Раді Вас бачити!

Коли ми зустрілися на пагорбі, куди привів мене Кіт, я дуже хвилювався. Я знав, що побачу Реджину, це змушувало моє серце (якщо я звісно його ще мав) битися прискорено. А коли на пагорбі з'явилася Ізуель, схвильованим раптом став не тільки я. Кітаель і справді виглядав бездоганно в чорних штанах, темній сорочці та суворому шкіряному жакеті із червоною трояндою на лацкані, він ковтнув ротом повітря, коли Ізуель з'явилася поряд. Та і я не зумів відірвати від неї очей, хоч і злився на неї за все, що вона накоїла.

Занепала була вбрана у чорну сукню, тонке мереживо павутинням огортало руки, застібаючись на шиї, чим утворювало комір-стійку, із червоними перлинками на гострих кутиках. А далі тяглося за нею по підлозі. Мереживо від шиї обіймало її тіло, більше відкриваючи його, ключиці та вигини плечей, утворюючи форму серця, яке ховалося в шкіряному корсеті, що обгинав груди і тонку талію, і розширювався там, де талія плавно переходила в стегна. Донизу мереживо струменіло складками, відкриваючи праву ніжку Ізуель трохи вище коліна. Розсип маленьких червоних рубінів на шиї та корсеті нагадував краплі крові. Сукня була стриманою і сексуальною одночасно. Її крила так і приховувала ілюзія, і я навіть сумував через це. 

Я опустив очі на її туфлі з темно-бордового оксамиту на височенному підборі і жахнувся тому, як жінки змушують себе ходити у такому незручному взутті. Хоч це і було доволі видовищно, я все ж вважав це персональним видом тортур. Бо не взув би таке навіть якби мені приплатили. Хай там як, Ізуель була чудова у цьому образі, хоч я все ще сердився.

Кіт наблизився і вона взяла його під лікоть.

– Ти бездоганна, – видихнув я.

– Хоч ти і досі сердитий? – вгадала вона.

Ну, звісно ж вона чула мої думки. Коли ж я звикну? Я коротко кивнув і став по інший бік від неї, її пальці обвили згин мого ліктя, і так утрьох ми увійшли до палацу.

Світло в залі було приглушене. Темно-червоний паркет блищав, ніби його щойно натерли поліроллю, на сцені увитою темно-бордовим оксамитом, хтось грав дуже захопливу, сексуальну мелодію під акомпанемент бас-гітари. Оксамитові та шкіряні диванчики, були майже втиснуті у чорні стіни, із легким мереживним малюнком, що виблискував сріблом на світлі.

Великий стіл із напоями і їжею стояв трохи далі. Люди, демони та занепалі тільки починали збиратися. Схоже, приходити вчасно – поганий тон у Пеклі. Серед, поки малої кількості присутніх, були різні демони. І моторошні, і прекрасні. Про перших говорити не будемо, бо мене знудить на стіл вельми спокусливих закусок, чий запах лоскотав мій шлунок. Були тут і смертні, їх розрізнити було доволі легко, це були представники людства, що не отримали покарання. Я помітив серед них багато знаменитостей. Кінорежисери, співаки, актори, моделі, бізнесмени. Хіба вони мали хороше життя, що після смерті спокійно собі відвідують вечірки?

– Пекло має елітний район, – пояснила Ізуель. – Там живуть люди мистецтва і бізнесів, що не мали смертних гріхів за життя.

– І, чого ж вони у Пеклі?

– Бо не вели праведне життя. Проводили вечірки, полюбляли всілякі насолоди, починаючи від споживацтва, закінчуючи дивним або трохи збоченим сексом. Якщо в їх життях не було насильства і вбивств, але був високий статус, який поважає навіть Люцифер – для них відкриті всі шляхи у Пеклі.

– Якось зводжу тебе до того району, ти будеш вражений у якій розкоші вони там поживають, – всміхнувся Кіт.

– Тобто, тортури все ж має не кожен смертний? Чого ж тоді ти так про мою хвилюєшся? – спитав я у Ізуель.

– Ти маєш піддатися атмосфері Пекла, тоді твій дар прокинеться. А доки ти не сприймаєш себе як частину цього місця – ти безсилий.

– Ну, звісно. Все впирається у те, що я клятий Пророк Пекла.

Ізуель і Кіт перезирнулися і замовкли.

