же ти виродок… – хитала головою Предводителька.

– Дай згоду, – він схопив її руку і опустив підборіддя, вкладаючи у свій погляд вимогу.

– Що? – розгубилась Ізуель.

– Прийми мою присягу.

– Відпусти мене! – смикнула руку вона, та Люцифер тримав міцніше.

– Відпущу, щойно ти погодишся.

Вона знову спробувала вирватись з його хвату.

– Гаразд! Згодна.

Тріскіт у повітрі нагадував статичну електрику. Схоже відчуття було від поцілунку Ліліт. Угода. Це була угода.

– От і добре, – задоволено всміхнувся він, відпускаючи її руку. – Йди. Можеш покарати мене, якщо твоя воля, – з викликом кинув він, діставши ножа із внутрішньої нагрудної кишені, – ти з цим впораєшся.

Він протягував ножа їй. Ізуель сахнулась. Він підбивав її впасти ще нижче, мститися і катувати. Вона вище за це. Вона не стане. Проте…що як це хтось важливий? Що як цей хтось не заслуговує на покарання? Звісно не заслуговує, Люцифер завжди робить боляче незаслужено. Вона проігнорувала протягнуту руку і зробила крок до дверей.

– Я піду по Даарієля, – сповістила вона. – Ти лишишся тут, доки я не повернусь.

– А як же кара? Чи ти в нас благородна і вища за це?  – глузливо спитав він.

Гнів закипав у ній, засліплюючи, немов застилав очі кривавою пеленою. Ізуель зціпила руки в кулаки, стримуючи тремтіння пальців.

– Ніж лиши, коли я дізнаюсь, кого ти катував – він може знадобитися, – промовила вона і замислилась як легко ця погроза злетіла з її губ.

Люцифер спокусливо всміхнувся і поклав кулак собі на серце.

– Радий служити, Предводителько.

Даарієль разом з іншими вартовими стояв біля кімнати Ізуель.

– Як ти? – напружено спитав він, коли Предводителька наблизилась. – Він тебе не скривдив?

– Хто кого скривдить, – зітхнула вона. – Покажи мені темницю.

– Ізуель… – хитнув головою він.

– Я не маю на це часу. Не оберігай мене. Покажи, кого він ув’язнив.

Даарієль зітхнув і, здавшись, кивнув у бік сходів. Вони рушили в дальній край коридору. Ізуель поспішала за ним, відчуваючи тривогу, що клубочилась у шлунку. Вони спустились до підвалу, в носа вдарив затхлий вогкий запах, що нагадував про роки катувань, яких вона зазнала. Вартовий йшов далі ще хвилину, тоді спинився біля ґрат і повернувся лицем до неї, вказуючи жестом підійти ближче.

Вона наблизилась до металевих ґрат, намагаючись розгледіти щось у пітьмі.

– Агов? – покликала вона.

Почулось шаркання і звук ланцюгів. За мить слабеньке світло показало бліде, змучене обличчя. Ультрамаринові очі не втратили своєї блакиті, але його погляд… Зламаний, розбитий, понівечений. Предводителька схопилась за ґрати руками і опустилась вниз, опиняючись із полоненим на одному рівні.

– Я ж просив тебе не казати… – прохрипів він Даарієлю. – Чому ви повернулись?

– Бо все це було черговою грою Люцифера, – пояснив Даарієль. – Він сам сказав їй про тебе.

– Як… – тільки вирвалось у неї.

– Я шукав тебе, – хрипло промовив він. – Вирушив сюди, як тільки дізнався, що він тебе викрав…

– І він тримав тебе тут весь цей час?

Кітаель не відповів, тільки опустив очі. Ізуель протягнула руку крізь ґрати і схопила його за зап’ясток де було вирізане тавро. Кров разом з брудом засохла на рані, проте знак читався добре. Умови були більш ніж чіткими: або вона погоджується стати генералом війська Люцифера, або на її очах друг спопеляється. Єдиним виходом було приєднати Кітаеля до свого внутрішнього кола, до якого Люцифер ніколи не зможе дотягнутись, через присягу яку дав.

Ізуель важко зітхнула. Весь цей час Люцифер тримав переможну карту в рукаві. Він сподівався заманити її тортурами, тоді ласкавим ставленням, а тепер вичерпав всі спроби й взявся за єдиний важіль який мав – її єдиного щирого друга, якого тримав у полоні двадцять років.

– Я витягну тебе звідси! – відповіла вона, відчуваючи як сльози застигли в очах.

– Ні…Він цього і добивався…– почав був Кітаель.

– Я не кину тебе, чуєш?

– Ти не можеш перейти на його бік, ти потрібна там, не здавайся заради мене!  – роздратовано кинув Кітаель, – Залиш мене і тікай звідси.

– Я не можу...

Він торкнувся її руки крізь ґрати.

– Я однаково вже мрець, Ізуель. Просто... Тікай. 

– Я не потрібна ніде, Кітаелю, – сумно всміхнулась вона. – Вони усунули мене, як тільки дізнались, що я в полоні. Думаю, тебе теж.

Він опустив очі.

– Що? Що таке?

– Мене усунули, бо я порушив наказ. Нам заборонено було рятувати тебе.

– І ти все одно прийшов?

– Який я мав вибір? – поглянув на неї він. – Сидіти там і з’їдати себе, що ти тут страждаєш?

– А натомість страждаєш ти.

– Все не так і погано, – знизав плечима він.

– Не так і погано? – здивувалась вона. – На тобі живого місця нема!

– Люцифер – майстер своєї справи, – знизав плечима він. – Здивований, що він лишив мені крила.

– Він робив це власноруч? – напружилась вона.

– Так. Приходив щодня без перерв, пізно вночі і по обіді.

– Наволоч! – зітхнула Ізуель, відчуваючи бажання вбити його прямо зараз, без жодних сумнівів.

