Раді Вас бачити!

Реджина

Ми приземлилися у вузькому коридорчику. Міхаель тримав мене за руку і вів крізь коридор до світла.

– Куди ми йдемо? – запитала я, відчуваючи тремтіння.

– Я трохи поквапився, сказавши тобі, що ми йдемо до Раю, але…

– Тобто я потраплю до Пекла? – вирячилась я.

 Трясця, а я тільки розслабилася.

– Ні... – всміхнувся він. – Я так не думаю. Але ми повинні зважити тебе на Терезах.

Ми вийшли на прохідну з трьома дверима. Міхаель ласкаво посміхнувся, підштовхуючи мене до середніх дверей.

– Навіщо? – повернулася до нього я. – Це як у в'язниці? Мені видадуть уніформу, чи запишуть дані? Стій, мене ж не змусять присісти та кашляти?

– Ні, Реджино, – стримавши сміх, зітхнув Міхаель. – На Терезах зважують добрі вчинки та грішні. Ті, що переважать і визначать твоє подальше місцеперебування. І хоч я певен, що ти належиш Небесам, ми маємо впевнитись у цьому.

Він відчинив двері, в темно-сірій кімнаті зі стінами, що пливли, неначе сизий туман, стояли величезні старовинні ваги. На них були висічені слова невідомою мовою, дзеркальні чаші, блищали в тьмяному освітленні. Я нервово проковтнула.

– Усі проходять ваги?

– Тільки люди без смертних гріхів.

– А як же хом'як тітки Герди? – заклякла я.

– Він був старий, Реджино, до того ж ти намагалася його врятувати.

– О, так ... штучне дихання, – я згадала себе шестирічну із соломинкою, крізь яку намагалась поновити дихання бідного Снікерса. Та він, на жаль, так і не прокинувся.

Міхаель провів мене до кімнати. Двері за нами зачинилися та одразу ж зникли. Я підскочила від несподіванки. Довкола клубочився туман, все було прохолодним і сірим. Дивне місце, я все ще звикала до того, що матеріальний світ лишився десь там. Все тут було інтуїтивним і неосяжним. Ти ніби бачив перед собою предмети, але розумів, що не торкнешся їх. Це як дивитись рекламу ювелірної крамниці, де все таке розкішне і блискуче, але при тому абсолютно недосяжне.

Терези вражали своїми розмірами. Високі, мов хмарочос, холод металу відчувався фізично. Це було єдиним у цьому місці, що я могла осягнути. Вздовж двох дзеркальних чаш, розписаних кованими вензелями й написами невідомою мені мовою, тягнулась металева лоза, що впліталась у великі блискучі ланцюги. Тут не було жодного джерела світла, але Терези все одно виблискували так, ніби на них падають прямі сонячні промені. Я підійшла ближче, і відчула як мені стало лячно, вони височіли наді мною, велетенські, такі осяжні, як ніщо у цьому неосяжному світі, до якого я потрапила після смерті. Я хотіла втекти та сховатись від них, але проблема полягала в тому, що мені було нікуди тікати.

– Торкнися ось тут, – сказав Міхаель, показуючи на овал, перед яким відступали залізні завитки.

Я приклала руку до холодного металу, я відчувала його так чітко, як відчувала б за життя. Від мого руху ваги затремтіли. Я відскочила назад.

– Не бійся. Тобі нічого не зашкодить, – запевнив мене Міхаель, поклавши руки мені на плечі.

– Ну, звісно, – зітхнула я.

Одна з чаш повільно поповзла вниз, брязкаючи ланцюгами. Я злякано повернулась до Міхаеля:

– Що це? Що це означає?

Міхаель лагідно всміхнувся і взяв мене за руку. З правого боку від схиленої вниз чаші з'явилися двері, Архангел торкнувся їх рукою, і вони відчинилися, впускаючи у порожній простір золотисте сяйво. Я зачудовано дивилась на нього і відчувала, який захват воно викликало у мене, ніби я була на самій вершині американських гірок і от-от почнеться спуск. Але замість того, щоб опуститись, я ніби злетіла ще вище, відчуваючи при цьому спокій. Нестримне, бажане, навіть омріяне відчуття найщирішого щастя, що огорнуло мене, тримаючи в теплі та затишку, супроводжувало з кожним кроком, з яким Міхаель проводив мене крізь ті двері.