Я позирав на гостей, що потроху заповнювали кривавий паркет: чоловіки у шкіряних плащах із червоним підкладом, жінки у «голих» сукнях. Смертні із келихами в руках, що реготали, стоячи поруч із занепалими. Більшість поводилася доволі вульгарно. Вони пили, зухвало сміялися, а хтось уже безсоромно затискався на шкіряних диванах.

– А коли буде Люцифер? – спитав я, ніяково озираючись.

– Він приходить, коли свято в самому розпалі. Йому до вподоби якомога більша публіка.

– Ходімо, – запропонував Кіт. – Візьмемо напої. Ізуель, ти щось будеш?

– Ні, – похитала головою вона і підняла очі до стелі, щось привабило її погляд і я прослідкував за ним.

Скляна стеля була увита взуттям людей і янголів, що стояли прямісінько над нами. Я відчайдушно шукав очима наречену, а коли нарешті побачив – втратив дар мови. Реджина, моя Реджина, стояла там і дивилася на мене. Вона була у дуже гарній білій сукні. Я на мить уявив, що ми на нашому весіллі. Відчуття були такими, ніби ми не бачились століттями, але вона зовсім не змінилася. В моїх очах  набирались сльози. Я так хотів обійняти її. Реджина опустилася на підлогу і притиснула руку до неї. Як шкода, що стеля тут така висока, навіть така близькість, як рука, притиснута до її руки, хай і крізь холодну товщу скла, була б для мене вищою. Міхаель поставив її на ноги, вони повернулися у бік сцени. Я хотів його віддухопелити за цей жест. Ніби вона принизила себе, осоромила його. Я з силою відвів погляд.

Зала уже була наполовину повною. На сцені виступав Френк Сінатра, що співав у своїй манері дуже неочікувану «Smells Like Teen Spirit». Таке поєднання було дивним, але і музика, і його голос неймовірно відтіняли цю версію всім відомого хіта Нірвани. За його спиною на клавішах грав занепалий, а ударні зайняв демон із баранячою головою. Це було ще дивнішим, але цілком відповідало місцю.

Хтось починав танцювати вульгарне танго з демонами. Жінки-люди та жінки-демони, закидали ноги на своїх партнерів, а ті владно проводили руками по їхніх стегнах. Вони всі танцювали з такою пристрастю та майстерністю, що мені здалося, ніби я перебуваю на танцювальних змаганнях, чи бродвейському мюзиклі.

На диванах цілувалися парочки. Дівчата сиділи на колінах у хлопців, дівчата на колінах у дівчат, хлопці на колінах хлопців. Тут всім було байдуже, хто і, що скаже, вони просто віддавалися пристрасним бажанням не обмірковуючи наслідки. Я відчував себе безглуздо і зніяковіло навіть просто дивлячись на них.

Ще тут були ті, хто спустошував столики із закусками, просто їв без передиху, або випивав усе, що було із випивки. Ніхто тут не реагував і не засуджував, неначе дивними їм здавалися якраз ті, хто не впивався в чиїсь губи, тіло або жирне куряче крильце, вимазавшись гірко-солодким нудотним, як усе тут, соусом.

Двері відчинились і до зали під бурхливі оплески увійшов Люцифер зі своїм почтом. Я нервово ковтнув. Високий, широкоплечий молодий чоловік із густим чорним волоссям, вкладеним зараз у охайну зачіску, над якою звеличувалась пара чорних блискучих рогів. Він мав світлу шкіру, дуже гармонійні риси обличчя і звабливий, магнетичний погляд золотистих очей в обрамленні густих темних вій. Його губи вигнулись у спокусливій посмішці.

– Вітаю, друзі! Господар тут, тож нехай розпочнеться Бал Кривавої Повні!

– Чому Кривавої Повні? – спитав я.

Та ніхто мені не відповів.

– Гадаю, ми вже надивились, що там у дівок під спідничками, чи не так? – реготнув він і змахнув рукою. Попід скляною стелею повз чорний туман, що дуже швидко пожирав останній погляд Реджини, кинутий мені. За мить по центру цього темного серпанку, неначе квітка, засяяла кругла червона повня. Її сяйво кидало на всю залу червонуваті і помаранчеві відблиски.

Музика стала гучніше, свобода цілувальників ще більшою, вони вже рвали одне на одному одяг і безсоромно займались непристойностями. Хтось кинувся змітати все зі столів, а хтось вихилявся під музику, розпихаючи інших ліктями.