– Ти ж знаєш, як це, вже за кілька років болю стає так багато, що нового і не помічаєш, – знизав плечима він.

Вона стримала сльози, що збирались в очах.

– Приведи того, хто має ключ, – наказала вона Даарієлю, тоді знову повернулась до Кітаеля. – Все буде гаразд, я обіцяю.

– Я вже й забув яка ти вперта!

– Ну, в цьому ми однозначно схожі.

Кітаель повільно всміхнувся.

– Я так радий тебе бачити, – зітхнув він, притулившись лобом до ґрат.

– Я теж, – вона всміхнулась йому, відчуваючи біль за все, через що йому довелося пройти. – Пробач, що не прийшла раніше.

– Ти ж не знала. В цьому немає твоєї провини.

За мить Даарієль привів вартового, що патрулював поверх.

– Відкрий клітку і зніми кайдани з Кітаеля, – спокійно мовила вона. – Прошу, не змушуй мене тобі наказувати, я намагаюсь зберегти тобі залишки честі.

Вартовий кинув невдоволений погляд на Даарієля, трохи подумав і дістав ключа, яким відчинив двері клітки. Він сів навпочіпки перед Кітаелем і звільнив його руки й ноги.

Даарієль з Предводителькою підхопили його під руками, бо ноги бранця геть не тримали.

– Ти можеш відвести його до себе? Привести до ладу, може вкласти поспати? Я повинна поговорити з Люцифером і не хочу, щоб Кітаель цього бачив.

– Звісно. Щось мені підказує, що проти тебе тут не скоро ризикнуть піти.

Вона хотіла посперечатись, та все ж змовчала на оптимістичний здогад вартового.

***

Ізуель відчувала, як гнів закапав у ній, коли вона мало не бігла до кімнати. Люцифер так і стояв на колінах і навіть не смикнувся, коли вона влетіла у покої з силою зачинивши двері.

– Бачу, ти дізналась мою маленьку брудну таємницю… – всміхнувся він, Ізуель нагнулась і схопила ножа, що лежав перед ним. – На свій захист скажу, що…

Договорити він не встиг, Ізуель завдала одного точного і глибокого удару ножем, розітнувши шию. Кров густим потоком линула вниз, заляпуючи його сорочку і піджак, скрапуючи на кам’яну підлогу кімнати. Предводителька стояла і дивилась на нього усвідомлюючи, що не відчуває ні краплі жалю. Вона не шкодувала про те, що скоїла, навпаки, відчувала радість від того, що зробила йому боляче.

Так, вона змінилась в цьому місці, стала справжнім занепалим янголом, який не гребував карати всіх, хто чинив з нею несправедливо. Кітаель не заслужив на всі жахіття, яких його піддав Люцифер. Ізуель не пробачила йому всього, що за його вказівкою коїли кати з нею, але за те, що він своїми руками зробив з Кітаелем, він відповість. За кожну краплину пролитої крові Кітаеля – він заплатить власною.

Люцифер вражено дивився на Ізуель і усвідомлював: тепер уже все було втрачене назавжди. Якщо у його збоченій фантазії, зберігались сподівання, що Предводителька колись прийме його чи навіть покохає, то зараз він нарешті зрозумів, що втратив все.

Цей ніж не вб’є архангела, навіть занепалого. Але йому було боляче. Він повільно втрачав сили разом з кров’ю. Ізуель різонула його по зап'ястках і внутрішній частині стегон. Все його тіло затерпало і хололо, а кров розтікалась кам’яною підлогою. Його коліна затремтіли, тіло повалилось вперед. Коли його щока торкнулась холодного каменю, а стомлені очі нарешті заплющились, Люциферу чомусь пригадалось його життя до падіння у Безодню.

Сяйво Небес було таким яскравим, що вбирало очі. Люцифер стояв на скелі, спостерігаючи за ідеально налаштованим порядком Творця. Все тут викликало спокій і розраду, та Люцифер не відчував втіхи. Навпаки, він був збентежений тим, що почув кілька хвилин тому.

– Ти знову ховаєшся? – пролунав позаду голос його старшого брата, архангела Ґабрієля, тихий і при тому впевнений.

Люцифер не озирнувся, довгі білосніжні крила сягали землі, і були щільно складені за спиною. Він продовжував спостерігати за незворушним горизонтом, ідеально висадженими деревами та благодаттю, що обвивала його душу, та не могла зменшити його стурбованість. Огидне відчуття зради захоплювало його, змушуючи відчувати як діра у грудях розповзається, перетворюючись на бездонне чорне провалля.

– Чому ви ніколи не ставите його рішення під сумнів? – спитав він брата голосом, що аж тремтів від гніву.

– Бо він – Творець. Це його світ, ми покликані поважати його рішення і виконувати його заповіді, Люцию.

– Ми ж були його дітьми, хіба ні? Хіба не нас він створив першими?

– Так.

– І все ж… він визнав за сина людське поріддя.

– Людство теж його творіння, Люцию. Ми маємо поважати це.

– Я не збираюсь поважати цих тварин! – роздратовано кинув він. – І його нового синочка не прийматиму. Він ніхто мені. Я не схилятимусь!

– Я бачу, тебе сповнює пиха, брате, –  хитав головою Ґабрієль. – Якими були твої очікування?

– Він казав, що я улюбленець, – повернувся до брата Люцифер. – Що я обраний!

– Так і є.

– Брехня!

– Ти несеш світло справедливості, Люцию. В цьому твоя місія. Ми всі її маємо і в цьому наша особливість. Він любить тебе, любить нас усіх і любить своє творіння. Бо таким він є.

– О, так! – фиркнув він. – Бачу я його любов. Хтось з нас мав бути наступником. Не людина!

– Для чого тобі бути йому наступником? Ти не думав, чому тебе так турбує стати спадкоємцем?