Тео

Тішить одне – падаєш ти швидше, ніж збираєшся з духом стрибнути. Я майже годину мерз на балконі, тримаючись за віконну раму. Асфальт внизу здавався так далеко, я шукав зручний кут, щоб не впасти на чиюсь машину. У моїх венах вирувала кров, серце гупало, мов заведене. Мені не було чого жити, але я при цьому смертельно боявся. Я намагався перевести вагу на кінчики пальців і стрибнути вниз головою, але чортів інстинкт самозбереження брав наді мною верх, і я виставляв руки вперед, упираючись у раму, перш ніж встигав звалитися.

Ось, я зараз поборю себе, і що тоді мені скаже цей чортовий інстинкт, га? Зізнаюся: щойно мої ноги залишили карниз балкона, я першу секунду сподівався вхопитися за щось по дорозі, щоб вижити. Все тіло від голови до кінчиків пальців закололо сотнями голок. А потім... сильний удар, від якого я забув як дихати. Гаряча кров текла з вух і вітер, розвіваючи мені волосся, змушував мене замерзати, та здригнутися я не міг. Пекельний біль охопив все тіло, потилицю, і найбільше спину. Від удару, шлунок, здавалося, втиснувся, я почав задихатися. Поворухнутись не вдавалось, в очах почало темніти, жодна ушкоджена кістка, вже мені не належала. Трохи згодом, коли я зміг поворухнутись – ніяк не міг зрозуміти, чому досі живий. Я сів і доторкнувся своїх ніг і рук. Мені було навдивовижу легко, ніби я разом втратив всю свою вагу і не страждаю від цього.

Я бачив рух уздовж вулиці, людей, що кричали, хтось бігав, спинявся поруч, говорив щось у свій телефон. І в усьому цьому шумі, сум’ятті та пустій біганині, я раптом звернув увагу на дві пари взуття: білі сандалі із золотими пряжками, і шкіряні черевики на високих широких підборах. Вони йшли повільно й впевнено, не носилися довкола з вереском, як інші.

Я підняв очі та помітив біля себе двох молодих дівчат, у білому та чорному. Вони спинилися поруч, уважно поглянувши на мене. Та, що була в чорному, тримала дистанцію, а ось білі сандалики підбігли до мене і зупинилися поряд. Вона глянула в мої очі, одразу ж обдало теплом, неначе волосся роздмухав літній вітерець. Дівчина променисто посміхнулася, Господи Боже, до чого ж вона гарна! Дівчина була прекрасною, сяйливою, її світлу шкіру, смарагдові очі, ідеальні риси обличчя, темне волосся – неначе оточували сонячні зайчики. Вдягнена у легку шифонову сукню, все в ній вселяло спокій, трепет і затишок, я відчував себе абсолютно захищеним. Коли я вже тягнувся до неї, щоб обійняти, так сильно мені хотілось оточити себе її турботою – я зрозумів, що переді мною Янгол. Я не був віруючим ніколи, але це сприймалось зараз, як факт, як те, що Сонце – зірка, що вода мокра, чи як те, що я, тепер уже точно – мертвий. Варто було мені це усвідомити, як за її спиною у неї й справді з’явились крила. Вони були там весь час? Як я їх не побачив одразу? Чому побачив саме зараз?

– Бо ти повірив, – лагідно всміхнулась вона. – Вітаю, Тео. Я – Сандальфон. – сказала дівчина.

– Геть від нього! – скомандувала дівчина в чорному. Те, як вона це сказала, змусило мене затремтіти, неначе все повітря викачали з легень, а розум затуманився. Сандальфон похитнулась, але не відступила, тільки нахмурилась.

Та, що була в чорному, повільно наблизилася до мене, зупиняючись за три кроки й зарозуміло підняла підборіддя. Я уважно її роздивився. Золотисте блискуче волосся, риси обличчя були витонченими та делікатними. Але гордий вираз підозри та жорстокості в її сріблястих очах, змушував мене зіщулитись. Я важко зітхнув. Дівчина була страхітливо красивою. Вона вабила мене, поруч із нею, я відчував не тепло і спокій, а хвилювання, збудження і ... страх. Я не міг назвати її демоном. Вона радше нагадувала темного янгола. Ну, гаразд, ще трохи байкерку, бо була вбрана у шкіряний комбінезон на косій блискавці і грубі чоботи на товстих підборах. Мене зацікавили два мечі, що кріпились до її поясу. Один був золотим, інший – срібним. Руків’я були оформлені дуже витонченою роботою, хоч майстри у цієї зброї, очевидно, були різні, кожен справді знався на тому, що робить.

Сандальфон поглянула на суперницю.

– Ізуель, позбався своєї агресії, – спокійно відповіла Сандальфон. – Ми його заберемо.