Вже за якусь мить почуття скованості зникло. Можливо, річ у тому солодкому вині, яке я залив у себе на нервах, але мені стало просто весело і спокійно тут. Я мав терміново зібратися. Мені потрібно якось заманити сюди Реджину. Це просто необхідно.

Щось штовхнуло мене в плече.

– О! Тео! – пара золотих очей впилася в мене. – Пробач мені мою незграбність. Дозволь відрекомендуватись: Люцифер Ранкова Зірка.

Я розплився у неочікуваній навіть для себе посмішці та розгублено потиснув його руку, відмітивши яка шовковиста і гаряча в нього шкіра.

– Ізуель казала, ти хотів поговорити зі мною?

Я знервовано ковтнув. Чомусь він страшенно хвилював мене. Це було якось дивно.

– Сміливіше, – спокусливо всміхнувся він. – Ти дуже важливий гість!

Чомусь від цих слів і посмішки мені стало так приємно, що я мало не заплакав. Натомість я чомусь розреготався. Вираз його обличчя не змінився. Він виглядав зацікавленим і розслабленим.

– Пробач…Я не знаю, що зі мною...

– Не поспішай. У нас цілий вечір, – він поклав руку мені на плече і повів вперед, повз танцюючих. – Як тобі Пекло?

– О…Все…гаразд.

– Ти можеш сказати мені правду, Тео. Я відкритий до критики.

Я закляк. Його рука все ще тримала моє плече, погляд продовжував вивчати мене. Дідько…Чого ж він такий магнетичний, мене аж ноги не тримали поряд із ним. Справа не у красі, хоча він дуже привабливий навіть для мене. Люцифер випромінював таке бажання відкриватися йому, піддаватися йому, відчувати бажання всіляких спокус і не противитись їм. Це було дивно, він не примушував мене ні до чого, та я чомусь хотів зараз всього на світі й це викликало у мене захват.

– Мені здається, Пекло має бути дещо іншим. Розумієте…Містере Ранкова Зірка, люди і так думають, що Пекло страшне, гаряче і жорстоке. Можливо краще б зробити його привабливим і підступним? Прибрати всю цю розруху і гниль. Нехай смертний сподівається на Рай, а отримує…

– Тортури! – він кивнув. – Доволі цікаво і жорстоко, мій друже. І клич мене Люцифер.

– Звісно, Люцифере. І дякую! – він щойно назвав мене жорстоким, а я щасливий неначе завоював весь світ, та що ж це робиться? Ні, так справа не піде. Не знаю, що в нього за чари, але мені не можна піддаватися їм... Але він такий добрий до мене... Це так дивно...

– Знаю, ти дуже злий на мене і маєш право на це, знаю, що моїх вибачень замало, тож...  – Люцифер зазирнув у мої очі.  – Що я можу зробити для тебе?

– Я хочу, щоб Реджина була тут, – неначе на сповіді відповів я.

Очі Люцифера зблиснули, неначе я сказав саме те, що він хотів почути й водночас це йому не подобалось.

– Це… Дуже серйозне бажання, Тео. Її обрано Небесним Пророком. Я не можу напасти, я уклав договір.

– А янголи дотримуються договору?

Повільна зваблива посмішка розквітнула на прекрасному лиці.

– Мені подобається хід твоїх думок.

– То ти допоможеш?

– Так. Але спершу, мені потрібно поговорити з Ізуель. Насолоджуйся вечором.

– Чекай! Хіба я не маю продати тобі душу абощо?

– Я роблю це не задля угоди, Тео. Я б дуже хотів аби Небеса не мали Пророка взагалі. До того ж якщо мій Пророк буде щасливим, я отримаю з того значно більше, ніж твою душу.

– Що це означає?

– Пророк, що має сильне почуття здатен довше виконувати свою роботу. Метатрон вважав себе Богом і це дало йому силу бути Пророком майже ціле тисячоліття. Кохання смертних – почуття, що спричиняло війни та сіяло хаос, але і рятувало ваш світ безліч разів.

Я всміхнувся йому, хоча в голові творилося повне сум’яття. У його присутності мені ніби не вистачало повітря. Я ще кілька разів підводив очі до стелі, у спробі побачити бодай щось за щільним туманом. Ізуель повернулась до нас із Кітом за кілька хвилин. Її погляд був роздратованим.

– Все гаразд?