– Я допоміг би владарювати над ними. Створив би їм кращі умови, забезпечив би Небеса всім необхідним! Ми мали б все, чого заслуговуємо.

– От тобі і відповідь, чому він обрав іншого, Люцию.

– Як слабка людина може утримати таку владу в своїх руках? Це – початок занепаду!

– Він обрав любов, а не владу, – відповів Ґабрієль.

– Любов… – фиркнув Люцифер, пригадавши який біль по собі лишало те дурне почуття. – Який сенс із тої любові?

– Ти не розумієш суті творіння, Люцию. Ти хочеш світ, підвладний тобі. А він створив світ, якому дарує свободу.

– Свободу? – обурився Люцифер, його очі горіли золотисто-бурштиновим вогнем. – Свободу для цих мавп, що навіть свого Творця не здібні зрозуміти? Вони повзуть у гріх, бруднять душу, яку він їм подарував, і вони гідні свободи? Лихі, заздрісні, полохливі невігласи… І це їм ми маємо вклонитися?

Ґабрієль мовчав.

– Коли він оголосив, що у нього буде син… – Люцифер ступив ближче, його голос затих, але в кожному слові бриніла образа. – Я думав, це буду я. Я думав, що він побачив у мені віддзеркалення своєї сили, своєї мудрості. Я мріяв створити світ… Свій світ. Вкласти в нього порядок, красу… Віддати себе творенню.

– Ти не можеш творити, Люцию. Це – не твій шлях.

– Не мій шлях? І який же мій?

– Приймати його волю. Не можна відвертатись від Творця лише тому, що не став першим після нього, як того прагнув.

– Він змусив нас скоритись людині! – намагаючись переконати його обурювався Люцифер. – Нікчемній істоті, що вчора ще навіть не існувала!  І мої брати… моя сестра… Всі ви, просто взяли і погодились з цим!  А я так не зможу. Я не заслуговую на таку зраду, Ґабрієлю.

– Не кажи таких дурниць, Люцию. Інакше тебе усунуть. Ти станеш занепалим і втратиш його віру в тебе. Ти емоційний, це ми знаємо, але спробуй заспокоїтись і повертайся. Ще не пізно.

Він поглянув в очі брату.

– Я не схилюся перед людиною. Він мені не брат. Він мені не цар. Нехай усуває!  Але я лишаюсь вірним його ж словам: «Ми, янголи, стали над людством, своїм заступництвом захищатимемо його, але завжди будемо лише наглядачами.» Ми не зобов’язані схилятися над тими, ким опікуємось. І я не робитиму цього. То скажи, Ґабрієлю, хіба я впав після цього? Чи просто відмовився стати на коліна перед творінням, яке покликаний виключно захищати?

Ґабрієль залишив його самотнім на краю. Стало занадто тихо. Люцифер відчував, як спокій відпускає його і лишається лише туга і відчуття  покинутості. Він концентрувався на цьому відчутті, дозволяючи йому захопити його.

Собор Ясних – місце, де збирались архангели. Там частіше за все діти Творця ділились думками та розглядали важливі задачі. Ґабрієль опустився, склавши крила за спиною. Він йшов мармуровими проходами собору, насолоджуючись золотим сонячним сяйвом, що вкривало білосніжні стіни крізь високі арки без вікон. Йому здавалося, що навіть музика сфер, ця досконала симфонія творіння, тепер звучала фальшиво.

Ґабрієль щиро любив своїх братів і сестру. Бачити як один з них потопає у сумнівах і грішних намірах було боляче. Він дійшов до зали засідань, де був його старший брат, він споглядав захід сонця, стоячи біля великої арки, з якої відкривався вид на безкрайнє небо і тонку смугу зеленого лісу і лугів перед ним. Міхаель стояв з рівною поставою, його лице було наче витесане з каменю. Погляд був серйозним, направленим у далечінь.

– Він досі має сумніви? – спитав у брата Міхаель.

– Це більше нагадує не сумніви, брате, – склавши руки за спиною звітував Ґабрієль. – А радше тріщину у його вірі. І вона глибшає. Я не зміг переконати його. 

– Не може бути жодних сумнівів у рішеннях Творця! – відрізав Міхаель. – Він має зібратися. Інакше втратить себе і всіх нас.

– Ми не можемо просто покинути його, ми маємо спробувати переконати прийняти правильне рішення… Можливо б ти зміг поговорити з ним? Він поважає тебе.

– Він поважає себе, – повернувся до нього Міхаель, сяйливі блакитні очі палали гнівом. – Ми не маємо приймати жодних рішень, Ґабрієлю, тільки поважати рішення Творця. Ми всі схилили голови. І він теж мусить.

– Так, ми схилились. Але чи тому, що вірили у правильність такого рішення, чи тому, що боялись бути зрадниками?

– Не смій дозволяти йому вкладати тобі в голову зерна сумніву, Ґабрієлю! – застеріг Міхаель. – Ти не такий як він. Твоя віра у Отця міцна і щира.

– А якщо він має рацію? Він наш брат, Міхаелю! Якщо ми втратили щось важливе, погодившись мовчати?

– Він змінюється. І сам наближує себе до прірви. Ти не такий як він. Ти вірний і ніколи не вчинив би так. Рішення Люцифера отруєні жалем і владою. Ці риси не можуть бути притаманні янголу, Ґабрієлю. Ми повинні говорити з Отцем. Люцифер може стати потенційним зрадником, що піде проти нього, проти усіх нас. Ми, як основні заступники Небес, маємо подбати, щоб цього не сталось.

Рафаель спрямував погляд у мармурове склепіння.

– А чи не допускав ти думки, що йому боляче, брате? Ми всі вірні Творцю, але чи чуємо ми біль Люцифера, хай як він заблукав? Чи не заперечуємо його право на образу?