– Він наклав на себе руки, – спершись на машину, спокійно відповіла Ізуель. – Це – наш клієнт.

– Він зробив це заради кохання, і вирішуватимуть його долю Терези, – відповіла їй Сандальфон.

– Ваш Всюдисущий дав йому життя, – Ізуель граційно відхилилась від автівки та пройшлася вперед, позираючи, наче кішка, що наближалась до здобичі. – Слабке, коротке, грішне життя, з яким він вирішив розлучитися. Він – наш!

Я здригнувся. Так ... схоже Ізуель краще не сердити.

– Досить, Ізуель, – почулось збоку.

Біля нас приземлився вродливий високий чоловік із копицею каштанового злегка кучерявого волосся. Він весь сяяв, як і Сандальфон. За спиною розгорнулись величезні білосніжні крила. Він був у білій куртці та світлих джинсах, на поясі у нього виднівся меч, що світився до різі в очах, чимось він нагадав мені один з тих, що висів на поясі Ізуель, от тільки її був більш видовищним. Хлопець ступав м'яко, і дивився на всіх з, по-дитячому широко розплющеними очима.

– У чому затримка? – спитав він у Сандальфон, а тоді поглянув на Ізуель і відвів очі вбік, неначе соромлячись того, що дивився на неї.

– Ізуель вважає, що Пекло має право на Тео.

Він поглянув на Ізуель, нахмуривши темні брови.

– Це не так, – похитав головою він. – Його долю буде вирішено Терезами.

– О, прошу…

– Він піде з нами, чи не так Міхаелю? – спитала Сандальфон.

Міхаель? Архангел Міхаель? Я, певно, сплю. А, стоп, я ж помер.

– Думаєш, я не знаю, що ви робите? Одного ви вже забрали, хотіли двох? – Ізуель хижо всміхнулась, блиснувши білими зубами. – Обійдетесь. Один із них мав бути нашим від самого початку.

 Я не зводив очей із Ізуель, вона була така ж красива, як і вони, мабуть, тому, що вона була янголом? Чому тоді на боці Пекла? Може вона одна з занепалих? Вони існували взагалі? Хай там як, але віяло від неї небезпекою, і, навіть з фактом того, що я помер, з фактом того, що поряд два янголи та демон, до мене тільки дійшло, що сперечаються вони про мене.

– Не лукав, Ізуель. Ви хотіли забрати собі обох, так само як і ми, – відповів Міхаель.

– Ну, звісно ж. Бо ми доклали руки до їх появи. Доки ви відсиджувались і чекали вдалого перебігу подій, – закотила очі вона. – Хочеш перевірити, кому він належить? Просто торкнися, – сказала вона Сандальфон. – Ну ж бо, давай.

Вона спробувала торкнутися мене та її рука пройшла крізь моє плече.

– Ні… – шепнула Сандальфон.

Ізуель ляснула в долоні.

– Перепрошую, мої любі святенники, – уїдливо кинула вона. – Але на сьогодні це мій пасажир. – вона обійшла Сандальфон, чорне крило, якого я раніше не помічав, торкнулося пером її обличчя янгол пирхнула, відійшовши в бік. Ізуель підійшла до Міхаеля. – Люблю землю. Знаєш, за що?

– За те, що тут здатна мучити мене, як смертних? – спитав він піднявши підборіддя, образа горіла у його очах.

– Майже вгадав, – вона зловтішно посміхнулася і нахабно поцілувала його, відтягнувши зубами нижню губу.

Після поцілунку він раптово відсахнувся, Ізуель розреготалася. Міхаель примружився й обтер зовнішнім боком руки свої губи. Сандальфон зашипіла.

Ізуель підійшла ближче, взяла мене за плече, і ривком поставила на ноги, ефектно перекинувши своє волосся з одного плеча на інше. Я відчував дотик, але він був якимсь невловимим, неначе мене тримають за руку в товстих рукавичках.

– Ходімо, на нас уже зачекалися, – вона широко всміхнулася та обійняла мене, я відчував її тіло крізь одяг, але воно здавалося невиразним, так само як її дотик. Мої ноги відірвалися від землі, і я помітив своє тіло, що лежить на тротуарі в калюжі крові, дякую, що хтось додумався накрити моє обличчя курткою. Мене трохи пересмикнуло.

– Я потраплю до Раю? – із надією запитав я.

– Це вже навряд, красеню, – вона блиснула білими зубами та за її спиною розкрилися величезні крила з темно-сірого, майже чорного пір'я, вони відблискували золотисто-кривавим кольором на сонці.