– Якщо це не спрацює, Тео – твоїми тортурами стану я.

Музика ставала гіпнотичною, я остаточно дав волю ногам і почав танцювати, всі розмови про план, про Люцифера, навіть про Редж відійшли на другий, ні, на п’ятий план. Я думав лише про власний голод, про бажання випити ще того вина, про цю неймовірну музику, від якої я вже був мокрий, так сильно витанцьовував. Я думав про демоницю, що облизала мене в шию, реготнувши. З іншого боку підійшла занепала, вона мала коротке червоне волосся і звабливий погляд.

– Привіт, красеню.

– Привіт. Я – Тео.

Темні очі демониці зблиснули. Жінка була дуже привабливою і лякаючою водночас: смаглява шкіра, блискучі чорні роги, темне червонувате коротке волосся.

Занепала з іншого боку теж була красунею, її темно-каштанові локони у цьому освітленні неначе горіли. Витончена рука із довгими пальцями торкнулась мого плеча і шиї.

– Я – Азазель.

– Радий знайомству.

Вона всміхнулась мені, а тоді схопила за обличчя і поцілувала. Поцілунок був гарячим і пристрасним, я втратив дар мови та закляк, не маючи сил ні притиснути її до себе, ні відштовхнути геть.

– Лиши мені. Хочу теж шматочок цього свіженького м’ясця, – прохрипіла демониця поряд.

– Ні. Він – мій, Абаддон. І я зжеру його цілковито, – гострі пазурі Азазель вчепились у мої щоки.

– Залиште його! – наказала Ізуель. – Цей малий під моєю протекцією. Геть!

Абаддон зашипіла на неї, Асмодей взяв її за плечі, відводячи в бік. Азазель поглянула на Ізуель. Вона продовжувала тримати мене за лице, тоді кинула звабливий погляд крізь вії і чмокнула мене у носа, лише по тому відпустивши.

– Ще побачимось, красунчику.

– Що це було? – поглянувши їй вслід, спитав я.

– Азазель любить смертних, – реготнув Кіт. – Але не бійся. Їй до вподоби живі.

Я кинув погляд на стелю. Добре, що там туман і Реджина не бачила як я дозволив якійсь занепалій облизувати мене.

– Не хочу засмучувати… – почав Кіт. – Але Люцифер закрив їх від нас, але не навпаки.

– Отже…Все, що тут коїлось…

– Бачили всі нагорі? Так. Пробач, друже.

Це якось миттєво мене отверезило. Я враз позбувся бажання жерти, танцювати та насолоджуватись вечором. Мені стало якось брудно, огидно і ніяково. Не уявляю, про що подумала Реджина. Не являю, що вона відчула. Який жах!

– Ізуель…Моя люба! – крикнув на всю залу Люцифер.

Занепала роздратовано зітхнула. Люцифер сидів на одному з диванів, тримаючи в обіймах розкішну демоницю із чорним волоссям і темними очима із ультрамариновими обідками. А з іншого боку була дуже вродлива занепала, вона мала платинове рівне волосся, що сягало підлоги.

– Маєш дуже…смачний вигляд! – оксамитовим голосом заявив він, нахабно розглядаючи Ізуель і тут же хрипко розреготався. – Безсоромна, ти мене спокушаєш!

– Донедавна це була твоя робота, – зітхнула Ізуель.

Він усміхнувся їй.

– Гострий язичок! – він блиснув очима і подався вперед, дама справа лизнула його в шию. – Любове моя, скажи на милість: якщо я тебе поцілую, то поріжусь?

– Як дотепно, – пирхнула Ізуель і склала руки на грудях.

– А я не жартував... – вдумливо сказав він, поглянувши на неї так, ніби подумки роздягав її.

Демониця ліворуч, ковзнула рукою йому під сорочку. Занепала справа поцілувала його в шию.

– Розділиш з нами диван? – підняв брову він. – Красуні, посуньтеся, тут знайдеться містечко, Ізуель. Можеш сісти мені на коліна, я буду тільки радий! – всміхався він.

– Обійдешся.

– О... – його очі залишалися колючими, вони поблискували в темряві, він облизнувся. – Ти розбиваєш мені серце.

– Якщо воно в тебе лишилося.