– Бо в нас немає права ображатись на Отця, – урвав заперечення Міхаель. – Нас створено його руками, ми всі існуємо його бажанням. Ми покликані захищати та дбати про добробут Небес. Навіть якщо хтось із нас становитиме загрозу – ми маємо її усунути.

– Тобто усунути його? – жахнулась Азраель. – Чи ти здурів, брате?

– Не смій так говорити зі мною, сестро, я старший за званням!

– Мені начхати на твої звання, ти – мій брат. І ти слухатимеш, коли я до тебе звертаюсь. Ти – не головнокомандувач цього сімейства, о…чекай-но, ти навіть не головнокомандувач нашого війська! Може покличемо твою дівчину на перемовини, нехай вона приймає рішення, ти ж нижчий за рангом!

– Не притягуй до наших проблем Ізуель. У неї і так безліч турбот.

– Ви серйозно розглядаєте можливість усунути нашого брата за те, що він не став на коліна перед смертними? – спитав Єрамієль.

Запанувала тиша. Азраель фиркнула, склавши руки на грудях.

Ґабрієль мовчав найдовше, він опустив очі:

– Я відчуваю світло Люцифера. Воно досі не згасло. Та я вбачаю у ньому тінь і вона шириться.

– Темрява?

– Ні. Проте цей сумнів роз’їдає його. Його душа містить тінь і вона росте. Нам треба якомога скоріше переконати його. Інакше…

Всі затихли. Ніхто не хотів розмірковувати, що сталося б, якби їх брат став занепалим.

Зала Слави Небесної була місцем, де проводились загальні збори янголів, вона розташовувалась під високими кришталевими арками, що на сонячних променях, немов складались із самого світла та співу сфер. Вони зібрались, щоб заслухати обвинувачення Люцифера Ранкової Зірки у підозрі щодо підбурення бунтівних настроїв та оскарженні рішень самого Творця.

Люцифер ступив вперед. Попри розчаровані погляди братів, стурбований погляд сестри, Люцифер тримався гідно. Його кроки не були зухвалими, радше впевненими, бо він знав, що має рацію так само добре, як і те, що не зможе переконати в цьому родину. Перед ним були тисячі крилатих: архангели, янголи, вартові. Всі з цікавістю чи настороженістю спостерігали за тим, як він підіймається на кілька сходинок і стає по центру підвищення.

– Брати й сестри, – звернувся він. – Нам подаровано розум, здатність творити, любити й мислити. Подарована здатність відчувати і заохочувати інших до цього. Нас було створено як гарантів миру і захисту. Ми – заступники людства, ми покликані допомагати цим дітям вижити у тих умовах, які для них створив Отець. Чому ж тоді зараз ми повинні мовчки вклонитися людському створінню? Чому маємо визнати його нашим царем, не обговоривши, ким ми є? Якими незмірно сильнішими ми є проти нього?

Він помовчав. Його голос розходився луною по залі.

– Нас вчать, що янголи сильні, витривалі, вічні, вищі за всі людські слабкості, але, опираючись на рішення Отця, чи справді це так? Адже це ми подарували людям свободу волі. Ми навчили їх не цуратись почуттів, а віддаватися їм. Ми навчили їх писемності, наукам та мистецтву. Все, що людство так радо приписує собі у прогрес – було подаровано їм з нашої великодушності. І тепер, спостерігаючи свої труди, ми, що? Самотужки створили собі нового правителя? Чи є це справедливим, щоб слабкий керував сильнішими? Чи є справедливим, що смертність і тління керує вічністю? Що він може нам дати, окрім того звання, що Отець вклав у нього? Чи може він бути його сином? Чи справедливим є його повне ігнорування власних дітей?

Він обвів рукою братів  і сестру.

– Архангелів, найсильніших істот цього всесвіту, яких він виховав у дисципліні, як солдатів. Тепер же він пропонує нам смертного, народженого у любові і повазі, зніженого людськими гріхами, та не спотвореного ними, який ще й приніс себе в жертву за них. І ми маємо повірити у його стійкість? Маємо повірити у його жертву? Маємо прийняти слабкого царя, бо він – син Творця і помер невинним, засудженим за чужі діяння?

Залом прокотились жваві обговорення. Міхаель встав, здійнявши палаючого меча:

– Творець діє з волі, що понад нашим розумінням. Ми довірились Йому одного разу, і маємо довіряти надалі. Ми не можемо сперечатися з Ним. Ми маємо лише сліпо довіритись і рушати туди, куди веде Його рука.

– Я довіряв, – відповів Люцифер. – Та тепер я бачу: нам даровано не лише крила, а й свободу. А хто ж ми, якщо не поставимо запитання?

– Яке ще запитання? – спитав роздратовано Міхаель.

– Чому нас, створених як тих, хто над людьми, тепер примушують прихилити коліна перед ними? Чи відповідає це тому, чому ми вчилися всі свої життя? Чи на те ми підписувались?

Дехто опустив очі, хтось тихо переговорювався з іншим. Решта дивилась з викликом чи хитала головою.

Рафаель зітхнув:

– Він зчиняє бунт.

Урієль прошепотів Рафаелю: 

– Це не бунт, ще ні. Думаю, це спроба навернути інших до нової філософії.

– Відмінної від тієї, що просував Творець. Він накличе біду на себе, і на всіх нас.

Люцифер зійшов зі сходів і мовчки рушив до дверей. Коли він проходив повз ряди янголів, ті шепотілись і обговорювали його зухвальство.

Коли двері за ним зачинились, він відчув, що стояв уже не в коридорі, а у центрі самого Сяйва. Батько рідко говорив з ними, рідко показувався, його накази звучали в головах янголів як їх власні думки та рішення. Та Люцифер був іншим, він не вмів бездумно приймати вкладені в його голову твердження, він все ставив під сумнів. Творця вони називали Отець, бо першою формою яку вони побачили, була чоловіча. Істинної форми Творця вони ніколи не знали, та й існувала імовірність, що його справжній вигляд неможливо осягнути, а побачене зруйнувало б їх розум навічно.

Творець обирав щоразу різну форму, бо керувався правилом: «Створюючи чоловіка за своєю подобою – я сам стану чоловіком, батьком, братом, коханим і захисником. Створюючи жінку – я стану жінкою, матір’ю, сестрою, коханою – мудрою, здатною витримати найбільший біль і вийти з нього цілісною. Створивши птаха – стану птахом, що злітає до самого неба, торкаючись крилом нескінченного простору.»

Так він прагнув створити найбільш достовірне творіння, що матиме подобу, вкладену його ідеєю, яку він проніс через себе, і думки – що нашіптують янголи. Втім янголи говорили забагато і вклали в голови людства свободу волі. Тож творіння дещо вийшло за встановлені йому рамки. Однак Творець ніколи це не коментував. Після створення людства, він взагалі мало, що коментував. А після падіння перших вартових, що зійшли до людства і породили на світ ніфелимів, яких було покарано Потопом, Творець відійшов від справ, лишивши основні настанови Предводительці війська Ізуель та своєму старшому сину Міхаелю, як найбільш наближеним. Люцифер та інші діти Творця лишились у невіданні. Покинуті й забуті.

Він стояв перед Сяйвом, що вбирало очі, жоден з них не промовляв ні слова, та Люцифер відчував прискіпливий погляд на собі, хоч очей Творця і не бачив. Його мовчання сприймалось болісніше за осуд. Це було прийняття того, що більше не буде повернення. Люцифер зробив свій вибір. Творець не намагається переконати його змінити думку. Лише спостерігає і тихо засуджує.

– Ти знаєш, що я зроблю, – каже Люцифер. – І все ж… не зупиняєш мене.

Тиша.

– Чому ти не хочеш говорити зі мною навіть зараз? Невже тобі нема чого сказати?

Світло легенько змінюється, але відповіді досі немає.

– Скажи мені, Батьку! Ти спершу підняв до Небес пророка, давши йому ім’я Метатрон. А тоді, послухавши більшість, скинув його. Бо янгол не може мати людське походження. Що змінилось тепер? Чому Метатрон, якого ти так підносив – тепер під вартою, а людська дитина – твоя нова іпостась? Як це можливо?

Знову тиша.

– Звісно…Твоє крихке его, мабуть, не витримало, що люди часом плутали Метатрона з тобою, так добре він вживався в роль Бога. Ти тому посадив його до клітки? Щоб він не становив тобі конкуренції?

Тиша.

– Ти не хочеш говорити, я розумію. Але скількох занепалих ти прогнав лише за зв’язок з людством? Чекай. Не відповідай, я сам. Здається, у першому повстанні ти вигнав близько двох сотень занепалих? Живими з них лишилось, скільки? Двадцять? Так, десь так. Міхаель із Предводителькою розправились з ними майже миттєво, хвала палаючим мечам! – розреготався він. – Тепер ти схоже змінив свою думку, якщо вклав дрібку сили у людське дитя. Чи можна його вважати ніфелимом, батьку? Чи непорочність зачаття виключає можливість такого титулу? Я маю на увазі, у нього дрібка сили, але ж не твій рід? Він – не твоє потомство. А просто спосіб досягнення мети, от тільки якої? Завтра тут не буде янголів, будуть тільки непорочно зачаті ніфелими? Нова раса напівбогів? Хто скине нас з Небес завтра, батьку? Ти, чи твої нові діти?

Сяйво на мить стало яскравішим, а тоді зникло, лишаючи Люцифера у цілковитій темряві. Спокій і благодать, що розливались Небесами залишили його. Тривоги, гнів, образа заполонили його душу, ятривши рану, поглиблюючи її.

Його крила потьмяніли. Міхаель вийшов вперед, здійнявши меча.

– Мені шкода брате. Ти занепав.

Він схопив його крила і зрізав їх одним різким рухом, полум’я одразу ж охопило їх, перетворюючи на попіл. Біль пронизав всю спину, змусивши Люцифера ковтнути ротом повітря. Біль від втрати крил ніяк не був сильнішим від болю зради братів і Батька. Він казав незручну правду, яку вони не могли сприйняти.

 Земля розверзлась над ними, Міхаель до останнього тримав брата під руками. В його очах горів біль і сумніви, та він не озвучував їх.

– Я не занепав, – прохрипів Люцифер. – Я відродився.

Тоді Міхаель відпустив руки і кинув брата прямісінько до прірви. Сльози застигли у блакитних очах, коли він дивився на падіння Люцифера.

Швидкість падіння була шаленою, Люцифер пролетів царство смертних і опустився глибоко під землю, доки не впав на самісіньке дно Безодні. Де лежав ще певний час, усвідомлюючи, що шлях додому йому закритий назавжди.

Знайти союзників у Безодні було нескладно, вже в перші роки він зібрав маленьку армію із занепалих, що поки вижили, і демонів, яким набридло жити з матір’ю. Після укладення угоди, Ліліт не сунулась на землі Люцифера, хоч від неї не приховалась розбудова палацу і створення Брами, яка не пускала її всередину. Та Вельзевул, як хороший хлопчик, збудував вікно – кімнату, в стіни яких було вбудовано кістки і попіл Адама та їх первістка. Це допомогло їй проникати до палацу за потреби. Чи знав про це Люцифер? Знав, втім не поспішав перекривати доступ Ліліт до палацу. Він арештував Вельзевула, тримаючи під вартою наступні тридцять років.

Уже тоді у нього зароджувалась ідея, як зібрати більше послідовників і зібрати до купи тих, що вже є. Спершу, вони викрадали нижчих янголів, щоб збільшити чисельність вартових. Втім, якщо він планував напад, мислити треба було ширше. Необхідно було не просто зібрати армію, її треба об’єднати і повести. Сам Люцифер ніколи не був вправним у військовій справі. Тож йому потрібен професіонал. Йому потрібна Ізуель. Тож, так він віддав команду викрасти Предводительку Небесного Війська.