Він реготнув і підвівся, тоді подав руку Ізуель, вдивляючись у її очі. Розстебнуті ґудзики і зім'ята від дотиків демониці та занепалої сорочка знову стала випрасуваною. Вона сиділа ідеально, підкреслюючи його фігуру, рукави були підняті до ліктів. Чорний з кривавим відблиском жилет прикрашала срібна нитка. Він був бездоганним, таємничим і страшенно привабливим. Справді, чому я не зважав на вроду чоловіків раніше? Тільки померши, я почав справді сумніватись у власній орієнтації. Янголи та певні демони були незрівнянними й це не дратувало мене, а навпаки захоплювало.

– Потанцюємо?

– Тоді я зможу піти з цього обридливого свята?

– Звісно, люба. Та спершу всього один танець.

Вона зітхнула і вклала руку в його долоню. Він повів її до центру зали. Музика змінилася, тепер співала Емі Уайнхауз, вбрана у неймовірну сукню, я аж задивився на те, яка вона красуня. Схоже перебування в елітному районі Пекла без жодних тортур добре впливало на її душу.

Світло довкола стало тьмяним і тільки центр паркету освітлювало червоне сяйво кривавого місяця під стелею. Люцифер вклонився Ізуель, а тоді підніс її руку до своїх губ, поцілувавши.  Він майстерно вів її паркетом, міцно притиснувши до себе. Вони не зводили одне з одного очей і я замислився, чи не було між ними чогось. Бо так не дивляться на ворога чи малознайомого. Такий погляд призначений коханцю, комусь, хто має значення, хто хвилює хоч і приносить біль.

Кіт поруч напружився, схоже думки в моїй голові його сердили. Я не міг питати, чи він має почуття до Ізуель. Це було занадто особисте, але йому, вочевидь, не подобалось, що її та Люцифера щось об’єднує. Маю на увазі, так, це достобіса дивно мати почуття до того, хто ув’язнив тебе і піддав тортурам. Хоча, хто я такий, щоб розповідати занепалим янголам, які почуття вони мають?

 Весь натовп розійшовся, майже впираючись у стіни. Це було чудове танго, партнери повністю захоплені одне одним. В мене складалось враження, що Люцифер публічно заявляє свої права на Ізуель. Втім, можливо мені просто здалося. Я сподіваюсь, що мені здалося.

– Що за маскарад? – спитала Ізуель у Люцифера. – Для чого тобі роги?

– Хотів вразити наших любих смертних. Вони уявляють мене мало не вселенським злом із червоною шкірою, великими рогами та козлячою борідкою.

– То чого ж ти поголився? Як входити в образ, то цілковито, – закотила очі вона.

Люцифер спокусливо посміхнувся.

– Я казав тобі, що сьогодні ти по-особливому гарна? – кружляючи з Предводителькою у танці, спитав він.

– Так, – коротко відповіла вона, намагаючись незмигно дивитись у його очі, це було неначе змагання: хто перший відведе погляд. Поки жоден не здався і не втонув у очах навпроти.

– Мушу визнати, у палаці без тебе дуже сумно.

– Я не живу там уже кілька сотень років, – нагадала вона.

– А я досі не звик до твоєї відсутності, – всміхнувся Люцифер.

– Досить, – шепнула йому Ізуель.

– Ми маємо дотримуватись плану.

– Плану? Як ти збираєшся зіткнути нас лобами? Забув, який Міхаель ревний поборник правил?

– Звісно ні. Але одна справа кинути тебе в полоні, де можна лише здогадуватись, що з тобою, а зовсім інша бачити на власні очі кохану в обіймах Диявола.

– То це твій план? – здивувалась вона. – Думаєш, він роздере цю залу, просто за те, що ми танцюємо? Це жалюгідно.

– Ні, люба. Я маю намір зробити дещо інше, постарайся не виказувати огиди, можеш побити мене наодинці після вечора, а зараз грай роль розгніваної пристрасної бестії, гаразд?

– Що ти…

– Вір мені, – шепнув він, а тоді притягнув її до себе, міцно цілуючи. Стримуваний сотнями років жар пронизав її тіло, змушуючи злитися на себе і на нього, за такий прояв. Бажання, яке вона змушувала себе забути на весь цей час знову виривалось назовні, прагнучи притулити Люцифера ще ближче до себе, цілувати його ще сміливіше, обіймати його палкіше. Знову всю її голову заполонило сум’яття, суміш роздратування, гніву, пристрасті та нестримного бажання, що клубочилося внизу живота, поколювало кінцівки та розпалювало полум’я у грудях і голові.