Люцифер поступово прийшов до тями. Рани на його тілі вже затягнулись, він лежав на підлозі де встигла підсохнути його кров. Отже, він провів достатньо часу без свідомості. На кріслі перед ним сиділа незворушна Ізуель. Неначе жорстока богиня, що харчувалась чужим болем. Він раптово усвідомив іронію.

Він повільно вирівнявся, сівши на підлогу.

– Нехай тут приберуть, – кинула вона, піднявшись.

– Куди ти? – прохрипів він.

– По Кітаеля. Його нагодували і дали виспатись.

– Як довго я…

– Годин вісім.

– І ти спостерігала?

Ізуель мовчала.

– Хвилювалась за мене? –видавив посмішку він.

– Сподівалась, що сконаєш.

– То чого ж не добила? – він все ще намагався жартувати, але її відсторонений погляд лякав його. Ізуель намагалась ігнорувати ті малі прояви почуттів, які починали зароджуватись. Та тепер в тому не було потреби, адже він сам розтоптав їх і знищив дощенту.

– Мабуть, я ще не настільки прогнила, як ти. Я побуду з Кітаелем. Він житиме у моїй кімнаті, ми повернемось ввечері. Тут все має бути очищене і від твоєї крові, і присутності взагалі.

– Вам, мабуть, треба друге ліжко, чи…

Вона самовдоволено всміхнулась.

– Я думаю при певних позах – вмістимось і на цьому.

Він замислено кивнув і провів її поглядом. За кілька хвилин Люцифер знайшов в собі сили піднятися. Демони-прислужники прийшли до покоїв, щоб прибрати кров, яка позатікала у стики між рівно викладеними камінцями. Він мовчки спостерігав за тим, як біла піна під ганчірками в руках прислуги ставала червоною. Він занепав і вважав це правильним рішенням, хотів отримати Предводительку – і отримав її, знову цілісною, готовою до бою. Чому ж це не викликало в нього радості? Чому він почувався таким пустим? Чому його перемоги тепер сприймались, як одна велетенська поразка?

Коли Ізуель побачила свого друга знову, на душі трохи потепліло. Він був вбраний у простий тренувальний костюм, його волосся підстригли, а бороду зголили. Тепер він знову мав вигляд того, кого вона пам’ятала. За винятком ще не зцілених порізів і синців, що вкривали обличчя і видимі частини шиї та передпліч. У Кітаеля, як і у всіх янголів, була приємна зовнішність. Янголи створені з ідеальною симетрією, не існує жодного янгола, який би був схожим на іншого, кожен мав унікальну зовнішність, що викликала захват і захоплення, особливо, якщо смертному пощастить зустріти його. Кітаель не був виключенням. Ізуель підійшла ближче і міцно обійняла друга.

Він важко зітхнув, притулившись до неї.

– Мені так тебе бракувало, – прошепотіла вона.

– Мені теж.

Вони відсторонились і поглянули одне на одного.

– Що не так? – спитала вона помітивши зміну у виразі його обличчя.

– Я просто не розумію, як ти могла погодитись.

– У тебе тавро на зап’ястку. Він міг активувати його коли завгодно.

– Що завадить йому зробити це одразу після війни? – сердився Кітаель. – Для чого йому тримати мене живим? Я потрібен виключно, щоб заманити тебе. І ти взяла і погодилась!

– Йому завадить присяга, – штовхнувши двері до кімнати Ґадріеля, де тренувались мовчазні занепалі, сповістила вона.

– Він присягнув тобі? – здивувався Кітаель.

– Так. І зашифрував туди умову угоди.

– Угоди з ним – погана ідея, Ізуель, – нагадав їй друг.

– Твоя правда, – кивнула Касдея, обійнявши Ізуель.

– Мені так шкода, – зізналась Ізуель, огорнувши її руками. – Пробачте.

– Ні, не варто. Ти не винна, що Ґадріель нас зрадив, – кивнув Аракієль.

– До речі де він? Хочу натовкти йому пику! – стиснув кулаки Армарос.

– Схоже, сховався. Він не тільки зрадник, а ще й боягуз.

– Друзі, це – Кітаель, – сповістила Ізуель. – Мій найкращий друг. Люцифер тримав його в полоні останні двадцять років, йому треба багато згадати.

– Я допоможу, – кивнула Окабієль.

– І я! – погодився Аракієль.

– То, що за угода? – спитав Данаель. – Не думай, що ми не почули.

Касдея стримала смішок. Ізуель зітхнула.

– Згідно з угодою, він не має права чіпати тих, хто знаходитиметься у внутрішньому колі моїх поплічників. Тобто найближче коло. Навіть у випадку їх зради.

– Тобто ми маємо присягнути, щоб опинитися у ближньому колі? – спитала Саракієль.

– Можеш не присягати, я тебе в нашому колі не чекаю! – фиркнула Касдея, а тоді повернулась до Ізуель. – Ми готові присягнути, Предводителько.

– Після провалу? – здивувалась Ізуель. – Ви, що, самогубці?

– Ти не винна у цьому, – відповіла Окабієль. – Люцифер хотів, щоб в тебе повірили. І в тебе повірили, Ізуель.

– До нас багато, хто підходив на тренуванні, – сказала Касдея. – І ми запросили їх сюди, бо вони хочуть поспілкуватись з тобою.

– Зі мною? Чому?

– Ти показала, що ми можемо чогось досягнути під твоїм керівництвом, – знизала плечима Касдея. – Навіть якщо напад на Небеса не вдасться, більшість з них матиме бодай якусь мету, а не пусте існування.

Ізуель нахмурилась.

– Я не хочу нікого вести на війну. Але ми мусимо, інакше він уб'є Кітаеля. Я ставлю на кін більше життів, ніж виграю. Так не чинить справжній Предводитель.

– І я про це, – погодився Кітаель.

– Бо ми не торгуємо життями, – торкнулась його плеча Касдея. – Все, що відбудеться далі – станеться з нашої згоди. Ми підписали себе на це.

– Тож, коли все почнеться, ви триматиметесь осторонь, не нападатимете, не завдаватимете шкоди. Зрозуміло?

– Ти певна, що нас помилують? – спитав її Кітаель.

– Ні, нас не помилують, – похитала головою Ізуель. – Зрадників знищують одразу, без розмов. Але я спробую вивести вас звідти.

– Ні, – заперечила Саракієль. – Ми нікуди не підемо. Ми боротимемось. Я згодна, що ми не вбиватимемо братів і сестер, але і тікати ми не станемо. Нас вигнали, чого вони чекали? Що ми заліземо у Безодню і помремо там? Не знаю, як ви, а я не згодна з тим, що нас усунули. І я не збираюсь повзати навкарачки перед колишніми побратимами. Так, я опинилась по той бік, але я маю гідність. І не збираюсь ховатися.

– Ти готова піти проти своїх? – здивувалась Ізуель, пригадавши, що певний час тому Саркаієль казала геть протилежні речі.

– Вони мене звільнили. Кинули. Я давно не своя для них. Чого ж вони мені мають бути своїми?

Двері кімнати відчинились. Близько десятка занепалих і демонів увійшли до кімнати.

– Не чекала? – гиготнула Азазель.

– Направду, ні, – зізналась Ізуель.

Всі, хто прийшов, намагались розташуватись в межах кімнати, хтось вітався із тими, хто вже перебував тут, хтось мовчки роззирався.

– Я все ще зла на тебе, – сказала Беліал, спинившись поруч. – Але на нього я зла більше. Якщо в нас нема вибору, то я радше піду за тобою, ніж за ним.

Хтось у натовпі крикнув слова підтримки. Це обурило Ізуель. Вона зробила крок вперед і підвищила голос:

– Слухайте, ви всі поводитесь так, ніби я виведу вас у інший світ. Мене примушують вести бій, якого я не прагну. І всі ви, якщо присягнете – підете зі мною на вірну смерть. Не буде кращого життя, ми в ліпшому випадку виживемо і лишимося тут. Ви певні, що розумієте на що підписуєтесь?

– Нам всім це відомо, – знудженим тоном заявив Асмодей. – Та краще вже спробувати і програти, ніж сидіти тут, забуті всіма. Ми заявимо про себе, покажемо, що ми не просто вигнанці – ми можемо бути небезпечними. Можемо бути протиставлені їм і їх владі.

Ізуель важко зітхнула і поглянула на Кітаеля. Хай, що вона думала, шляху назад вона не мала. Тож всі наступні дні, вони проводили активні тренування і будували план нападу.

За кілька днів Люцифер приєднався до обговорень, вносячи свої корективи. Тренувались всі разом, використовували справжню зброю, щоб вчитись уникати поранень. Ізуель слідкувала за спарингом Аракієля і демона Сиґізонда.

– Сиґе, контролюй стійку, тебе легко звалити. Аракієлю, лікоть!

– Предводителько? – покликав демонічний коваль. – Потрібна твоя оцінка.

Вона рушила за демоном, не розуміючи про що мова.

– Володар дав мені задачу, щодо креслень кілька років тому. Я розробив прототипи, базуючись на твоїй попередній зброї.

Він провів її до металевого столу, де на кам'яних підпірках лежав кинджал, клинок і меч, всі три палали кривавим полум'ям.

– Що це? – спитала вона, провівши пальцями над вогнем.

– Інферна.

– Та сама? – поглянула в чорні очі демона Ізуель. – Вона існує?

– Так, – знизав плечима він. – У самому центрі Безодні.

Ізуель замислилась. Частка землі, про яку вона просила у Ліліт знаходилась в самому центрі Безодні. Чи означає це, що вона отримала землю біля загадкового пекельного полум'я, про яке чула тільки легенди?

Ізуель взяла меч до рук. Ефес відізвався на поклик, в долоні потепліло. Меч був добре збалансованим, зручно тримався в руці і завдавав швидких точних ударів, а полум'я було незгасним, тож ніхто не зміг би його знищити.

– Я візьму все, – сповістила вона. – Дякую, Кхалґруме! – кивнула вона.

– Предводителько, – поштиво кивнув їй він.

Кинджал і клинок вона передала Кітаелю. Пам'ятала, що йому краще давався бій з коротшими лезами. Він завжди користувався обома руками в бою, тож обидва види зброї стануть йому у пригоді. Меч лишила собі. Зброя для ближнього кола теж розроблялась відповідно до їх найсильніших боків. Ножі Касдеї були легкими і гострими, кілька були в чоботах, близько шести на ногах і чотири на боках. Залізні кастети Армароса виблискували наполірованим металом. Мечі Аракієля сяяли, готові до бою. 

Ізуель оглянула їх і відчула тривогу. Зовсім скоро вона поведе їх на війну. Вона може втратити будь-кого з них.

– Ізуель, – покликав Кітаель. – Прошу, спини це. Вони можуть померти.

– Я знаю.

– Померти маю я. Чуєш? Нехай вбиває. Він не зможе використати проти тебе нічого. Просто дай мені померти. І ти зможеш зникнути звідси, або…Не знаю... – розгублено сказав він, взявши її за плечі. – Ізуель, я прошу тебе, не роби цього. Ти жалкуватимеш про це решту життя.

– Може і так, – кивнула вона. – Але я не дозволю йому тебе вбити.

– Ти не розумієш…Він перетворює тебе. Він демонструє, що ти змінилась…

– Думаєш, я не бачу, що змінилась? – вона придушила сміх жалю. –  Але він сказав правду: я сама себе перетворила на це. Він лише підштовхнув, але впала я сама.

– Це велика помилка.

– Жертвуючи тобою, я нічого не виграю, Кітаелю. Він просто вбиватиме когось ще. Нічого не завадить йому скривдити Касдею, Аракієля чи інших.

– Але ж присяга…

– Тільки за умови, що я поведу його військо, Кітаелю. Він вміє укладати угоди. Навіть мій Заклик не зможе цього змінити.

Він опустив очі.

– Я винен у цьому. Через мене ти робиш це.

– Якби це був не ти – він знайшов би когось іншого. Ти ні в чому не винен, – вона поклала руку на його плече. – Все є так, як воно є. Просто забудь. Ходімо, у тебе дуже слабка позиція, ти погано тримаєш рівновагу. Бери клинок і кинджал, відпрацюємо.

Кітаель мовчки підняв палаючу зброю і почав тренуватись.

Ще кілька напружених тижнів виснажливих тренувань і всі вони були готові до бою. Всі, хто мав крила займали свої позиції в небі, розбившись на групи. Ізуель і Люцифер були першими, одразу за ними Кітаель і Касдея, далі були Аракієль з сестрою, Окабієль і Армарос, Данаель і Даарієль(який останні роки добре приховував відрощені крила) закривали групу. Крилаті демони, а також Азазель і Беліал займали сусідні групи в небі.  Найбільша частина належала піхоті, яку складали занепалі, що відмовились від крил і демони різних каст, вартові та нижчі демони їх вели Асмодей та Сем’яза. Брати участь у вторгненні згодились всі жителі землі Люцифера, включно з прислужниками. Кожен прагнув долучитись до нерівного бою, відстоюючи власні інтереси.

Першою задачею, що стояла перед ними була дестабілізація зв'язку між небесними сферами. Це дало б шанс увійти за браму набагато швидше групі піхоти, елітні загони мали б змогу водночас вторгнутись з повітря, захопивши Небесні війська зненацька.

Ковалі Пекла, серед них демонічний майстер Кхалґрум, що розробив зброю для Ізуель і елітних загонів повстанців, створили печаті з контрарунами, які викривляли спів ангельських хоралів – основний спосіб підтримання божественного порядку. Це було таким собі ключем, що міг якщо не відчинити, то зламати замки Брами.

Ізуель зі своїм загоном проникла до хорових кафедр у нижніх шарах Небес, і через зворотні спіралі пісні випустила імітовану тінь у небесне сяйво. Це спричинило настання сутінків, віршована молитва-пастка активувалась під час великої церемонії, викликаючи коротке мерехтіння самого храму. Що дезорієнтувало вартових, які саме готувались захищати Браму.

Ізуель дістала меч, полум’я Інферни освітило її обличчя.

– Пам’ятаєш легенду про пекельне полум’я? – спитав Люцифер пошепки.

– Серйозно? Зараз?

– Чому ні? – знизав плечима Люцифер, озираючись. – То пам’ятаєш?

– Не надто. Але відчуваю, ти зараз нагадаєш.

Він всміхнувся.

– Кажуть, що ще до створення людей, коли світи лише вчились робити перші сміливі кроки, був вогонь, якому не потрібно було палива. Він горів не задля руйнування, а лише, щоб відмежовувати світло від темряви. Його називали Інферна, Пекельне полум’я, Вогонь Розпізнавання.

Люцифер замовк і хутко вдарив вартового кулаком в живіт, затуляючи йому рота. Той замовк, втрачаючи рівновагу.

– Інферна була вмістилищем істини. Вона не була звичним полум’ям – вона завдавала шкоди тільки у присутності зла. Коли хтось приносив у собі обман, жорстокість чи зраду – Інферна здіймалась і пожирала їхні тіні. Але перед добротою, щирістю чи справедливістю – вона згасала. Не тому, що була слабкою, а тому, що справедливість не була їй ворогом.

Він знову замовк і рушив за Ізуель, прикриваючи її спину, периметр був чистим, тож він у півголоса продовжив:

– Існує переказ, що Гейлель, пройшов через Пекельне полум’я – і воно не торкнулась його. Бо тоді в ньому ще не було гніву. Але коли він занепав і небо згоріло позаду нього, обпалюючи йому крила – Інферна спалахнула. Пекельне полум’я не знищило його, а прийняло. Бо в його болю, Інферна побачила істину, а не брехню.

– Дякую, що зайняв купу часу своїми балачками, – шипіла Ізуель. – Тепер рухаємось до Стели Чистих Імен.

Ізуель вказала жестом своєму загону розділитися. До стели з чотирьох боків направлялись занепалі. Ізуель, Люцифер і Кітаель зі східного боку, Касдея та Аракієль – з західного, Армарос і Данаель – з північного, Окабієль та Саракієль – з південного. Всі вони наблизились до стели, де були викарбувані імена янголів із їхніми призначеннями.

– Скрижалі зберігаються в підвальних приміщеннях. Необхідно забрати всі, де вказані наші імена, – наказала Ізуель.

Даарієль і Армарос кивнули, знижуючись біля входу до підвальних приміщень під стелою.

– Ти теж йди, Кітаелю. Їм потрібна допомога.

– Але…

– Йди, –наказала вона.

Кітаель знизився і увійшов до приміщення під стелою.

– Ти все ще намагаєшся вберегти їх від небезпеки?

– Ти хочеш поговорити зі мною про небезпеку? – роздратовано кинула вона. – Через тебе ми тут, тож закрий свого рота і дій так, як наказано.

Люцифер стримав посмішку. Піхота вже досягла мети. Ізуель і Люцифер блискавично злетіли до неба. Пролетіли кілька метрів і спустились вниз, опинившись у самому розпалі битви.